Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль. Страница 15

Шарлюн зрозумів її по-своєму, бо, ясна річ, він, хлопець, не так чутливо сприймав поезію літніх ночей. Але йому пощастило відгадати потаємну думку Міке:

— Не журися, стара! — мовив він удавано сердито. — Ще трапиться не одна нагода виручати могікан…

В неділю з дев'ятої ранку на Калерусі знов закипіла робота. Всі одинадцятеро були тут — вони стояли навколішки над простеленою сіттю. Кожен заквітчував свій шмат, більший чи менший залежно од спритності рук. Обіч на вологому піску купчилися блакитні оберемки — сокирки, окроплені вранішньою росою, показували як тільки-но зірвані. Подеколи Сандрін та Міке — майстрині-вишивальниці — підводились і оглядали роботу інших.

На стежці, що вела до митниці, ніким не помічена, з'явилась мадмуазель Блан. За нею скрадався зляканий паж — Філіп Віаль. Сховавшись за чагарями, обидвоє зачаровано споглядали блакитне диво, що від нього погарнішав навіть самітний Калерус.

По двох годинах роботи метрів із двадцять п'ять сіті прослалися довгим шлейфом блакитного оксамиту. Ще півгодини — і цим прегарним килимом завішано снасть «Святого Анатоля». Смішко вивів човна на тихі води Калерусу. Лицарі збилися гуртом посеред пляжу й дивилися мовчки, опустивши руки, і мовчанка ця знаменувала — вони в захваті. І справді — незграбний човен обернувся на гондолу. Все було як і належить: висока прова на кшталт сокири, зграбний закруток на кормі й ледь вигнутий верх «шатра» посередині палуби.

— Ми дістанемо премію! — гукнув Шарлюн. — Не знаю яку, але Зозуликова сума сьогодні ввечері вдвічі поважчає!

Рудик витяг з паперової торбинки грубезного бутерброда.

— Йдіть додому, поснідайте, — мовив він до всіх. — Я постережу човна, доки вернеться команда. Матінко рідна! Це ж уперше в житті я снідатиму в гондолі!

Він чекав, од часу до часу повертаючи «Святого Анатоля» так, щоб на нього не падали палючі промені. Море, ясне та погідне, дрімало під сонцем. А сокирки голубіли чистіш та яскравіш од середземноморського неба.

О третій пополудні вернула команда із Шарлюном та Смішком на чолі. За порадою Міке, всі повбирались у білу одіж, що пасувала до засмаглих рук і ніг, до свіжих, умитих облич. Рудик підвів човна до самісінького берега, аби їм зручніше було стрибати. Мотор зробив перший оберт. Блакитна гондола з її білими гондольєрами, що прегарно малювалась на спокійній воді, несподівано прибрала святкового вигляду. Рудикові стислося з хвилювання серце, коли він побачив, як «Святий Анатоль», випливши з тіні на сонце, зненацька засяяв у всій своїй красі. Човен тихо полинув ряхтливими водами й скоро зник, як марево, за рогом.

Рудик осідлав Смішкового велосипеда, схованого в заростях, і помчав до Бандоля. На обидва моли й майдан перед гаванню ще заздалегідь понаходило сила людей. Він здибав Тітена, Фріске, Зозулика й Розет під пальмами набережної, неподалік од чималого червоно-білого намету, що під ним містилася трибуна жюрі. Звідси відкривалася вся затока й вихід у море. Ще треба було чекати мало не дві години. Приятелі нудилися знічев'я, посідавши рядком край басейну й погойдуючи ногами над водою.

— Перша премія буде наша! — мовив Рудик, і голос його затремтів.

— Наставляй кишеню! — озвався Фріске, настроєний, як завше, скептично. — Тут є дві великі яхти вартістю мільйон франків кожна.

Глядачі вже загодя певні, що нагородять саме їх. А Шарлюн із Смішком зароблять на сіль до оселедця!

О п'ятій годині, коли ясна блакить неба іі моря злилися в одно, з тераси яхтклубу злетіла ракета, звістивши початок параду. Його учасники — десь із сто суден — стояли по той бік острова, невидимі глядачам. Поминувши південний мол, вони стали випливати в затоку, на відстані кабельтова одне від одного. Їх стрічали вітальними вигуками або й свистом. Мадмуазель Блан мала слушність: кожні два човни з трьох були напхом напхані піратами — розхристані, вимазані в чорне, вони горлали й потрясали дерев'яними шаблюками та картоновими сокирами. Саме їх і привітали свистом.

