Татарський острів - Лысенко Василий Александрович. Страница 8

Хлопець недовірливо посміхнувся:

— І що ти будеш робити з ним? Хіба ти вмієш стріляти?

— Трохи вмію, — сказала Леся, — я все ж таки дочка червоного командира. Прикордонника. А на заставі й кухар — снайпер!

Несподівано з куща випурхнула велика птаха, прохурчала крилами над головами і каменем впала на верхів'я верби.

— Сова! — пояснив Юрко. — Полювала, а тепер полетіла в своє дупло. Там на вербі її домівка. Я не раз бачив!

— Злякалася! — прошепотіла Леся і з острахом поглянула на густі зарості очерету, на круглі, як тарелі, кущі верболозу. — Тут і справді страшно! Давай хутчій пістолет і труси свої ятери!

Юрко віддав, пожартувавши:

— Тільки ж дивися ненароком у мене не стрельни. — І далі серйозніше додав: — Побачиш хлопців — стріляй у повітря, наполохай, щоб лиха не наробити. І не бійся, тебе ніхто чіпати не буде.

Юрко забрів у Прип'ять і став вибирати рибу. Скоро набралася повна корзина. Подивився на Лесю. Вона прихилилася до верби і сховала пістолет за спину, щоб нікому не кинулося в очі.

«Справді, — подумав Юрко, — удвох краще ходити. Спокійніше. І ніхто не підійде непомітно. Тільки треба брати з собою ще й маленький пістолет, бо як-не-як, а Леся дівчина, і мало надії, що зуміє відлякати нападників».

Найбільший гнів у Юрка викликала поведінка Солодовника, бо це ж він підмовив хлопців. Підло й нечесно з боку Петра.

Юрко поставив корзину з рибою на траву, витрусив з ятерів водорості, склав ятери, щоб віднести на подвір'я, просушити, а де треба, то й підремонтувати.

У водоростях незграбно вовтузилося кілька раків. Вони злякано повзали по піску, не знаючи, як врятуватися від небезпеки. Раки були великі, аж чорні, із здоровенними клешнями. Юрко повкидав їх у річку.

— Лесю, — озвався до дівчини. — Я візьму ятери, а ти бери кошик з рибою. Не важко тобі буде?

Дівчина підняла кошик і знову поставила його на місце.

— Ні, не важко, але давай трохи побудемо на березі, поговоримо, бо ти все бігаєш, кудись зникаєш, рідко тебе й дома побачиш.

Юрко сів на стовбур поваленої верби, здивовано зиркнув на Лесю. Вона сіла поруч, запитала:

— Юрку, чому ти так змінився за останній час?

— Як це змінився? — знизав плечима хлопець.

— А так, що нервуєш, переживаєш, став сам не свій. І хвилини не можеш усидіти на місці — ніби чогось боїшся. Може, щось трапилося? То ти скажи, бо я теж починаю хвилюватися.

— Я й сам не знаю, що зі мною почало діятися, — несподівано для самого себе признався хлопець. — У мене вселився страх! Я почав боятися…

— Кого? Хлопців? Маєра?

— Не знаю, — відказав Юрко. — З'явився якийсь неспокій, непевність. Таке враження, ніби в мені щось тріснуло, надломилося, і я ніяк не можу прийти до тями.

— І давно це з тобою?

— Як розстріляли комсомольців та родини підпільників. Я ж був присутній на тому розстрілі, бачив, як гнали фашисти до могили жінок з малими дітьми, як убивали людей… Часто мені сняться розстріляні. І Люда Щербань, моя однокласниця, сниться. Ніби прийде до нас у хату, стане біля порога і дивиться на мене. Дивиться і мовчить. А в погляді — докір. І здається мені, ніби я в чомусь винен. А може, й винен!

— Це вже ти, Юрку, зайве на себе говориш, — заперечила Леся, — В чому ж твоя вина? Ти ж нікого не видав фашистам?

— Таке скажеш, — злякано промовив хлопець.

— Так чого ж ти тоді переживаєш?

— Кручуся біля фашистів, — пояснив Юрко, — а люди зрадником вважають. Аж самому гидко. От повіриш, — хлопець болісно скривився, — таке враження, ніби я весь брудом вимащений. Важко мені бути фольксдойчем!

— А як треба?

— Розумію, — кивнув головою Юрко. — Все розумію, а від думок нема відбою. Ще й людське презирство мені докучає. У кожному погляді так і читаєш — зрадник!

— Справді, Юрку, — погодилась дівчина, — дуже важко тобі.

Із-за Прип'яті піднялося червоно вогненне сонце. Повіяло прохолодою. Над річкою раз у раз пролітали табунці диких качок.

