Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович. Страница 61

— Чого це ти мене в артисти записала? — здивувався хлопець.

— Ти справжній артист, — переконливо промовила Клара, — ніколи б не подумала, що ти підпільник, виконуєш доручення партизанів. Так уже запопадливо гнувся ти перед цибатим есесівцем. І перекладав з повагою та улесливістю. «Пан штурмбанфюрер вам наказує,— незлобиво перекривила Юрка, — зараз вас поведуть на Татарський острів. Ви мусите покірно виконувати накази німецьких солдатів. За прояв найменшої непокори винні будуть розстріляні». І голос у тебе був такий, що, здається, зараз упадеш на коліна і будеш молитися на того фашиста. — Дівчина зиркнула на Юркове насуплене обличчя і вже примирливо: — Ти не ображайся! Я навіть заздрю тобі, що вмієш так перевтілюватися. Справжній фольксдойч, перекладач-есесівець. А з мене нікудишня послушниця. Карають мене черниці, а толку ніякого! То не так глянула, то нема шанобливості в голосі, то не так ігумені поклонилася. І розвідниця з мене нікудишня. Побачила тебе — злякалася, руки тремтять, ледве мову не відібрало.

Дівчина сіла на віз, показувала Свічці дорогу. Коли приїхали на Щекавицьку вулицю, звеліла зупинити коней біля високих червоних воріт.

Постукала у дубову хвіртку.

Невдовзі на вулицю вийшов однорукий високий чоловік з довгим білявим чубом, який спадав на високе випукле чоло. Чоловік перекинувся кількома словами з Кларою, відчинив ворота, запросив заїжджати на подвір'я. Він подав Свічці та Юрку руку, сказав.

— А ми вас ще позавчора чекали. Уже й хвилюватися почали. Товар приготували, а покупців немає!

Клара, не заходячи в хату, запитала Юрка:

— Може, проведеш мене трохи?

На вулиці дівчина спитала:

— Де гроші, які передав батько?

— Які гроші? — здивовано озвався Юрко.

— Ти ж казав при сестрі Пелагеї, що отець Никодим передав сто марок.

— Так то я вигадав, — пояснив хлопець, — з переляку набалакав, як тебе побачив.

— Даремно ти про гроші набалакав, — засмучено промовила дівчина, — тепер ніяк не повірять мені черниці, скажуть — присвоїла. Знову примусять цілу ніч поклони бити.

— Не журися, — заспокоїв Клару Юрко, — у мене повна кишеня марок, я тобі дам скільки треба.

Хлопець витяг пачку грошей, простягнув дівчині:

— На, бери! Тут має бути тисяча марок. Віддаси трохи черницям і собі залишиш. У тебе є менші братики та сестрички?

— Є. Два брати і три сестрички.

— А як у вас з харчами?

— Як у всіх! Бідуємо, бо в місті голод. Як піду на села — принесу трохи борошна чи буханець. Отак і живемо!

— А твій батько нічого й не казав, я ж міг би вам привезти трохи продуктів. У мене було борошно, сало, я знайомим віддав.

— Ти краще до нас не потикайся, — озвалася дівчина, — щоб твої відвідини не кинулися комусь в очі. У місті почалися арешти підпільників, а мій батько — комуніст, може тобі бути неприємність.

Юрко дістав з кишені ще одну пачку марок, подав дівчині:

— Візьми, Кларо, хоч трохи собі харчів якихось купите. Я б тобі й більше дав, але решта грошей лишилася в кошику.

— Вистачить, — радісно мовила дівчина, — тепер нам буде за що хліб купити, а там я знову піду на села.

Сховавши марки, Клара притишила крок:

— Як повернешся додому, підеш до батька і скажеш, що материного брата дядька Григорія забрало гестапо. І Білаша забрали, і Грушу. Запам'ятав прізвища?

— Запам'ятав.

— І передай батьку, що в загоні Коваленка діє провокатор. Кличка — Рудий. Про це повідом негайно. Цей Рудий з військовополонених, його гестапівці ще у вересні 1941 року в шпигуни завербували. Він видає себе за танкіста, пораненого під Воронежем. Груша перед розстрілом передав повідомлення через одного підпільника, той наглядачем у Лук'янівській в'язниці працює. Так Грушу допитували, катували, вимагали, щоб він назвав явки, прізвища відомих йому підпільників. Той знепритомнів, гестапівці лишили його на підлозі, а самі палили сигарети, перепочивали. Груша прийшов до тями й почув розмову гестапівців. Він викладач німецької мови і все зрозумів.

