Індійські народні казки - Автор неизвестен. Страница 21

Відсахнувся цар, зрозумівши, що не набрехав йому зять. Мусив він обуритися й на чім світ стоїть лаяти своїх синів.

— Пресвітлий царю, — докинув слуга за гріш, — можете й самі впевнитися, що я вже і так покарав їх!

Цар мерщій позривав тюрбани із синів. Справді, на їхніх головах красувалися свіжі тавра від монетки вартістю в один гріш.

Невимовно прикро й соромно стало цареві. А слуга за гріш розповів йому про себе, про свої пригоди. Як дізнався цар, що перед ним не нужденний злидар, не жебрак, а справжній царевич, повеселів одразу, став благати, щоб той простив його, і на радощах подарував півцарства.

Колишній слуга за гріш попрощався з усіма, забрав дружину й вирушив до отчого дому, а там і своєму батькові розповів, що з ним трапилося. Щиро зрадів батько, запишався, що в нього такий розумний та сміливий син, і подарував йому не половину, а все своє царство.

ЧАРІВНИЙ ПЕРСТЕНЬ

Жив на світі купець, і було в нього двоє синів. Коли купець помер, молодший син почав гуляти, веселитися, гроші батькові розтринькувати. А старшому братові те не подобалось. «Так він усе добро за вітром пустить, — думав він. — Ні дружини, ні дітей у нього немає, а я людина сімейна, статечна. Якщо й далі так буде, доведеться мені з торбою по світу йти… Краще відділюся від нього, поки не пізно».

Покликав він до себе брата, виділив йому частину батьківського спадку.

А брат той мав лагідну вдачу, мирив з усіма, завжди охоче допомагав — чи то нужденному злидареві, чи голодному волоцюзі, чи сусідові або приятелю. Нікому не відмовляв.

Отак і спливло потроху батьківське добро. А коли за душею в брата не залишилось і копійки, стали його люди ганити-хулити та розуму навчати: он який ти, сину купецький, всі батьківські гроші змарнував! І друзі-приятелі перестали водитися з ним, одвернулися, наче доти його й знати не знали, наче не пили-гуляли на його гроші.

І пішов купецький син з дому світ за очі. Довго він ішов, аж ось нарешті, голодний і спраглий, добувся до якогось міста.

«Якби ж то в мене був хоч якийсь дріб'язок! — подумав він. Вивернув усі кишені, перемацав — нічогісінько! — Кепсько! Ні родичів у мене, ні друзів, ні грошей. Пропала моя голівонька безталанна!»

Раптом згадав купецький син про золотий перстень у нього на руці. Зняв перстень, продав, наївся досхочу та й пішов тинятися містом. Ходив він, ходив і зустрів чоловіка, який за сто рупій продавав миршавого кота.

— Кому там здався твій облізлий кіт? Та ще за такі гроші! — кепкували перехожі, сіпали кота за хвіст.

З усіх боків лунало:

— А зіграйте-но йому на ребрах!

— І чим ти тільки годував його, чоловіче?

— Налови хоч мишей та погодуй його, а то він ледве дише!

Помітивши купецького сина, що стояв осторонь натовпу й співчутливо дивився на все те, зацюканий кіт вирвався з рук чоловіка, підбіг до юнака, став тертися об його ноги та жалібно нявчати, мовби просив у нього захисту. Юнак простяг чоловікові сто рупій, і той квапливо зник. А купецький син узяв кота на руки й рушив далі.

Йшов він отак, коли бачить: стоїть на вулиці інший чоловік і продає пса, худющого, кощавого і теж просить за нього сто рупій. Перехожі глузують, штурхають пса, смикають його, а він хоч би ворухнувся, хоч би огризнувся, хвіст підібгав і тільки тремтить.

— Оце-то гроза тигрів! Треба показати його царю, такої породи він іще не бачив! — глузували люди.

— Та він схожий на голодного аскета! А який сумирний! Певно, найсвятіший серед усіх псів!

Побачив пес купецького сина, що стояв осторонь з котом на руках, підбіг до нього, заметляв хвостом, став лизати йому ноги, мовби благаючи захистити його. Купецький син квапливо дістав сотню рупій і простяг чоловікові. Той, не тямлячись від щастя, схопив гроші і відразу ж зник. А купецький син, тепер уже з котом і псом, рушив далі.

Невдовзі їм зустрівся птахолов з папугою в клітці. Птахолов теж просив за папугу сто рупій. А хто ж дасть такі гроші за обчухраного папугу, який навряд чи й говорити щось уміє!

