Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович. Страница 30

— І ці фургони прибули з Татарського, — уточнив лейтенант, — але після того, як доставили свій вантаж. Через ваше село пройшли три колони машин на острів. Треба до них придивитися! А тепер, Юрку, розповідай про всі новини, про розмови з Маєром, про ваші походеньки на Льольчине озеро. До речі, де ти роздобув пістолет?

— У схованці біля Льольчиного озера. Там повно зброї, продовольства, є танк, закопаний у землю. Його наші залишили, як відходили минулого літа, і замінували. А Іван познімав міни, проклав дорогу до танка. На ньому справний кулемет. І на патрони там Іван натрапив.

Юрку не терпілося натиснути на мідні блискітки, оглянути підземелля під шевцевим будинком і вийти таємничим переходом в Самусів ліс, але він почав розповідати про останні новини. Переказав розмову з Маєром, розповів, як перелякався, коли дід Нечипір вибіг з поліції і закричав: «Я знаю, хто постріляв поліцаїв».

Лейтенант відкинувся на спинку дивана, простягнув ноги, слухав; Юрко замовк, вичікувально поглянув на співбесідника.

— Усе розповів? — спитав той.

— Ніби все.

— А Маєр із Зіфертом до вас приходили?

— Приходили.

— Чого ж ти нічого не кажеш про них?

— Прийшли, замовили вишиванки, наказали виготовити їх на третє липня, рівно на десять годин ранку. Німецька точність! Зіферт має виїхати в цей день з села і хоче взяти вишиванки.

— Кажеш, вишиванки мають бути готові на четверте липня? Так це ж надзвичайно важливе повідомлення!

Зіферт має супроводжувати «чорних кентаврів» до Києва! І нам треба поспішати! Сьогодні в нас перше червня? Значить, третього липня. Потроху все стає на свої місця. От за це повідомлення, Юрко, велике спасибі! Доведеться тобі поїхати в Київ і привезти потрібний нам вантаж. З документами в тебе все гаразд. Ніхто до тебе не причепиться.

— Коли треба вирушати? — спитав Юрко.

— Скоро. Поїдеш у Київ з лісником Трохимом Свічкою, ніби за товаром для крамниці. Візьмеш перепустку в Маєра, скажеш, що хочеш купити одяг та взуття для себе та своєї родини. Коли треба буде піти за перепусткою, повідомлю. Лісник привезе вам борошно, мед, масло. Ми трохи потрусили ворожі склади. Але обережно наділяйте продуктами сусідів, бо це може викликати підозру. Ніби все. Тепер хочу розповісти тобі про деякі свої спостереження та побоювання. Є підозра, що фашисти замишляють якусь серйозну провокацію. З розмов Маєра та Зіферта в Зоряній стало відомо, що гестапівці планують провести операцію «Юберашунг».

— Несподіванка, — переклав Юрко.

— Так, несподіванка, — погодився Вершина, — але яка? Що таїть в собі ця несподіванка? Фашисти покладають на неї надії. Я зрозумів, що гестапівці мають намір завдати партизанам смертельного удару. Отут і треба мізкувати. Щось замислили підле і підступне! Але що? Про це нам, на жаль, нічого невідомо. Отже, мусимо готуватися до будь-яких несподіванок. А ще скажу тобі, що наш штаб одержав анонімний лист від одного «прихильника партизан», в якому повідомлялося, що шпигун Консул — це начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина.

— Що? — підхопився з стільця Юрко. — Хто такий Консул?

— «Партизанський доброзичливець» повідомляє, що Консул — це Вершина! І завербований він німецькою розвідкою ще в 1918 році.

— Це ж несусвітня вигадка! І ніхто не зможе повірити цій брехні!

— В аноніміці повідомляється, що моя дочка Люся видала наших підпільниць на ворожому аеродромі і зараз навчається в німецькій розвідувальній школі в місті Гамбурзі, що я видав явку, пристрелив її господаря і був за наказом гестапівців відпущений поліцаями, щоб міг продовжувати свою підступну діяльність.

— Так все це вигадки!

— Звісно, вигадки, але в мене від цих вигадок на душі кішки шкребуть! Що ж, боротьба — це боротьба! І питання стоїть так: хто кого!

Лейтенант підійшов до стіни, знайшов замащені крейдою зірочки, сказав:

— Зараз я покажу своє підземне господарство, бо бачу, що тобі не терпиться поглянути на мою знахідку.

