Татарський острів - Лысенко Василий Александрович. Страница 12

Юрко уважно, ніби вперше, оглядав просторий коридор. Навколо рівні, ніби відполіровані стіни, висока, прикрашена різьбою стеля. У кімнаті Червоної красуні горить яскраве світло.

— Працюють хлопці, — задоволено промовив Вершина, — підкинув я їм роботи. Тут знову натрапив на кам'яну комірчину, а в ній кулемети. От хлопці й приводять їх до ладу. Ходім подивишся, а потім відкриємо схов Сиволапа.

У круглій залі, освітленій пузатою лампою, працювали Леонід Поух, Микола Яценко та Федір Горюнов, чистили металеві деталі. Під портретом Червоної красуні стояло п'ять станкових кулеметів, їх темні цівки насторожено зирили на протилежну стіну.

— Здрастуйте! — привітався Юрко.

Розвідники підвели голови, відповіли на привітання. Леонід Поух витер ганчіркою руки, запитав співчутливо:

— Зажили твої подряпини? Ти вибач, Юрку, що так трапилося. Не зумів тебе захистити, загаявся в селі.

Юрко, як заворожений, дивився на кулемети. П'ять. Якщо разом з усіх ударити по фашистах — пір'я з них полетить. Невже всю цю зброю Вершина знайшов у підземеллі? І справді, не підземелля, а склад.

Хлопець підійшов до Червоної красуні, уважно глянув на її вінок. У кожній волошці виднілася мідна блискітка. Тільки вона нагадувала не зірочку, а невеличкий потемнілий ромбик.

— Що, Юрку, — заговорив Яценко, — хочеш випитати в красуні її таємницю? Даремна справа! І часу не варто тратити. Он Федір Горюнов, який парубок — красень! І вдень, і вночі крутиться біля неї, а толку ніякого. Такий кавалер, а вона на нього — нуль уваги.

— Поговори, поговори, — незлобиво озвався Горюнов, — то не так будуть завидки брати. Звісно, я парубок хоч куди, а що мовчить дівчина, я тут ні при чому! Вона й товаришу лейтенанту свою таємницю не відкриває, не хоче. Але на все свій час.

— Як кулемети? — запитав лейтенант.

— Хоч зараз можна пускати в діло, — відповів Поух, — треба шукати патрони. Кулемети нові, прямо з заводу, де-не-де їх трохи прихопила іржа. Довго пролежали в схованці.

Вершина підійшов до шафи з книгами, відкрив її, дістав блискучий металевий ліхтар і звернувся до всіх:

— Будемо відкривати схов Сиволапа. Прошу завітати в кімнату козака Мамая.

Розвідники залишили роботу, похапцем витирали замащені руки. Яценко запитав Вершину:

— Може, й Пахомова покликати?

— Ні, хай слухає Зоряну. Ми йому наші знахідки покажемо пізніше.

У Рожевій кімнаті, там, де на стіні був намальований козак Мамай, лейтенант пальцями постукав по стіні:

— Ось він, схов. Нікому й на думку не спаде, що тут замасковано скарбницю.

Затим узяв ніж і став шкребти фарбу. На стіні з'явилися невеличкі металеві дверцята, поцяцьковані дрібними мідними зірочками.

— І тут блискітки! — здивовано прошепотів Поух. Дзенькнули, відкриваючись, металеві дверцята. У глибокій ніші лежали якісь речі, прикриті цупким зеленим брезентом. Лейтенант витяг брезент, і з нього посипалася хмара дрібного пилу, поволі осідаючи на підлогу та на широкий стіл. Вершина ліхтариком освітив таємничу нішу. У ній лежали важкі шкіряні торбинки. Поряд з ними — пістолет, патрони, посвідчення, кілька книжок в лискучій шкіряній оправі. Трохи збоку стояла скринька з червоного дерева.

Лейтенант обережно дістав один мішечок, розв'язав його і висипав на стіл блискучі золоті монети. Потім висипав золото із інших торбинок.

— А що там у червоній скриньці? — нетерпляче запитав Поух.

— Оглянемо й скриньку, — спокійно мовив лейтенант, — там теж, мабуть, якісь коштовності.

Він поставив скриньку на стіл, заходився відкривати кришку. Але скринька була замкнена. Вершина взяв ножа, підважив ним скриньку, натис — і кришка відскочила, повисла на одному завісі. У скриньці лежали золоті хрести, ордени, персні.

Юрко заглянув у схов, прикипів поглядом до пістолета. Вершина взяв зброю, оглянув її і сказав:

— Знайома штучка. Отакі пістолети носили колись кайзерівські офіцери, як вони вдерлися на нашу землю в 1918 році. Наділяли вони ними і своїх спільників та помічників — гетьманців. От аптекар і зберігав у підземеллі цей подарунок.

