Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович. Страница 21

Юрко непомітно, щоб не привертати до себе уваги, вийшов на берег Прип'яті. Перед очима стояли Леся і Петро… «Отак несподівано, — подумав він, — і закінчилася дружба з цією дівчиною, яку війна закинула в наше село…» І знову перед хлопцем постала Леся, така, як він рік тому вперше побачив її біля переправи — невисока, тендітна. На ній біле плаття, білі черевики, а в довгій русявій косі синів великий бант. Ніби знову почув її слова: «Добрий день! Ти не скажеш, де можна купити молока? У нас мама хвора…»

Юрко сердито покрутив головою, намагаючись більше не думати про Лесю. І раптом почув її голос:

— Юрку, почекай, чого ти так поспішаєш?

Дівчина наздогнала його, винувато глянула йому в очі, промовила розгублено:

— Чого ж ти сам пішов додому, а мене залишив? Не звикла я на таких каруселях кататися.

Юрко крижаним поглядом окинув дівчину, запитав зневажливо:

— Ти наздогнала мене, щоб розповісти, як ти каталася? Так можеш не витрачати даремно часу, я й сам бачив.

— Я ніколи не думала… — почала Леся.

— А мене не цікавить, — перебив дівчину Юрко, — що ти думала… Свої думки можеш тримати при собі.

— Юрку, — ображено промовила Леся, — чого ти так розмовляєш зі мною? Ну чому ти такий?

— Який?

— Жорстокий… І несправедливий. Ти сердишся, що я з Петром покаталася… Так? А що тут поганого? Я й так ніде не буваю, людей зовсім не бачу. І нема тобі чого сердитись. Не можна бути таким, Юрку.

— Який є, таким і буду. І тобі до мене немає ніякого діла. І взагалі я не хочу з тобою розмозляти.

— Ти що, — розгублено і трохи здивовано запитала Леся, — за Петра розсердився? Так?

Дівчина вражено дивилася на хлопця. Ніколи ще вона не бачила його таким розгніваним, ображеним, зніченим і водночас неприступним. Перед нею стояв ніби чужий і незнайомий юнак, в карих очах якого спалахували і гасли люті вогники.

Леся хотіла, як завжди, взяти хлопця за руку, та не наважилась.

Уранці снідали мовчки. Леся несміливо глянула на Юрка і опустила голову, подовбала виделкою картоплю і встала з-за столу. Після сніданку мати, збираючись на роботу, сказала Лесі:

— Ходім зі мною на Червоний хутір. Мені сьогодні треба допомогти ткалі основу навити. Хутір далекувато від села, і вдвох нам буде веселіше, бо самій сумно полем іти, так і здається, що хтось з бур'янів на шлях вискочить.

Юрко подався на город. Є там у нього потаємне, улюблене місце. У кінці городу, що спускається до самої Прип'яті, між кущами червоної шелюги лежав вивернутий з землі пень. Тато розповідав, що липі було понад триста років — сучасниця Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Богуна. Колись, розказують, у селі був Богдан Хмельницький, викурював з палацу ворожу залогу. Відзначилися в тому бою і козаки Максима Кривоноса, завдяки їх хоробрості і пощастило вибити панів з палацу, взяти приступом замок. І старезна липа була сучасницею тих подій. Ще й тепер в селі можна почути розповіді, як колись набігали татари, брали в полон людей і тут, під липою, ділили ясир, гнали на Татарський острів, тримали бранців у глибоких виробках, а вже потім вели їх на продаж у далекий Крим. Ще довго б росла і зеленіла ця липа, якби в неї не вдарила блискавка і не розколола її від вершини до коренів. Коли Юрко був ще в п'ятому класі, він вирішив викорчувати пень і на цьому місці посадити молоду липку. Спершу Юрко обкопав стовбур, потім сокирою заходився обрубувати окоренки. Коріння було міцне, непіддатливе. Але хлопець і не думав поступатися. Повертався з школи, обідав, учив уроки, допомагав матері по господарству, а потім брав заступ і йшов корчувати. На долонях спершу набігли криваві пухирі, потім вони зійшли і на їх місці з'явилися тверді мозолі. І через місяць затятої праці пеньок здригнувся і звалився на бік, біліючи обрубаними окоренками. Юрко кинувся до тата, привів його на берег:

— Дивися, який пень, а я його все одно викопав! Тепер тут знову ростиме липа!

— Молодець! — похвалив тато. — Треба бути наполегливим і завзятим. Є в тебе наполегливість, витримка! І це добре! Треба вміти досягати мети!

