Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович. Страница 54

Лише зараз Кульбич помітив, що Півня в кабінеті немає.

— Де ж Півень? Відправили в камеру попереднього ув'язнення?

— Відвезли до лікарні… Де Чернушкін мешкає й працює — є відомості?

— Мешкає: Дніпропетровський бульвар, тридцять, квартира три, працює адміністратором у цирку.

— Так… За чверть десята… Де ж він може бути?.. Мабуть, в цирку. Вечірня вистава ще, певно, не закінчилась. Заїдемо спершу туди, а вже коли не застанемо — додому. Лише зайдемо до чергового, хай відрядить працівників, щоб затримали Поніманського.

… У великому лункому вестибюлі було порожньо.

— Добрий вечір, — привітався Луговий з білетеркою. — Скажіть, будь ласка, де можна побачити Чернушкіна?

— Нещодавно він заходив з хлопчиком до кабінету. Мені здається, він у себе. Ідіть прямо, а там побачите табличку «Адміністратор». Це й є його кабінет.

Андрій Остапович натиснув на ручку, але двері не подавались. Луговий постукав. З-за дверей почувся сердитий чоловічий голос:

— Хто там?

— Я до адміністратора. В мене заявка на колективне відвідування.

Двері на якусь чвертку секунди відхилилися.

Андрій Остапович встиг помітити літнього чоловіка з борідкою. «Чернушкін!» — промайнуло в голові, та в цю ж мить двері з грюкотом зачинились. Луговий натиснув плечем, та було пізно.

— Ви на вулицю до вікна! — наказав Луговий Кульбичу. — Я — тут!

Побачивши людину в міліцейській формі, Чернушкін різко відштовхнув Вітю вбік, вихопив браунінг і кинувся до вікна.

І тут Вітя зрозумів… Ось кому він відкрив свою душу… Він щосили плигнув уперед і схопив Чернушкіна за ногу.

— Гадюченя! — заревів Чернушкін, смикаючи ногу. — Пусти-и! Пристрелю!

Та Вітя лиш дужче потягнув його, і Чернушкін впав на підлогу, вдарившись головою об ріжок крісла.

— А-а! — озвірів Чернушкін і, повернувшись на спину, вільною ногою почав бити Вітю по руках, по голові.

Вітя, знепритомнівши, розтулив пальці.

Двері ходили ходором. Чернушкін кинув погляд на защіпку, що ладна була от-от зірватись з петлі, і метнувся до вікна, та відсахнувся, побачивши внизу Кульбича.

І в цей час защіпка з тріском вилетіла з гнізда.

Чернушкін схопив попід пахви Вітю і, прикриваючись ним, як щитом, почав поволі відступати до вікна, тримаючи в руці пістолет. Як тільки Луговий вскочив у кімнату, Чернушкін вистрілив. Куля влучила полковникові в праве плече. Рука повисла, мов батіг.

— Одержав, падлюка! — зловтішно вигукнув Чернушкін і, вибравшись з Вітею на вікно, вистрілив у Кульбича, та промахнувся. — Геть з дороги! — крикнув він Кульбичу. — А то застрелю хлопчиська!

Переборюючи біль, Андрій Остапович переклав пістолета у ліву руку. Коли Чернушкін на якусь частку секунди опинився до нього впівоборота, полковник натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Чернушкін захитався і, випустивши Вітю, поволі, чіпляючись пальцями на раму, сповз на підлогу.

Луговий підскочив до Віті. Хлопчик нерухомо лежав на широкому мармуровому підвіконні. На його лобі розплився величезний коричнево-чорний з закипілою кров'ю синяк.

Андрій Остапович роздер Вітину сорочку і, притуливши вухо до його грудей, прислухався. Серце хлопчика ледве билось.

Прибіг Кульбич.

— Андрію Остаповичу! — стривожився він, побачивши, що рукав кітеля полковника потемнів від крові. — Я перев'яжу…

— Потім, потім… Ось телефон, викликайте швидку допомогу! Хлопчикові дуже погано.

… Олійник вбіг у кабінет адміністратора.

Перекинутий стіл, папери на підлозі, запах порохових газів…

— Що тут скоїлось? — кинувся він до Кульбича, котрий рився в шафі.

— Чернушкін відстрілювався і поранив полковника і хлопчика…

— Де ж вони?

— Обох повезли до лікарні.

— Чернушкіна затримали?

— Відправили в морг. Андрій Остапович убив його. Собаці собача смерть.

ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ

На вулиці пролунав пронизливий свист. Так свистів лише Діма. Володя визирнув з балкона. Задерши голову, внизу стояв Діма, тримаючи в руці бідон.

— Володю, готовий? — затуляючись долонею і мружачись від сонця, спитав він.

— Зараз іду…

По дорозі до Віті Володя знову почав розмову про те, що сьогодні ж треба піти в міліцію.

— Чого ти мене вмовляєш? — розсердився Діма. — А взагалі, щоб нам не сперечатись, у мене є пропозиція: давайте все вирішимо на демократичних основах. Проведемо таємне голосування. Хай кожний напише на папірці одне слово: «так» або «ні». Яка пропозиція збере більше голосів — так і зробимо.

— Твоя пропозиція не годиться. Якщо б нас було п'ятеро — інша справа, а то ж нас двоє і вас двоє… Так можна рік голосувати і без пуття.

— Тоді давайте кинемо жеребок.

— Теж вигадав! — фиркнув Володя. — Серйозне питання, а ти — жеребок… А чого це ти, Дімо, з бідоном?

— Знаєш, якої мені вчора нагінки дали! Як напосілися на мене всі: і тато, й мама,? й брат. А я сиджу й мовчу. Не можна ж їм правди сказати. Нічого, думаю, потім узнаєте, вибачатись будете. Так от я сьогодні по молоко пішов — і до тебе… Як ти гадаєш, Володю, нагородять нас?

— Ти що, тільки заради нагороди все робиш?

— Ні, звичайно… — зніяковів Діма, — але все ж таки приємно… Прийшов у клас, а на грудях медаль… Всі на тебе дивляться, розпитують… Якщо навіть і не вивчиш уроку, не поставлять двійки… Ой, зажди! Адже ми молочний магазин минули!

— Візьмеш, повертаючись назад. Скисне воно в тебе, адже спека яка… Та й нести…

— Нічого, в мене емальований бідон, не скисне. А потім ще забуду.

І Діма, брязкаючи бідоном, щез за широкими скляними дверима магазину.

В невеликому сквері на перехресті стояла дитяча гойдалка та кілька грибків. Ховаючись від сонця, Володя влаштувався під одним з них і почав терпляче чекати на товариша. Маленька дівчинка в блакитному фартушку, сидячи в пісочнику, ліпила будиночок, а він все розвалювався. Втративши терпіння, вона з досади заплакала. Присівши навпочіпки, Володя швидко спорудив пісковий замок. Дівчинка захоплено заплескала в долоньки.

— Ну ось і готово, даремно ти пхикала, — сказав Володя і, підвівшись, струсив з колін пісок. Окуляри з'їхали з очей і брязнули в пісок.

— … Отакі-то справи, Якове Архиповичу, — долинуло до Володі.

«Ім'я й по батькові таке саме, як у батька», — мимоволі подумав Володя і, підвівши голову, короткозоро подивився в той бік, звідки долинув голос.

— Та-ак… радіти нема чому…

«Це ж тато!» — впізнав Володя і, швиденько начепивши окуляри, сторопів: поруч з батьком ішов Шкарбун.

Володя вибіг із скверу і тут же зустрівся з Дімою.

— Довелося затриматись, продавщиця молоко приймала, — сказав Діма. — Куди ж ти? — смикнув він Володю за рукав. — Нам зовсім в інший бік.

Володя не відповів.

— Ходімо швидше, а то Альошка, певно, вже чекає нас з Вітею, — підганяв товариша Діма.

— Нічого я не знаю, робіть як хочете! — несподівано скипів Володя.

— Яка тебе муха вкусила! — зітнув плечима Діма. А Володя, не оглядаючись, щодуху кинувся додому.

— Тато не приходив додому? — ледве переводячи дух, просто з порога випалив Володя.

— Де ж йому бути в такий час? — озвалася мати. — Певно, на роботі. А що трапилось? На тобі лиця немає.

— Та ні… Просто він мені потрібен… — Побачивши, що мати не зводить з нього уважних очей, Володя примусив себе безтурботно усміхнутись. — Ми з татом домовились зустрітись і купити нові блешні для спінінга… Ну, я побіг…

«Та ні, тато просто знайомий з Шкарбуном. — переконував він себе, — може, вони разом працюють. От і зустрілись, щоб поговорити про якесь службове питання…» — Але важке підозріння гризло його душу.

Вже напівдорозі Володя зупинився. Навіщо і для чого він іде до батька в магазин? Якщо батько був би зв'язаний з Шкарбуном, той хоч раз зайшов би до них. Але він ніколи в них не був… І в Поніманського батько жодного разу не був… І той до них не заходив. І на нараді в Макогона батька теж не було…