Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович. Страница 1

У КОСМОСІ ЦЕ МОЖЕ СТАТИСЯ

Я познайомився з Євгеном Серафимовичем Велтистовим, коли до п’ятиріччя польоту Ю. О. Гагаріна письменник готував серію нарисів, присвячених героям перших космічних польотів і творцям космічної техніки. Збираючи необхідні матеріали, Велтистов зустрічався з визначними людьми наших днів: ученими, конструкторами, космонавтами. Наслідком зустрічей стали документальна повість “Залізний рицар”, фантастична повість “Ковток Сонця”, багато нарисів. У них автор розповідав про працю вчених та інженерів, які розв’язували найскладніші проблеми розвитку науки й техніки, заглянув у наш завтрашній день.

Нова казка Є. Велтистова “Мільйон і один день канікул” розповідає про незвичайні канікули школярів серед зірок, де один день може дорівнювати тисячам земних років.

Корабель “Вікторія”, в якому летять троє п’ятикласників на зустріч із батьками, що працюють у Далекому космосі, потрапляє в сферу тяжіння невидимої зірки — “чорного карлика”, або “чорної діри”. З пасажирами корабля відбуваються дивовижні пригоди, вони зустрічають себе “вчорашніх” і “завтрашніх”…

Чи можуть бути насправді, а не в казці, такі незвичайні обставини, такі дивні перетворення часу й простору? На Землі — ні! А в космосі, в тих його далях, куди сьогодні заглядає лише око земного радіотелескопа, куди космонавти на борту орбітальних станцій з високою точністю спрямовують свої телескопи, — там, кажуть сьогодні вчені, це може статися. Це може статися в майбутніх космічних польотах на кораблях, що летять із швидкостями, близькими до швидкості світла, приблизно триста тисяч кілометрів за секунду.

У сучасній науці є гіпотеза, за якою зірка, досягнувши певного віку, може вибухнути. При цьому частина її маси може розлетітися, а друга частина — стиснутися до дуже малого об’єму. Навколо такої зірки виникне потужне поле тяжіння, або гравітації, яке не випромінює фотонів — видимого світла. Зірка для нас погасне.

Але матерія нікуди не зникне. Вона залишиться у вигляді потужного, гравітаційного поля — утвориться “чорна діра”.

Якщо це була подвійна зірка, якщо поряд з погаслою зіркою, досить близько від неї, є інша зірка, то світло цієї зірки падатиме в “чорну діру”. При цьому виникає ударна хвиля, яка посилатиме у простір рентгенівське випромінювання.

Саме оце рентгенівське випромінювання ми з космонавтом Петром Климуком ловили на борту орбітальної станції “Салют-4” за допомогою двох рентгенівських телескопів. Ми дослідили п’ятнадцять рентгенівських джерел і одержали цікаві результати, які, можливо, підтвердять гіпотезу існування “чорних дір”.

Астрофізичні дослідження зокрема і з борту космічних орбітальних станцій дадуть нашій науці нові дані про закони розвитку й життя Всесвіту.

Нові відкриття наших днів, неймовірні обставини казки двадцятого століття дають змогу письменникові Є. Велтистову вільно й легко розповідати про складні речі. Здавалося б, проста тема повісті-казки “Гум-гам”: чому кожна людина повинна вчитися. Але хлопчик Максим, герой повісті, перш ніж дійти такого висновку, переграв у різні дивовижні ігри, побував на Блакитній планеті, де зупинився час, переконав свого друга Гум-гама, що тільки знаюча людина може натискати на кнопки складнбї машини…

У казках Є. Велтистова юні читачі, які входять у світ пізнання, можуть ознайомитися з багатьма сучасними проблемами. А коли подорослішають, то відкриють для себе й інші фантастичні твори цього автора, які здобули читацьке визнання: “Електронік — хлопчик із чемодана”, “Рессі — невловимий друг”, “Переможець неможливого”.