— Він і народився, певно, для того, щоб своїм голосом тішити саму царицю! — глузували перехожі.

— А який він поважний — голову похнюпив, ні на кого не гляне! Не інакше, як вважає, що ми недостойні слухати його мудру мову!

Нещасний птах сидів настовбурчений, мовби ремствуючи на свою гірку долю.

Купецький син дав птахолову сто рупій, узяв клітку з папугою та й пішов далі.

Довго чи не довго він ішов, зустрівся йому чоловік із змієм. Змій лежав непорушно, мовби геть вибився із сил. Дітлахи тицяли в нього палицями, а він лиш підводив голову й лагідно дивився на своїх мучителів.

— І де це ти приловив такого царевича? — чулося звідусіль.

— І ти просиш за нього всього сто рупій? Та за такого й тисячі мало! Дивись, не продешеви!

Купецький син пожалів змія, дістав останні сто рупій і відкупив його в змієлова.

Щоб якось прогодувати себе і своїх нових друзів, пішов купецький син у найми. Важко йому доводилось, бо не звик працювати. І от якось підповз до нього змій і мовив людським голосом:

— Годі мучити себе! Ходімо зі мною. Мій батько — зміїний цар, має незліченні багатства. Та якщо він запропонує тобі щось із своїх скарбів, відмовся. Двічі відмовляйся від подарунків. А коли батько запропонує що-небудь утретє, попроси отой гарний золотий перстень, що його носить він сам.

Юнак і змій рушили в дорогу. Довго вони йшли і нарешті добулися печери, де жив зміїний цар. Змій попросив юнака зачекати, а сам поповз у печеру.

— Любий татку, — мовив він до батька, — я потрапив був у біду: мене спіймав змієлов. Та один добрий юнак відкупив мене, і я знову на волі. Мій рятівник стоїть отут, біля печери.

— О, ми повинні віддячити йому за його добре серце! — вигукнув зміїний цар.

Вийшов він із печери і сказав:

— Чоловіче, проси в мене чого хочеш, бери з моїх скарбів усе, що забажаєш, бо ти врятував мою дитину!

— О царю, — відповів юнак, — навіщо мені твої скарби. З мене досить і твого доброго слова, твоєї ласки.

— Благаю тебе, юначе, дай мені якось віддячити тобі! Серед моїх коштовностей немає жодної, якої б я не захотів подарувати тобі, серед моїх багатств немає такого скарбу, якого б я пошкодував тобі! Ніщо, добрий юначе, не зрівняється з тим, що ти зробив для мене! Ти повернув мені найбільший мій скарб — мого єдиного сина!

— Та нічого мені не треба, дякую вам! — відмовлявся юнак.

Проте, коли зміїний цар утрете попросив його взяти яку завгодно винагороду, він погодився:

— Гаразд, пресвітлий царю! Якщо вже так наполягаєш, то подаруй мені золотий перстень.

— Золотий перстень? Який перстень?

— А той, що на тобі.

— І-іч-ч-ч-ш-ш-ш який! — засичав зміїний цар. — О-о, якби хтось інший так зухвало попросив у мене золотий перстень, я б тому голову зітнув, вогнем спопелив! Але ти двічі відмовлявся від мого дарунка, двічі відхиляв моє прохання вибрати будь-що серед моїх скарбів, а я перед тобою в неоплатному боргу. Ти матимеш те, що просиш, матимеш найкраще з усього, що я маю, — золотий перстень. Дивись! Бери ж його, ось він!

Зміїний цар простяг юнакові перстень, а сам поповз у свою печеру.

Купецький син рушив у зворотний шлях. Ішов він, час від часу поглядав на золотий перстень і думав: «І що в ньому особливого? Хіба те, що золотий. Але і в мене був не гірший!»

Та змій-царевич наче вгадав його думки:

— Не дивуйся, я недарма радив тобі взяти саме цей подарунок. Перстень чудодійний. Якщо покласти його на землю, посипати священним порошком, розвести вогонь і кинути в нього жертовну страву, то перстень здійснить будь-яке твоє бажання. Тож нехай щастить тобі! А тепер прощавай! Я повертаюсь додому!

Купецький син прийшов у своє убоге житло й зробив так, як сказав змій-царевич: поклав перстень на землю, посипав його порошком, обкурив, покропив, кинув у вогонь жменю жертовних зерен і попросив у персня смачних страв, чепурного вбрання й прудконогого коня. І вмить те все наче вродилося перед ним. Наївся юнак досхочу, вдягнувся в розкішне вбрання, сів на скакуна, посадив позад себе кота, пса й папугу та й вирушив у далеку дорогу.