Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович. Страница 25

Леся зупинилася на кручі, що зводилась над річкою, оглянулася навколо:

— Красиво як! Мені подобається звідси дивитися на Прип'ять, на далекі заплави.

— Бачиш, Лесю, зліва синіє бір? — спитав Юрко.

— Бачу.

— Самусів ліс. Заповідний. Дубам не менше восьми століть, але зараз туди ходити небезпечно.

— Чому?

— Там багато мін — лінія оборони проходила… Тепер фашисти хочуть вирубати цей ліс і вивезти до Німеччини, а в Калюжницях зрізають чорнозем і вивозять.

З-за повороту з'явився невеличкий катер, він натужно тягнув за собою велику баржу, навантажену деревиною. Юрко глянув вслід баржі і твердо сказав:

— Подавляться фашисти нашим добром!..

Як добре стемніло, мати засвітила каганець і сіли за стіл вечеряти.

— Юрку, — мовила мати, — ти якось розпитував мене про Червону Красуню. Коли хочеш, можу показати тобі фотографію тієї дівчини.

— Де ти взяла? — вражено запитав хлопець.

— Нема її в мене, а як хочеш глянути, піди до Горпини Пампушки, вона покаже.

— Звідки ж вона знає, що там зображено Червону Красуню?

— Горпина, звісно, не знає,— погодилася мати, — а я переконана, що на фото Катерина Загорулько — Червона Красуня. Пам'ятаєш, я розповідала про панського лакея Федора Пампушку? Сьогодні я з Оксаною Василівною була в Пампушки. Оксана Василівна оглянула його хвору дружину, а потім посиділи, поговорили, пригадали минуле, згадали й про панів та їх палац. Дружина Пампушки й каже: «У нас фотографії навіть лишилися. Їх чоловіків брат, Федір, забрав, як пани за кордон тікали. Він цілу хуру панського добра привіз. Там і золото було, і срібло, тільки Федір все те собі залишив, а в нас сховав всілякий дріб'язок. І ні до чого нам цей мотлох, а викидати жаль. Альбом був у гарній шкіряній оправі. Так ми її обдерли і пошили черевики». Вона дістала альбом з фотографіями. Глянула я на них, а там і Катря Загорулькова. Я її портрет бачила у вчителя Олександра Васильовича. Він мені не раз розповідав про цю дівчину, навіть запевняв, що вона доводиться племінницею його прадіду — панському художнику. У вчителя лишилося багато портретів. Є там, Юрку, і портрет твого прапрадіда. Піди з Лесею до Олександра Васильовича, побачите його квартиру — справжній музей. Учитель вам і про палац багато розповість.

— Мамо, а що ще є на тих фотографіях?

— Кам'яні зали, келихи, зброя, лицарські обладунки, картини. І, звісно, весь родовід панів Хоткевичів. Є на фотографіях постаті козака, турка, шляхтича, так майстерно намальовані, що нагадують живих людей. Я пообіцяла Горпині підібрати трохи заполочі, віднесете їй і подивитесь альбом.

Вранці пролунало кілька пістолетних пострілів, хтось зойкнув…

Юрко швидко одягнувся, дістав з-під подушки свій невеличкий пістолет, кинув у кишеню запасну обойму і вибіг на подвір'я. Стріляли на березі. Хлопець причаївся в густому верболозі. Побачив кілька постатей. Коли вони наблизилися, Юрко пізнав двох поліцаїв. Вони вели зв'язаного лейтенанта Вершину. Один з поліцаїв кричав:

— Іди! Іди! Ще й огинається! Тепер нікуди не втечеш! У жандармерії тобі язик розв'яжуть! Через тебе отакі хлопці полягли!

Поліцай вдарив Вершину прикладом межи плечі, вилаявся і знову підняв гвинтівку.

— Не чіпай, — наказав другий, — хай тупає своїм ходом, а то відіб'єш тельбухи — доведеться нести! Він своє дістане! Із шкіри виплигне, як його розпеченим залізом припечуть!

Юрко стиснув у руці пістолет. Вмить пригадалося, як Павка Корчагін визволив од петлюрівців матроса Жухрая. Тут інша ситуація. У лейтенанта зв'язані руки, і ведуть його два поліцаї. Але і в Юрка є пістолет. Тільки треба так стріляти, щоб не промахнутися. Найкраще затаїтися в кущах біля стежки і стріляти зблизька.

Юрко хотів стріляти зразу, та подумав, що це буде якраз навпроти їхнього городу, і вирішив перебігти подалі від своєї садиби, Метнувся поза верболозами, причаївся під кущем калини. Поліцаї з лейтенантом поволі наближалися. Один з них проказав:

— Поталанило! Таку рибку впіймали! Тепер нам належить і пляшка спирту!