Лейтенант згорнув докупи золоті монети царської чеканки, хрести, персні, промовив задоволено:

— Зараз партизани збирають кошти на побудову літака. Таку ухвалу недавно прийняли в нашому загоні під час зустрічі з пілотами з Великої землі. Це й буде наш внесок.

Вершина оглянув книги, погортав їх і знову сховав у нішу.

— Пізніше, — пояснив він, — оглянемо більш докладно. А зараз — всім відпочивати, а декому, — Вершина поглянув на Юрка, — пора рушати додому. Скоро почне світати.

Розділ третій

НЕБЕЗПЕЧНА ЗУСТРІЧ

Леся довго читала книжку Роберта Стівенсона «Острів скарбів». Так зачиталася, що й не помітила, як почало сутеніти. Підвела голову, коли рипнули двері і в хату зайшла стривожена Галина Іванівна. Здавалося, що вона одягла на себе білу, непроникну маску.

— Мамо, — кинулася до неї Леся, — що трапилося? Чого ти така перелякана? Ти біла, як крейда!

— Лихо, Лесю! Де Женько? Нам треба хутчій тікати з села. Хто дома?

— Нема нікого. Женя як пішов з Саньком на Прип'ять, то й обідати не приходив. І Юрко кудись подався. Так що ж скоїлося? Чого ти тремтиш?

Галина Іванівна сіла за стіл, стала розповідати злякано:

— Привів сьогодні Підошва в майстерню поліцая. Я як угледіла його — вмерла від страху. Пам'ятаєш, позаминулого року на нашу заставу напали бандерівці? Під час стрілянини одного пораненого бандита захопили в полон. І я перев'язала йому рану. Так тепер цей бандерівець опинився в нашому селі. Прийшов у чорній есесівській формі. І він мене впізнав, пригадав, де ми з ним зустрічалися. Подивився і, як той вовк, зуби вишкірив.

— Що ж тепер буде? — пополотніла дівчина.

— Не знаю, Лесю, — розпачливо відказала Галина Іванівна, — треба хутчій тікати з села. Ти ж знаєш: родини комісарів, прикордонників, комуністів розстрілюють. І треба тікати сьогодні, бо завтра буде пізно.

— Хоча б Юрко прийшов…

— Тут Юрко нічим не допоможе, — в голосі Галини Іванівни страх і безнадія. — Але куди ж нам подітися?

Галина Іванівна підійшла до полиці, дістала пляшечку з настоєм валер'янки, накапала в чарку.

— Піди, Лесю, до діда Захарка, може, він дозволить переховатися в нього, хоч одну ніч перебути. Той бандерівець про щось говорив із Марією Федорівною, мабуть, про мене розпитував.

— Може, Юрко щось придумає, — мовила Леся, — і Марію Федорівну треба зачекати. Як уже тікати — то всім разом.

— Забувай, Лесю, про свого Юрка, — зітхнула Галина Іванівна, — кінець вашій дружбі. Бандерівець нам нічого не подарує. Під час нападу на заставу татко його поранив — бо треба було брати бандита живим. Краще б було його на місці пристрелити. Іди, Лесю, домовляйся з дідом Захарком. Час не жде.

Дівчина одягнула піджак, вийшла з хати і берегом Прип'яті подалася до діда Захарка. «Хоча б Юрко, — думала, — нагодився. Не так би страшно було. І Марія Федорівна на роботі».

Не встигла Леся підійти до старої верби з розчахнутою вершиною, як побачила Петра Солодовника. Він ішов їй навстріч, привітався, заговорив поспіхом:

— Я тебе з самого ранку чекаю. Мені треба поговорити з тобою. Дуже важлива розмова…

— Сьогодні мені не до розмов, — заперечила дівчина, — хай іншим разом поговоримо.

Хлопець придивився до Лесі, стривожився:

— Ти не хвора? Чи щось трапилося? Так ти кажи, я зразу тобі допоможу. Може, — з надією в голосі запитав Петро, — ви шукаєте квартиру і ти йдеш до діда Захарка? Так переходьте до нас! Моя мати не раз пропонувала. У нас пів-хати пустує.

Леся не знала, як їй повестися в цій несподіваній ситуації. Адже Петро закоханий у неї, і він їй трохи подобався. Тільки ж не буде вона розповідати про появу бандерівця і про його зустріч з матір'ю. Не хотілось й ображати Петра, бо, може, це їхня остання зустріч, остання розмова.

— Так ви переходьте до нас, — наполягав Петро, — не пожалкуєте. І Прип'ять близько, і ліс під боком. Я вас можу сьогодні й перевезти.