Вершина натис на зірочки — і в підлозі, викладеній почорнілим дубовим паркетом, відчинилася чотирикутна масивна ляда. Іван Петрович освітлив ліхтариком чавунні східці:

— Іди, Юрку, за мною слідом, тримайся за поручень. Підземелля глибоке, а східці дуже круті.

Вузенькі чавунні східці, такі ж, як і під Зоряною кімнатою, привели в просторе приміщення. Посередині кімнати стояв круглий стіл, на ньому — блискучий підсвічник з товстими свічками, за столом — широке дерев'яне ліжко з червоного дерева, поряд — висока шафа. На стінах висіли оленячі та лосині роги, рушниці, шаблі.

Лейтенант підняв ліхтарик, освітив стіну, під якою стояло ліжко. На ній були намальовані портрети панів в барвистому одязі. Серед них виділявся чоловік з видовженим вилицюватим обличчям, проникливими очима та масивним підборіддям. Під рівним, ніби виточеним, носом темніли довгі вуса, припорошені сивиною.

— Наш старий знайомий, — пояснив лейтенант, — Ігнатій Хоткевич, той, що перебудував палац, обладнав колишні виробки, наказав поставити в підземеллі хитромудрі замки. Це він погубив Червону Красуню та її нареченого Тимофія Кушніра.

Вершина повернув ліхтарик і освітив зажурене личко Червоної Красуні. її погляд був звернений кудись у безвість; здавалося, що дівчина дивиться і нічого не бачить.

— Під кожним портретом, — пояснив лейтенант, — є підпис, хто саме зображений у цьому підземеллі, і дата намалювання. Червона Красуня — дівчина-кріпачка з вашого села Катерина Загорулько, і намалював її художник в 1817 році. У час дикого розгулу кріпосників. Так що ми тепер знаємо ім'я, прізвище цієї дівчини. А таємниця, яку оберігає Червона Красуня, так і лишається невідомою.

Іван Петрович повернув ліхтарик і освітив протилежну стіну. Промінь вихопив з темряви величну постать козака Мамая в червоному одязі, з бандурою в дужих засмаглих руках. Постать Мамая теж була всіяна мідними блискітками.

— Звідси, — показав Вершина ліхтариком на козака, — підземний хід веде в Самусів ліс. Проліг він до печери, що знаходиться на березі озера. Оце і все моє господарство.

— І більше ви нічого не знайшли?

— Знайшов. У шафі натрапив на літопис села Відрадне. Написав його кріпак пана Хоткевича Данило Путята. У літописі триста сторінок. Триста телячих шкур пішло на виготовлення цієї книги. Так написано в передмові. Є там розділ і про будівництво палацу, докладна розповідь про його історію. Є опис старих каменоломень, згадка про Шляхетське болото, але нічого не говориться про підземний лабіринт під палацом. — Лейтенант глянув на годинник, сказав заклопотано: — Забалакалися ми з тобою, Юрку…

О першій годині ночі Юрко підійшов до Мавршюго дуба. Лейтенант і ще якийсь чоловік чекали на нього. Лугом пішли до яру. Ніч видалася темна, на небі не було жодної зірки. Земля дихала теплом, вільгістю, почав сіятися дрібний дощ. Поволі спустилися в яр. Неподалік, за кам'яним муром, темнів старий парк. Між стовбурами дерев вимальовувались освітлені вікна палацу. Десь тут був водоспуск — широка цементна труба. Тільки знайти його в темряві не просто. Після тривалих пошуків пощастило намацати в кущах дерези засипаний прілим листям холодний цемент.

— Тут, — прошепотів Юрко. Лейтенант розсунув колюче галуззя, боком просунувся в отвір. За ним рушив Юрко. Незнайомий трохи постояв біля входу до водозливу, прислухався і теж пішов слідом.

У водоспуску стояло затхле, вологе повітря.

Вершина зупинився, присвітив ліхтариком. Незнайомий партизан наблизився до Вершини, і Юрко впізнав молодшого лейтенанта міліції Леоніда Поуха. Вперше Юрко зустрівся з ним після того, як червоноармійці намагалися захопити на горищі палацу пана Хоткевича та сільського аптекаря Сиволапа.

Цементна труба виходила в прямокутний кам'яний колодязь. До стінки колодязя була прикріплена металева драбина. Лейтенант поторсав її, погасив ліхтарик і почав поволі підніматися по слизьких щаблях. Несподівано голова Вершини вперлася в чавунну решітку. Лейтенант спробував підважити її плечем, зрушити хоч трохи з місця. Решітка лежала міцно. Вершина дістав ліхтарик, ввімкнув його — в колодязі знову спалахнуло синє світло.