— Помовч, — озвався інший. — Тобі тільки спирт сниться! А Самсону та Хурсі — вічна пам'ять! Такі хлопці!

Юрко впізнав поліцаїв — лейтенанта вели Василь Риженко та Пилип Сухорук. Років п'ять тому за пограбування крамниці вони опинилися у в'язниці. Тепер повернулися в село і зразу ж пішли служити в поліцію.

Ось поліцаї вже поряд. В одного німецький автомат, в іншого гвинтівка.

Юрко поволі підняв пістолет і двічі вистрілив у Риженка. Той спинився, ніби спіткнувся на рівному, постояв якусь мить і важко впав навзнак. Сухорук з несподіванки підстрибнув на місці, тремтячими руками підняв гвинтівку — в ту мить Юрко двічі вистрілив у нього і кинувся до Вершини, почав розв'язувати руки.

— Не розв'язуй, — тихо проказав лейтенант. — Візьми у Риженка фінку за поясом і переріж мотузок. Спасибі за виручку. Не чекав я такої несподіваної допомоги. Давай повкидаємо поліцаїв у річку та й будемо розбігатись.

Вершина схопив поліцая за ноги, підтяг до кручі і кинув у Прип'ять.

За хвилину другий теж опинився в річці.

Лейтенант забрав автомат, гвинтівку, подав Юркові руку:

— У наступний четвер, як усе буде гаразд, навідайся зранку до шевця Семена Яхна. Пароль: «Полатайте черевик, бо п'ята по землі човгає».

І лейтенант зник за вербами.

Юрко перебіг городи, вскочив у повітку, ліг на сіно, вкрився ковдрою. Ледь чутно рипнули двері повітки. Юрко запитав:

— Хто там?

— Це я, Леся! Ти чув стрілянину на березі?

— Чув…

— Я встала, підійшла до вікна і бачила, що ти в повітку заскочив. Ти був там? І чого в тебе так голос тремтить? Що трапилося?

— Іди сюди, Лесю! Побудь біля мене. Леся злізла на сіно, сіла біля Юрка:

— Що там за стрілянина була?

— Мабуть, поліцаї стріляли, щоб не боятися. Я вибіг на стежку, а там убитий…

— Хто вбитий? — сполохано запитала дівчина.

— Не знаю! Не роздивився… Так я побіг і сховався в повітку! Страшно мені!

— Ходімо у хату!

— Ні, побудь зі мною…

— Чого тобі страшно?

— Я тільки що двох поліцаїв застрелив!

Леся відсахнулася від Юрка, недовірливо запитала:

— Яких поліцаїв? Що ти вигадуєш? Хіба в тебе є зброя?

Юрко дістав з кишені пістолет:

— Ось із цього пістолета. Поліцаї схопили Вершину і вели на допит до Маєра. Ось я й… А тепер страшно… Безбитниця мене тіпає.

— Яка безбитниця?

— Це коли весь трясешся від страху — таку трясучку безбитницею називають.

— А ніхто не бачив?

— Ні, там нікого не було.

— Так нема чого й боятися, — полегшено сказала Леся, — ти ж лейтенанта врятував. І ворогів знищив.

— Так я ж, Лесю, вперше стріляв!

— А пригадай, як боєць біля переправи, ти ж сам мені розповідав, постріляв фашистів. Ні, Юрку, так не годиться, — заспокоювала хлопця Леся, — нема тобі чого переживати. Якби ти бачив, як поліцай тягнув на вірьовці Варю Чміль, яке в нього було хиже лице і погляд, наче у вовка. Їх всіх нищити треба!

Від цих слів Юркові полегшало.

— Це все не так просто.

— Поліцаї не люди — вороги.

— Я знаю. А все одно — страшно. Я й сам не думав, що на мене може такий переляк напасти. Добре хоч не промазав та вирятував Вершину.

— А де він?

— Забрав зброю в забитих поліцаїв і пішов.

— Слухай, Юрку, — пожвавішала Леся, — ти врятував Вершину, то хай він візьме нас у партизани.

— Не візьме.

— Чому?

— Я, Лесю, тут повинен бути.

— Розумію. Ходімо в хату.

— Дай я трохи отямлюсь, не хочу матір хвилювати, бо вона як побачить мене, то зразу про все здогадається, розпитувати почне, а мені нічого про цю сутичку не хочеться їй розповідати. І ти їй нічого не кажи, в неї хворе серце.

— Нікому я нічого не скажу, — пообіцяла дівчина, — тільки ти більше не муч себе — не думай про тих поліцаїв. Ти ж хочеш у партизани. А там кожен день — бій.

Опівдні по селу забігали поліцаї та гестапівці. Вони прочесали берег, очерети, біля переправи знайшли забитих поліцаїв. Після того німці наказали всім людям йти на майдан і чекати розпоряджень начальника жандармерії.