Та коли показалася яхта «Тайфун» — її посідачка була місс Угтон, — а тоді «Арабелла II» італійської кінозірки Міли Клара і ще кілька гарних яхт, що сяяли під своїми барвистими святковими стягами, — залунали оплески. Одна по одній пливли вони вздовж набережної н молів, а відтак ставали, облавок до облавка, перед трибуною.

— Номер 86! — залунало з гучномовців. — «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!..

Навкруги розлігся сміх. Рудик із приятелями поблідли з розпачу, але через мить усміхнулися, почувши гучні оплески. «Святий Анатоль» з'явився з-за рогу й полинув звільна іі гордовито, мов лебідь. Сокирки бриніли свіжою блакиттю. Всі вголос милувалися на ці несподівані квіти — справжні, не паперові! — і на цих білих гондольєрів, яким не треба було маскувати свою квітучу юність.

Величезний плавучий букет під захоплені вигуки глядачів поволі підпливав до трибуни. Лицарі на березі заволали, аби звернути увагу лицарів на човні. Міке, що сиділа в «шатрі» поруч Сандрін, угледіла їх і послала поцілунок. Норін та Янгол, умостившись ближче до прови, широко всміхалися до публіки. Шарлюн поважно стернував. Пильнуючи, щоб човен плив рівно, він не повернув голови до берега, але Смішко, що сидів навпочіпки біля нього, впізнав приятелів і показав їм «довгий ніс».

Гондола проминула обидва моли й набережну, зронивши в воду кілька квіток, і стала поруч яхт, простісінько під високого лакованою провою «Арабелли II».

— Яка вона маленька! — зітхнув Зозулик.

— Яка блакитна! — зітхнув хтось під біло-червоним наметом.

До жюрі входили імениті особи, світські люди, мецената й актори. Поміж них був старий художник, який над усе полюбляв блакитну барву. Тож гондола одразу впала йому в око. Коли судді заходилися радитись, він собі мовчав, але як настав вирішальний момент, утрутився вельми доречно:

— Ваш парад, — мовив він розважно, — це не конкурс мод, і ви схибите, нагороджуючи розкішне та ексцентричне убранство. Ви вагаєтесь, кому віддати першу премію — «Тайфунові» чи «Арабеллі II», себто місс Угтон чи синьйорині Мілі Клара. Фатальна помилка! Дасте одній — то друга позеленіє із заздрощів і зроду більше й носа не поткне до Бандоля! А гроші не потрібні ні тій, ані другій. Тож поставте обох поза конкурсом і похваліть обох однаково — більшого їм не треба. Ну, а розчистивши таким маніром грунт, ми спроможемось гідно оцінити решту…

Якийсь час гучномовці заколисували нетерпіння глядачів ніжними мелодіями. Рудик, Тітен, Зозулик і Розет, німі та недвижимі, пасли очима «Святого Анатоля». А команда гондоли, відколи вщухли оплески, втратила надію, що нею жила ось уже три дні.

— Напевне ми дістанемо якийсь дріб'язок натурою, — роздражнено мовив Смішко. — Дадуть нам два жалюгідних пуделечка скам'янілих льодяників абощо…

Музика раптом замовкла, гомін ущух.

— Оголошуємо рішення жюрі морського параду, що його організував Бандольський яхтклуб за ініціативою міської управи! — урочисто виголосив диктор. — Дві великі почесні премії присуджено місс Угтон та синьйорині Мілі Клара за чудовий показ яхт «Тайфун» та «Арабелла II»…

Лицарі зроду не чували, як розподіляються на таких конкурсах премії, й не знали, що за почесну премію править часто-густо пальмова гілка чи то келишок. Почувши оплески, вони враз занепали духом.

Далі оголошено, кому присуджують першу премію за елегантність та художність убранства, велику премію за спортивний виступ тощо.

— Настає наша черга, — сердито буркнув Шарлюн. — Напевне дістанемо велику заохочувальну премію моторних гондол. Публіка посміється, але могікани тим не забагатіють…

Міке чекала мовчки. Для неї ці квіти, що їх нажато місячної ночі, зберігали свій чар— могутній та принадний. Цей чар неодмінно подіє — навіть зараз, серед сонячного дня. Тож вона праве не здивувалася, коли почула: