Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль. Страница 25

— Ні, Смішко, мабуть, таки домігся свого, — сказав Зозулик. — Він не квапиться додому — от і все! Ще кілька хвилин, і він устромить у стрільницю свій блазеньський писок.

Але блазень не з'явився і о восьмій годині. Лицарі розійшлися по домівках.

— Сталося щось надзвичайне, — пробурмотів наостанку Шарлюн здушеним голосом.

А Смішко вернув додому пізно ввечері — тайкома, накинувши круга. Старий велосипед ламався разів кілька, але, звичайно, не тим можна було пояснити квасну міну, що її побачила Сандрін, одчинивши похнюпленому братові двері.

— Ми — йолопи з йолопів! — мовив до неї бідолашний блазень. — Мосьє Пастурель питав тоді про кошторис лише на три домочки: свій, Фереолів та Ескофьє. А за шість хатинок мосьє Кастеран править півтора мільйона франків! Майже вдвічі більше від того, що ми маємо! То Шарлюн винен: завше бере все на віру і спішиться поперед батька в пекло. Аби він розпитав докладно мосьє Пастуреля, ми нізащо не встряли б до цього дурного діла…

Було вже пізно, і Сандрін побоялася вийти з дому, щоб повідати приятелям лиху вістку. І тільки вранці, під платанами набережної, лицарі дізналися про свою поразку. Вони сподівалися чого завгодно, але не цього! Коротке повідомлення Смішка впало їм як сніг на голову і враз одібрало рештки бадьору навіть у наймужніших.

— Нашій справі кінець! — розпачливо мовив Шарлюн. — Нумо ділити скарб між могіканами, і хай собі домовляються з Аморетті як самі хочуть.

— Ходімо спершу до мадмуазель Блан, — сказала Міке. — Найрозумніше буде порадитись з нею: адже вона стільки для нас зробила.

Вони гуртом подалися до круглої галявини. Ще здалеку, щойно між пініями показалася ошатна школа й залите сонцем подвір'я, Міке пойняло лихе передчуття: все загинуло, на них повстала сама доля. Вікна бунгало замкнено, замкнено й двері, що завше так гостинно відчинялись перед дітьми. Міке довго стукала. Будинок мовчав.

Вона поволі вернула до приятелів, намагаючись показувати як спокійна. Доконче годилося стримати їх, не дати вкоїти непоправної дурниці: від таких грошей голова хоч кому могла піти обертом.

— Лишилося тільки три дні до кінця місяця, — понуро сказав Шарлюн. — Три дні! А тут ще й мадмуазель Блан нас покинула напризволяще.

— Неправда! — заперечила Міке. — Вона ніколи не кине нас у безвиході. Треба будь-що її зачекати. Вона, певне, повернеться вдень. Чи ж велике діло— підождати дві-три години.

— Точнісінько так учора ми чекали з надією Смішка.

Проте, зрештою, лицарі послухали розумної ради. Фріске лишився чатувати перед школою, решта подались купатися до стрімчаків Рогу. Досі ніхто, опріч Міке, не завважив, що з ними немає Філіпа Віаля, але вона нікому про те не сказала. О дванадцятій, коли вони вертали до школи, Сандрін мимохідь згадала про хлопця.

— Зрадник! — буркнув Шарлюн. — Але ми небагато втратили в особі перебіжчика, що прибився до нас в останню хвилину.

Зозулик про всяк випадок підійшов до Філіпової вілли. Мадам Віаль стріла його дуже мило й сказала, що Філіп поїхав з батьком на цілий день до Марселя.

— Вони вернуться хіба що після обіду, — додала вона. — У них там ціла купа справ…

Зозулик уже рушив до порога, тож він не зміг угледіти ледь помітної усмішки, що супроводила ці слова.

Мадмуазель Блан теж не було цілий день — о восьмій вечора бунгало стояло ще замкнене. Сандрін та Міке мало не плакали.

— Цілий день згаяно! — кинув Шарлюн, простуючи круглою галявиною. — Це вперше ми не заробили за день жодного су. Треба було б Зозуликові покласти гроші в банк: принаймні дістали б відсотки.

Цілий день стояла страшенна спека, і ввечері юрба туристів та тутешніх мешканців заполонила набережну, мол та естакаду, щоби трохи відсвіжитися. Шарлюн, Смішко, Сандрін, Фріске та Рудик залізли в «Морського лева», що тихо погойдувався на швартових. Вони були до краю зневірені, а ласкаве море ніби заколисувало їхню журбу. Аж ось зачулися похапливі кроки, і вони враз стрепенулися.

— Де ви? — долинув схвильований голос Міке. — Ходіть мерщій до кав'ярні! Там Філіп… Ще нічого не загинуло!

П'ятеро лицарів духом опинилися на березі. Міке помчала вперед, мало не збиваючи з ніг усіх стрічних. Приятелі догнали її аж у малій залі кав'ярні Вьє, де півроку тому батько Міке поставив телевізора. Завсідники дивились передачі задарма. Але в таку спеку в цій майже темній залі з низькою стелею нікого не було. В глибині тьмяно висвічував невеличкий білий екран.

— Де ж Філіп? — спитав Шарлюн, роззираючись довкола.

— Там! — показала Міке на екран. — Третій ліворуч… Я зразу його впізнала.

Шестеро голів повернулись до екрана. Так, там і справді був Філіп, статечний і стриманий, як завше, і тільки ледь нервова усмішка свідчила — він хвилюється. Хлопець сидів, мабуть, перед самісінькою камерою, бо очі його, хоч і здалеку, дивилися просто на друзів, на тих вимогливих друзів, що лишилися в Порт-Біу. Міке, невідривно дивлячись на Філіпа, повільно присунула стільці й запросила гостей сісти.

На екрані крупним планом показався диктор — усміхнений білявий молодик у смокінгу. [16]

— Любі глядачі, близькі й далекі,— почав він, — ми зібрали перед вами семеро фіналістів нашого великого конкурсу «Вдвоє більше або нічого!». Сьогодні останній тур. Як бачите, всі вони — в окремих, засклених спереду кабінах. Вони не можуть спілкуватися один з одним і не чують жодного звука зовні. Але зі мною кожен із них з'єднаний осібним мікрофоном, і я чую кожного через репродуктор.

На екрані знову показалася сцена, сім вузьких, яскраво освітлених кабін з сімома конкурентами, що терпеливо очікували шквального вогню запитань. Шарлюн з приятелями нашвидку їх роздивилися: скраю сидів черевань, далі високий чолов'яга, худий, як тріска, далі Філіп, тоді голомизько, огрядний здоровило, бородань і врешті мосьє в чималих окулярах з високим чолом ученого в розкішному ореолі скуйовдженого, нечесаного волосся.

— Що може виграти Філіп? — спитала тихенько Сандрін.

— Не знаю, — відказала Міке. — Може, навіть цілий мільйон, коли вийде переможцем.

Шарлюн аж стенувся.

— Це неможливо! Перемогти всіх оцих дорослих чоловіків у нього нема ані найменшої надії.

— А може, й є: він уже пройшов усі попередні тури. Ось побачимо.

— Ну й потайний же він хлопець! — пробурмотів Фріске. — От бачиш, Шарлюнцю, першість у школі Порт-Біу все ж таки що-небудь важить!

— Тихо! — цитьнула Міке. Диктор повів далі:

— Ми поставимо перед фіналістами десять дедалі складніших запитань, щоб визначити переможця. А він матиме змогу або закінчити на цьому гру, діставши обіцяний виграш, або, коли схоче, продовжити її, подвоюючи виграш аж до мільйона.

— Мільйон! — здушено вигукнув Смішко. — От якби Філіп виграв!

— То мільйон опиниться в його кишені, а не в нашій, — злостиво прошепотів Шарлюн.

— Гадаю, що ні,— сказала Міке. — Адже Філіп — лицар Спільного Скарбу, а це щось для нього та важить.

— Увага! Ви готові? — спитав диктор в учасників конкурсу. — Нагадую — ми починаємо з двох тисяч франків! Почали! Запитання до номера першого!

Черевань завмер у бойовій поставі, нашорошивши вуха й прикипівши очима до молодика в смокінгу, який нараз прибрав загадкового вигляду сфінкса.

— Він, здається, подвоїв своє черево, — пирснула Сандрін. — Ще трохи, і кабіна вибухне.

— Скажіть мені, будь ласка, — виголосив сфінкс, — скільки крові за добу перепомповує здорове людське серце? Маєте дві хвилини.

Перед глядачами крупним планом з'явився великий годинник з секундною стрілкою, що оббігала циферблат, а тоді — черевань, який надимав щоки, напружено міркуючи у своїй скляній комірчині. З глядачевої зали долинав глухий гомін, чулися жарти, свистки й вигуки.

Черевань одкрив рота. Голос його, неприродно писклявий, пронизливо залящав у гучномовці.

— Е… е… сім чи вісім літрів! — видушив він.

— Номер один вибуває! — гукнув молодик у смокінгу.