Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович. Страница 6

Коли план першорядних заходів був складений, Кульбич сказав:

— В мене, товаришу підполковник, виникають сумніви… Чи не помилився дружинник в номері і марці машини?.. Адже на підставі карток «Победи» під цим номером в місті і нашій області нема.

— Не думаю. Дружинники в один голос заявляють, що бачили «Победу».

— А чи не здається вам, — замислено мовив Кульбич, — що злочинці дістали десь номер і поставили на свою машину? Пам'ятаєте, в минулому році…

— Не поспішатимемо з висновками. Почекаємо результатів експертизи…

Увійшов Ткачов.

— Ось, готово.

Підполковник уважно прочитав результати експертизи і задоволено зауважив:

— Отже, дружинники не помилились.

— Так, — відповів Ткачов, — відбитки протекторів і розміри шин свідчать, що злочинці були на «Победі».

— Попрошу виділити експертів на допомогу нашим працівникам для перевірки гаражів. Хай зайдуть у кабінет товариша Кульбича на інструктаж.

— Як бачите, Олегу Гарасимовичу, — потер щоку Луговий, — злочинці досвідчені, сподіваються збити нас з пантелику. Але чи мають вони взагалі якусь причетність до тих гаражів, які ми перевіряємо? Чи працюють вони в цих гаражах, чи там їхні посібники?

Кульбич підвівся.

— Перед проведенням інструктажу хочу уточнити: на тілі і одязі Щербини є сліди наїзду автомобіля?

— На щастя, наїзду не було. Так що якихось пошкоджень і слідів крові на машині не повинно бути.

… Андрій Остапович увімкнув радіоприймач. Передавали концерт вальсів Чайковського. У хвилини роздумів Луговий любив слухати музику. Вона допомагала йому орієнтуватись у лабіринті подій, знаходити правильне вирішення. От і зараз, глибоко і зручно влаштувавшись у кріслі, підполковник замислився.

Рипнули двері:

— Ху-у… Начадив… — замахав рукою Єлізаров. — Самого не видно: дим кужелем. Себе не жалієш, то хоч свого начальника пожалій. Адже знаєш, що не терплю тютюнового диму.

— А чи давно? — посміхнувся Луговий.

— Давно чи недавно, а минула десята доба. І, скажу тобі відверто, почуваю себе чудово. Начебто мені тридцять років. Пам'ятаєш Маяковського?

— Не посміхайся, не посміхайся… Кінець кінцем теж кинеш палити. Ну, гаразд, досить агітації проти нікотину. Доповідай про справи, що нового. І в першу чергу про групу Олійника. Є відомості?

— Поки що нічого, — відповів Луговий і вимкнув приймача.

— Без чверті дев'ята, — насупився комісар, — а ми досі…

Дзвінок урвав його. Андрій Остапович поспішив до телефону.

— Так, Луговий… Що у вас?.. Ясно… Ясно… Добре…

— Кириле Романовичу, черговий одержав радіограму. Олійник затримав одного із злочинців і ось-ось буде в Управлінні.

Знову задеренчав телефон.

— Слухаю вас… Вірно зробили. Негайно привозьте… Так… так… Буду в себе. — Луговий поклав трубку. — Цього разу Шилов. Вчора в гаражі автошляхового інституту хтось зняв з «Москвича» номер ГІВ 54–21.

До кабінету увійшов лейтенант Шилов і щуплий дідок.

— Проходьте, товариші, сідайте, — запросив комісар. — Розповідайте, як усе сталося. Ваше прізвище?

— Балашов, Кузьма Якович, охоронник, — мнучи чорного кашкета в руках, відповів дідусь. — Та про що тут, власне кажучи, товаришу начальник, розповідати? Я йому уже все розповів, — кивнув він головою на Шилова. — Поплутав мене лукавий… Винний… На все життя наукою буде. На сьомий десяток перевалило, а все… Недарма люди кажуть: вік живи, вік учись… Зустрів би зараз цього негідника, незважаючи на те, що я в літах, а нам'яв би йому боки, до нових віників пам'ятав би…

— Це ви про кого?

— Та про нього ж, про того пройдисвіта. Обвів навколо пальця! От і потрапив у міліцію. І потрібна мені така історія на старості літ? Ще, негідник, гроші тицяв. «На, каже, дідусю, на тютюнець». Онук знайшовся! Тьху!.. Так от, сиджу у себе в прохідній, слухаю останні вісті…

— Коли це було? — попросив уточнити Луговий.

— Увечері, годині о сьомій, хвилин десять на восьму… Чую: хтось дудить біля воріт. Кого це, думаю, лиха година принесла? Адже всі машини уже на місці. Радіо послухати і то не дають. Виходжу. Стоїть «Победа», а в ній сидить парубок. «Дідусю, — каже, — можна машину помити? За місто їздив. Закурилась». Чого ж це ти, питаю, повинен у нас машину мити? «Я, — каже, — ваш заочник». Ну, коли заочник, то інша справа. Води не шкода, кажу йому. Мий. А він, виявляється, обдурив мене. Номер йому потрібен був, а машину він лише для годиться помив… Мене, старого дурня, як хлопчиська… Що тепер синові скажу? Він у мене майор, прикордонник… А людям, людям як в очі дивитимусь? Ех, Кузьмо Яковичу, Кузьмо Яковичу… — похнюпив він голову.

Минула хвилина, друга, а Балашов все так само сидів, низько схиливши голову. Комісар підвівся і з сифона налив склянку води.

— Заспокойтесь, випийте…

Балашов не промовив ні слова, тільки важко зітхнув.

Кирило Романович торкнувся його плеча.

— Може, вам погано? Викликати швидку допомогу?

— Зараз минеться… Це в мене буває… Ну, от і пройшло.

— То як, Кузьмо Яковичу, зможете з нами розмовляти чи відкласти на завтра? Не хвилюйтесь, ми ж розуміємо — ви, й гадки не маючи, вскочили в таку неприємну історію і ніякого відношення до злочинців не маєте.

— Відповідатиму… Питайте.

— Давно гараж охороняєте?

— Третій рік… Пішов на пенсію, посидів місяць удома… Нудно без людей, без роботи… От і влаштувався.

— А до цього де працювали?

— На меблевій фабриці. Був майстром… Червонодеревником.

Комісар поглянув на годинник.

— На жаль, мені час. Сьогодні мій звіт на сесії міськвиконкому. До побачення! — І він вийшов з кабінету.

— Чому ви вважаєте, — продовжував розмову Луговий, — що саме цей хлопець украв номер? Може, його знято раніш або загублено?

— А хто ж іще? — аж підскочив на стільці Балашов. — По-перше, — загнув він вказівний палець, — Іван Бутенко, він працює на цьому «Москвичі», з усіх наших хлопців заїхав останнім. Поставив машину під навіс і кличе мене. В багажнику, значить, у нього нові снасті були. Ми з Ванею завзяті рибалки. Роздивилися блешні, забрав він їх і пішов… Обходжу гараж і бачу: Іван залишив багажник відкритим. От ще, думаю, роззява. Взяв і зачинив… Номер був на місці… По-друге, — загнув він середній палець, — після Івана вже ніхто не заїжджав, тільки цей негідник… А вранці диспетчер не випускає Івана — номерів немає. Тут мені й стукнуло, і я про все розповів начальникові нашого гаража. Потім ваш лейтенант приїхав…

— Кузьмо Яковичу, якого кольору була машина?

— Блакитна.

— Як у вас із зором?

— Не скаржусь… Без окулярів обходжусь…

— Кольори добре розрізняєте?

— Начебто розрізняю… — і він повів очима по кімнаті. — Доріжка, приміром, у вас зелена, смуги на ній червоні, штори — кремові, ось ця папка на столі фіолетова… Сорочка на лейтенанті — блакитна, такого самого кольору, як і «Победа». А це…

— Досить, досить, — мимоволі усміхнувся Луговий. — З ним хто-небудь був?

— Нікого… Сам він, розбійник, щоб йому пуття не було.

— Впізнати його зможете?

— Хе, поставте серед сотні — враз тицьну пальцем.

— Раніш вам доводилося його бачити?