Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович. Страница 45

… З самого ранку Віті не пощастило. За сніданком батько прочитав телеграму: «Анатолій виїхав новосибірським вагон сім крп прошу зустріти прийняти крп обіймаю цілую Максим».

— Чи ба! Від Олійника! — вигукнув Валентин Филимонович. — Цілу війну з ним пройшов пліч-о-пліч, з одного казана їли. Анатолія ось таким знав, під стіл пішки ходив. Поспішайте, підемо зустрічати. Новосибірський поїзд прибуває о восьмій двадцять.

Вітя спробував було відпроситись до Альоші, але батько був невблаганним. І Вітин план провалився. Згнітивши серце, він змушений був поїхати на вокзал.

В таксі по дорозі додому Анатолій Олійник розповів, що він демобілізувався з Радянської Армії і має намір вступити до художнього інституту. Якщо Валентин Филимонович та Людмила Йосипівна нічого не мають проти, то під час складання екзаменів він поживе в них.

Коли Анатолія влаштували, Валентин Филимонович пішов на роботу, заборонивши перед цим синові виходити з дому. Вітя не знаходив собі місця. У нього були важливі новини, а він ніяк не може вирватись до товаришів. Вітя тинявся з кутка в куток, обмірковуючи, як би чкурнути хоча б на півгодини.

— Бабусю, — запропонував він, догідливо зазираючи в очі Надії Миколаївні, — тобі нічого не треба купити?

— Нічого.

— А сіль у нас є?

— Повна банка.

— Може, по хліб збігати?

— Поки ви їздили на вокзал, Оленка купила… То тебе не допросишся, а сьогодні дивись… Якщо нудишся знічев'я, піди у палісадник і зріж сухі гілки на трояндах.

Вітя знехотя поплентався в палісадник. Тільки-но він відрізав садовими ножицями сухий пагін, як почув:

— Хлопчику, підійди, будь ласка.

Біля паркану стояв, широко усміхаючись, незнайомець у білій шовковій сорочці з галстуком-метеликом. В одній руці він тримав невеликий чорний чемодан, геть увесь обклеєний етикетками закордонних готелів, на другій недбало висів сірий картатий піджак. На голові хвацько сидів, трохи зсунутий на вухо, світло-коричневий берет.

Вітя теж посміхнувся. Надто вже кумедною здалася йому борідка клинцем у незнайомця. «Точнісінько у цапа», — подумав Вітя.

— Давно на цій вулиці живеш?

— Десять років.

— Чи, бува, не синок Миколи Івановича Нестеренка?

— Ні. Мій батько Сахно.

— Ти диви! Буває ж такий збіг! Ну викапаний Микола! А я спочатку так і вирішив — ти Миколин синок… Ох, і здорово ж сьогодні припікає… О ти, великий з великих, найдобріший з добрих, — жартома почав незнайомець, — пожалій, зглянься на бідного чужоземця, почастуй втомленого подорожнього склянкою живлючої вологи.

— Вам води?

— Атож, і якнайхолоднішої.

Вітя виніс наповненого по вінця кухля. Незнайомець, смакуючи, поволі сьорбав маленькими ковточками і примовляв:

— Добра… добра… водичка… Що ж, — повернув він кухля, — я твій неоплатний боржник. — Незнайомець поставив на землю чемодан і поклав піджак на паркан. — Айн, цвай, драй… — він тричі розвів руки. — Є щось у мене? — показав долоні.

— Нічого, — здивовано промовив Вітя. Тоді незнайомець стиснув долоні в кулаки.

— Аліус, метіус, міонус, фікіус… Фу! Фу! — дмухнув він по черзі в кулаки. — Прошу! — і простягнув враженому Віті два шоколадних батони. — Пригощайтесь, молодий чоловіче… На жаль, не знаю, як вас звати.

— Вітя… Спасибі, я не люблю цукерок.

— Що ж ви любите, Вікторе… не маю честі знати ваше по батькові.

— Валентинович.

— Якщо ви, Вікторе Валентиновичу, не любите шоколаду, то… Айн, цвай, драй! — і незнайомець вийняв з Вітиної кишені яблуко.

— Здорово! — не втримався Вітя. — Як це у вас виходить?

— Е! — погрозив незнайомець пальцем. — Це таємниця… Я все можу, я доктор чорної і білої магії. В моєму розпорядженні п'ять тисяч джіннів. Варто мені тільки наказати — і вони виконають будь-яке моє бажання… Ну що ж, час і познайомитись. Га?

— Давайте! — із задоволенням згодився Вітя.