Восени Юрко з татом принесли молоду липу і посадили на місці опаленого дерева. Тієї ж осені татко парою волів відволік пень в шелюгу — так він і лишився лежати на галявинці. Юрко трохи обтесав його, разом з Вовкою підпиляли окоренки — і пень правив за стіл, на якому можна було пограти в шахи, доміно. Довкола столу примостив кілька дубових кругляків, і тут часто збиралися хлопці після уроків або коли приходили на Прип'ять ловити рибу.

За два роки молода липа підросла. Юрко часто приходив до цього деревця, згадував тата. З ним завжди можна було про все поговорити, порадитися. І розмовляв він з Юрком, як з рівним, часом погоджувався, інколи сперечався, а більше терпляче слухав. Часом, коли Юрко гарячкував, тато спокійно казав:

— Так не годиться! Чого ти гарячкуєш? Ти мене не криком переконай, а фактами. Тоді я тобі повірю!

Жаль, що нема зараз татка. Як він потрібен Юркові, щоб поговорити, порадитися, подумати, як жити далі.

Юрко зняв сорочку, сів на пень, підставив під тепле сонячне проміння спину. Тато завжди радив: в скрутному становищі зосередитися, прийти до тями, все зважити, обміркувати, а вже потім діяти. Так що ж все-таки трапилося, чому так переживає Юрко? Виходить, що він приревнував Лесю до Петра. Коли так, значить, закохався в Лесю! Юрко розуміє: не байдужа вона йому, звик до неї…

Хлопець важко зітхнув, задумався. Хто така Леся, що він через неї повинен отак переживати. Рік тому він взагалі її не знав, навіть не підозрював про її існування. Диво та й годі! А може, це вже справжня любов? І про яку любов взагалі можна говорити, коли Юрку буде лише шістнадцять років, а Лесі пішов п'ятнадцятий. Він не думає одружуватися, і Леся не збирається заміж. То чого переживати? Хоче Леся ходити на вечорниці — хай собі ходить! Хоче переселитися на квартиру до Солодовників — нехай…

Знову зітхнув, заплющив очі. Як же не хочеться йому, щоб Леся дружила з Петром… Але нічого тут не вдієш! Краще взагалі не думати про Лесю. А думка повертається все одно до стрункої привітної дівчини з довгою русою косою, в якій затаїлися золотаві сонячні блискітки.

Потім Юрко сів на пень і подумав зневажливо: «Який же я помічник партизанських розвідників, коли не можу тримати себе в руках, не можу проявити силу волі? Віхоть, а не розвідник!..»

І хлопець потроху почав заспокоюватися. Думки повернули в недавнє минуле, пригадалася школа, вчителі, однокласники. Юркові раз уже подобалася одна дівчина. Років два тому він подружив з своєю однокласницею Раєю Мороз, тоненькою, як билинка, невисокою русявою дівчинкою. І хоча він про свою дружбу ніколи не розповідав, навіть татові, але він певен, що це була справжня дружба. І про неї знали тільки він, Юрко, і Рая, хоча вони жодного слова не зронили про свої почуття. Часом Юрко зустрічався з Раєю поглядом і дівчинка ніби промовляла до нього своїми великими, як озерця, синіми очима: «Я знаю, що я тобі подобаюся! І ти, Юрку, славний хлопець!» А може, Юрко все це вигадав…

Хлопець пригадав, як прийшла в їхній клас нова учениця Рая Мороз. Якось уранці вчителька ботаніки Олена Трохимівна завела в клас невисоку тоненьку дівчину з великими блакитними очима і русявими косами.

— Діти! — звернулася до класу Олена Трохимівна. — Познайомтеся з нашою новою ученицею Раєю Мороз. Її тато працюватиме в нашому колгоспі агрономом. Приїхала Рая в наше село з Києва, там вона вчилася в п'ятому класі на «відмінно». Раїна мама лікарка, вона працюватиме в нашій лікарні.

Вчителька оглянула клас, вибирала, мабуть, парту, за яку можна було б посадити новеньку ученицю. Юрко глянув на дівчинку, і їх погляди зустрілися. Хлопчина не витримав погляду новенької, опустив очі. Коли він знову поглянув на дівчину, вона дивилася на Олену Трохимівну, чекала, коли їй дозволять сісти за парту. Юркові страшенно хотілося, щоб учителька посадила блакитнооку дівчинку біля нього. Та Раю посадили біля Грицька Лемішки, бо той відставав з кількох предметів, і вчителька попросила, щоб дівчина допомагала йому.