В. СЕВАСТЬЯНОВ,

льотчик-космонавт СРСР,

двічі Герой Радянського Союзу

МІЛЬЙОН І ОДИН ДЕНЬ КАНІКУЛ

У наші дні, коли космос заселений людьми і Землю, мов блакитне макове зернятко, виразно видно з далеких планет, коли щодня зграї ракет відлітають із Землі в океан порожнечі й повертаються назад, важко уявити собі зникнення космічного корабля. Та ще й такого корабля, як “Вікторія”!.. “Вікторія”, окраса зоряного флоту, фантастичний птах з гордо піднесеним вперед дзьобом, здійснювала стрибки в Ближній, Далекий і Кінцевий космос, її сіро-сталеві боки й крила відполірував вітер різноколірних зірок; її гострий шпиль пронизував порожнечу з безтурботною легкістю голки, що прослизає крізь клапоть тканини. Двигуни точно виводять “Вікторію” до найвіддаленішої цілі, і гігантський лайнер причалює з обережністю шлюпки в порту незнайомої планети, біля космічної станції чи біля порога одномісного корабля астронавта, загубленого серед зірок.

Сотні історій в судновому журналі про близькі й далекі рейси “Вікторії”.

Та ця розповідь — про останню подорож, коли корабель, потрапивши в біду, виявився гідним свого славетного імені-девізу: “Перемога”! У космосі все перед очима, ніби в акваріумі. Телескопи, станції, супутники, кораблі вивчили зоряний світ аж до найдрібнішого “гвинтика”. І жоден майстер небесної механіки не міг, ясна річ, передбачити, що першокласний пасажирський лайнер зникне колись у безконечності через таємного мешканця трюмів, точніше — через звичайного гризуна. Проте в цій історії чимало дивовижного. І що ще важливо: “Вікторія” уточнила рух Стріли часу: люди гостріше відчули, куди націлений наконечник цієї Стріли, побачили різницю між минулим і майбутнім Землі.

“Вікторія”, злетівши, набирала швидкість. Перед стрибком у Далекий космос.

У великому напівтемному залі, накритому прозорим куполом, нічна пітьма й півсвіту зірок. Зовсім близько золоті яблука зірок — світні плоди на невидимих нитках. Здається, простягнеш руку, обірвеш нитку — і вогненна куля впаде в бездонний колодязь, розсипаючи іскри, холонучи на льоту. Зорі — поряд і… ген далеко. Тож величезною бачиться з купола туманно-блакитна Земля.

Три пасажири на палубі для прогулянок — п’ятикласники лісової школи Алька, Карен та Олег — уперше піднялися над планетою. А втім, вони вже не школярі, а вільні люди, бо сьогодні перший день канікул.

Батьківський День буває раз на рік. Де б не працювали батьки школярів — на гірських льодовиках, на дні океану, в марсіанській пустелі, в зоряному патрулі, — до них обов’язково пливуть, їдуть, летять їхні діти. І немає такої точки ні на Землі, ні в усьому Всесвіті, куди не зможуть прибути у призначений час син або дочка. А коли батько й мати перебувають у найвіддаленішій галактиці, в Кінцевому космосі, куди не прорвешся за день, зустріч призначають на півдорозі до Землі.

У Кінцевому космосі, на останній космічній станції, працювали батьки Карена й Олега. І Альчина мати. Зараз їхній корабель “Альфа” теж зробив стрибок у Далекий космос — назустріч дітям.

Вирушаючи в подорож, Алька сказала:

— Порахую, скільки в світі зірок.

Карен усміхнувся:

— Це наївно: світ безкраїй. Головне — побачити нове!

— А я намалюю те, чого ніхто ніколи не бачив, — подумав уголос Олег.

Та всі вони, звичайно, думали про космос.

Далекий космос Карен уявляє так: незабаром увійде він з товаришами до залу космічної станції” побачить такі знайомі обличчя, що снилися йому цілий рік, і мама кинеться назустріч, пригорне його, а батько покладе руку на плече і з першого погляду зрозуміє, що син змужнів за довгий рік.

Тільки до Альки не підійде батько — він загинув у Кінцевому космосі.