— Власне, ти вже відрекомендувався, ну, а я — Чернушкін Сергій Олександрович, — і церемонно вклонився, — адміністратор цирку, в минулому відомий ілюзіоніст Нурад-Дін… Ти, видно, здивований з моєї появи на вашій вулиці? Нічого дивного немає. Є в мене задушевний друг, Нестеренко Микола Іванович… Коли обидва були хлопчиками, приміром, такими, як ти, виступали в цирку партерними акробатами. Потім він захопився дресируванням леопардів, а я зайнявся фокусами… Почалася війна, і радянське командування закинуло мене в тил до німців. У партизанському загоні знову зустрілись… Під час одного з одчайдушно сміливих рейдів у тил фашистів, коли наш загін розгромив штаб німецького корпусу, взяв у полон генерала, трьох полковників, Миколу було поранено, і на літаку його відправили на Велику Землю… Я залишився в партизанському загоні, потім з нашою армією дійшов до Берліна, розписався на стіні рейхстагу… Відгриміли гармати, і я знову повернувся в цирк. А з другом, — зітхнув він, — втратив зв'язок, ніяк не можу його знайти. До війни на вашій вулиці жили його батьки, забув, у якому номері… Не доводилось чувати таке прізвище?

Вітя заперечливо хитнув головою. — Видно, поїхали, — з жалем мовив Чернушкін. — Всю вулицю обійшов, тільки ваш будинок лишився. Навіть у тих питав, — кивнув Чернушкін в бік двох геодезистів, один з яких застиг біля теодоліта, а другий стояв з рейкою посеред вулиці.

— Спробуйте звернутись в адресне бюро, — порадив Вітя.

— Ідея! Молодець! Дуже вдячний. Ну, одержуй за пораду.

Вітя здивовано розглядав невеликий рожевий квадратик картону з круглою печаткою.

— Що це?

— Контрамарка на сьогоднішню виставу в цирк. Не забудь, початок о пів на восьму.

Вітя зітхнув і з жалем повернув контрамарку.

— Не пустять мене…

— Не пустять в цирк? Чого ж? — густі брови Чернушкіна звелися догори. — А-а!.. Здогадуюсь… завинив… покараний… А якщо я зайду, попрошу за тебе?

— З вами, звичайно, пустять…

— Отже, домовились: о шостій я зайду за тобою. Застану кого-небудь з рідних?

— Авжеж! Тато й мама в цей час уже вдома.

Тільки-но Чернушкін зник з очей, Вітя радісно застрибав на одній нозі і, побачивши сестричку, простягнув їй ножиці.

— Айн! Цвай! Драй! Будь ласка, забирай! А мені ніколи — в цирк треба збиратися!

НА ВЕРТОЛЬОТІ ЗА МАКОГОНОМ

На фабриці «Спартак» Єлізаров і Луговий більш як дві години пробули у відділі кадрів, вивчаючи особові справи. Але серед осіб, що працюють на фабриці, не знайшлося жодної, ім'я якої починалося б на О, по батькові — на С і прізвище — на М. Було два Опанаси, проте дальші їхні ініціали не збігалися. Стало ясно: «ОСМ» на фабриці не працює. Луговий і Єлізаров зайшли до секретаря партійної організації. Назустріч їм підвівся, помітно накульгуючи на ліву ногу, невеликий на зріст вже немолодий чоловік з жвавими сірими очима.

— Кореняк, — простягнув він руку. — Прошу сідати.

— Вчора у вас був майор Кульбич, — почав Єлізаров.

— Так, так. Добре, що ви приїхали. Сьогодні наш комсомолець Гонтар, — він призначений завскладом замість Тетері, приніс оцього папірця. Він знайшов його в столі Тетері. Подивіться. — Кореняк подав комісарові чвертку видертого із зошита аркуша.

Луговий підсунув стільця до Єлізарова. Рукою Тетері хімічним олівцем було написано і навхрест перекреслено: Оп. М. 42 м. Рат.

— Звичайно, «Оп», — сказав комісар, –

Опанас… І поряд «М»… Якщо раніш у нас були лише припущення, що загадкового «О СМ» звати Опанасом, то тепер, — він розправив записку, — це підтверджує сам Тетеря. Власне, товаришу Кореняк, ми до вас саме в цій справі. Ви відбудовували фабрику відразу ж після звільнення міста від німців…

— Було таке… Направив мене обком партії після поранення та контузії.

— Чи не пригадаєте, були на фабриці Опанаси, прізвища яких починались з «М»?

— Та як його сказати, — пригладив поріділе волосся Кореняк. — Минуло мало не два десятки років… Багато води збігло. Але як треба, то треба. Постараюсь пригадати. За точність не поручуся, фабрика, самі розумієте, велика… Ну ж і завданнячко ви мені дали, — покрутив Кореняк головою і зморщив лоба — Марчик… Закінчив у нас на фабриці інститут легкої промисловості і років два… ні, мабуть, три… точно, три, поїхав у місто Черемхово, Іркутської області. Взимку, читав в «Известиях», орденом «Знак пошани» його нагородили… Мишлєвський Опанас… Опанас… Павлович, колишній наш головний інженер, цього року поїхав в Африку, в республіку Малі… допомагає створювати швейну промисловість. Мітельман… по батькові не пам'ятаю… Працював експедитором… П'яниця безпросвітний. Звільнили…