— Така краса, — мовила Леся. — Ніколи не чула, як дикі качки крилами повітря ріжуть. Ходімо, Юро, бо мама твоя почне турбуватися. Забалакались ми.

Коли в Берегових сіли снідати, до їх подвір'я на кованому возі під'їхав Щупак у червоних плисових штанях та синьому, дбайливо випрасуваному піджаку. Поряд з ним сидів його племінник Олексій Варивода. Недавно він повернувся з табору для військовополонених і пішов служити в поліцію.

Щупак з племінником зайшли до хати, привіталися. Староста поставив на стіл пляшку горілки, поклав пишний коровай, мовив урочисто:

— Приніс я вам радісну звістку. — Очі в нього сяяли від задоволення. — Хочеш не хочеш, Маріє, а будеш танцювати.

— Яку звістку? — захвилювалася мати: — Може, про Василя щось?

— Ні, Маріє, — посмутнів Щупак, — про Василя нічого не знаю. Тут інша новина! І не одна, а — дві! І обидві дуже важливі.

Він дістав з кишені окуляри, начепив їх на носа, поклав перед собою аркуш цупкого паперу і голосно почав читати: «Розпорядження пана гебітскомісара фон Бібраха. За врятування солдатів дивізії СС «Вікінг» мешканцю села Відрадного фольксдойчу Юргену Бергу виділено п'ять гектарів землі. Наділення земельною ділянкою доручено коменданту Штарку протягом десяти днів після одержання цього розпорядження. Наказую також виділити фольксдойчу Юргену Бергу лісоматеріал для спорудження нового будинку».

Староста підняв над головою вказівний палець, запитав матір:

— Пойняла? Маєте наділ — п'ять гектарів! Мені вже дзвонив комендант Штарк, наказав виділити поле, де захоче Юрко.

Староста витер хусткою спітніле обличчя, порадив:

— Беріть біля Шевчика. Там не земля, а масло. Або на Терешковій леваді. Тільки я раджу взяти біля Шевчика. І низина, і копанку можна викопати. Свої карасі цілий рік будуть! І садок посадите! Став, Маріє, на стіл закуску. Вип'ємо по чарці та поговоримо.

Випивши чарку горілки, староста хитро посміхнувся, по його круглому обличчю розлилася задоволена посмішка. Він уважно поглянув на матір, потім перевів погляд на Галю і мовив загадково:

— Є в мене, Маріє, ще одне діло! Таке діло, що й не вгадаєш! Дуже й дуже сурйозне.

— Яке ж? — запитала матір.

— А таке, — підморгнув Щупак, — що у вашій родині — молода княгиня Галина, а у нас молодий князь — Олексій! От ми й прийшли до вас з короваєм, хочемо посватати вашу дівицю! Поєднати князя й княгиню!

Галя, почувши таку мову, спаленіла, розгубилася і не знала, куди очі подіти. Олексій підняв голову, поглянув на дівчину, чекав, що вона скаже.

— То як? — допитувався Щупак. — Згода чи незгода?

— Гарний парубок Олексій, — відповіла мати, — ніхто про нього й слова лихого не скаже. Лише не час зараз про весілля думати.

— Чого не час? — заперечив староста. — Дівчина на порі. Чого тут довго міркувати? Олексій при службі, і йому з часом дадуть земельний наділ. Ваша земелька та Олексієва — це вже щось…

— Ні, Юхиме Мартиновичу, — рішуче відказала мати, — рано ще Галі виходити заміж!

— Ов-ва! — вигукнув Щупак. — Дівчині вісімнадцять літ, а ти — рано! Дивись, щоб не було пізно! Чи, може, ви нами гордуєте, зневажаєте наш рід?

— Не гордуємо, — відповіла мати, — тут зовсім інша причина.

— Яка така причина? — розплився у посмішці Щупак. — Чим же тобі не до вподоби мій Олексій? Хлопець хоч куди! Скоро старшим поліцаєм буде! Я в Маєра для нього посаду випрошу! Чому ж ти не хочеш з нами поріднитися?

— Так війна ж, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — про яке тут заміжжя може бути мова?

— Ну й що як війна? — стояв на своєму староста. — Життя все одно не зупиниш! Люди живуть, працюють, дітей народжують. Он вчора Марині Ігнатенковій метрику виписав. Сина народила, і його Олексієм назвала. Так що ж ти скажеш сватам?

— Що я скажу, — відповіла мати, — треба трохи зачекати. Не до весілля зараз. Олексій у поліції, щодня своїм життям важить. Що буде, як лишиться Галя з малою дитиною?

— Та воно так, — погодився староста, — тут всяке може статись. Тільки, як кажуть, вовка боятися — в ліс не ходити. І земельку треба ж комусь обробляти. Юрко ще хлоп'я! А Олексій зуміє в господарстві лад дати.