— Про що ж говорили німці? — запитав Юрко.

— Не перебивай, вислухай, а потім будеш питати. Я боюся, щоб нічого не пропустила, не забула. Днів п'ять тому з Києва в ваші ліси повинна була вийти група підпільників, їх місце збору — ліс під селищем Ірпінь. Там є дот, от біля нього і мали зібратися наші підпільники і звідти вирушити в загін Коваленка. Там їх і оточили гестапівці. Майже всі вони загинули, а кілька чоловік потрапили в полон. Чоловік десять підпільників арештували дома, в тому числі й Грушу. Кажуть, їх видав агент Рудий, який зараз перебуває в партизанському загоні Коваленка. Про все розкажи батькові! Це дуже важливо!

— Про все розповім, Кларо, не турбуйся!

— Тепер повертайся. Будь здоровий, Юрку, не згадуй лихом бідну послушницю!

Хлопець повернувся до хати. Господар розповідав Свічці:

— Товар приготували! Трохи краму, сірників, солі, сотню кіс, гребінці, запальнички, сковорідки. І найбільше гральних карт. Наперли їх фашисти на Україну — повно! Хочуть, мабуть, з нами в дурня зіграти! От ми й граємо! Побачимо, хто в дурнях лишиться. Основний «товар» в ящику з цвяхами. Малувато спромоглися вам вділити — тридцять два гостинці. Ми їх тепер самі почали виготовляти, а матеріалу мало. Потрібні годинники, а купити нема за що!

— У мене є марки, — озвався Юрко. — Тридцять тисяч. Беріть!

— Тридцять тисяч?! — ожив Степан Тимофійович. — Так це ж гроші! За них можна й товару прикупити. Де ж це ти, хлопче, розжився на таку суму?

— Виміняв у одного багатого чоловіка.

— Добре міняєш, — господар хати схвально кивнув головою, — старайся й надалі при грошах бути. Усіх марок ми в тебе не заберемо, а тисяч десять візьмемо! Ми тобі теж товару підкинемо, ти лише скажи, що твоїй родині потрібно. При тобі марки?

— При мені.

— Давай їх сюди. Ми зразу і розподілимо.

Юрко дістав торбу з грішми, висипав на стіл пачки з окупаційними марками. Степан Гнатович відклав кілька пачок:

— На ці гроші купимо тобі трохи барахла! Той багатий чоловік може поцікавитися, як ти марками розпорядився, чи купив собі щось, варте уваги. А це піде на годинники. Для виготовлення мін потрібні годинникові механізми.

Підпільник сховав гроші у стіл, прикрив їх паперами, почав розпитувати Юрка та Свічку, який їм потрібен одяг, взуття, матерія.

Свічка запитав:

— А вистачить у нас тих марок?

— Вистачить, — відповів господар, — і на одяг, і на годинники вистачить!

— Так купи мені, Тимофійовичу, — озвався Свічка, — черевики для дочки, потрібен їй тридцять восьмий розмір. І пальто треба. Зовсім обносилася дівчина! У мене, правда, марок немає, але ми з Юрком люди свої — помиримося!

— Сьогодні увечері буде все! — запевнив господар. — Як є гроші, то й товар можна добути! Фашисти — народ торговий, батька рідного продадуть!

Уранці, по комендантській годині, поїхали додому. На пропускному пункті заспаний солдат пильно оглянув Юрка, і його суворе обличчя розпливлося в шанобливій посмішці:

— Юрген Берг! Юний рятівник солдат фюрера! Герой битви з лісовими бандитами! Радий познайомитися! Я Курт Бібрах! Ми вчора читали газету «Солдат СС», там твій портрет. Я тебе зразу впізнав! Показуй перепустку — і бажаю тобі щасливої дороги!

Свічка полегшено зітхнув.

Наступного дня під вечір приїхали додому. Свічка зупинив коней біля хати Берегових, допоміг зняти з воза чемодан, клунок і сказав:

— Поторгували на славу! Бувай, Юрку, а я поїхав додому, стара чекає!

Уранці Юрко пішов до Кравця. Він, як завжди, сидів за столом, читав книги. Побачив хлопця, відсунув книгу і запитав.

— Як їздилося?

— Що треба — купили!

— От і добре. У Покровському монастирі був?

— Побували і в монастирі, познайомився з послушницею, сестрою Серафимою. Вона вам великий привіт передавала, просила, щоб ви берегли себе, пам'ятали про свою родину та малих діток.

— Що ще тобі розповіла послушниця?

Юрко розповів про розмову з Кларою.