Ерпіди на планеті Земля - Мисько Павел Андреевич. Страница 5

— Кого-о?!

— Того, хто ліпить вам одиниці і виводить на чисту воду, дає питлю і годує березовою кашею — Олега Максимовича. Уяви його собі…

— Уявив, ну й що?

Ерпід мовчав хвилину.

— Усе. Ця людина більше не буде ліпити одиниці, - Ерпід обережно завертівся, ніби вибирав, як краще з’їхати на дорогу.

— Ти його… Він помер?! — Вані перехопило подих.

— Я його відключив.

— ??!

Ерпід прочитав страх на обличчі Вані.

— Не бійся. Олег Максимович є, але його нема.

— Як це? Що ти накоїв, божевільний?! — закричав обурений Ваня. — Який же він недобрий?!

Ерпід не встиг нічого розтлумачити. Обидва запримітили, як з лісу вискочив на дорогу і помчав до них з усієї сили Жучок. У зубах він щось тримав.

І чим ближче підбігав песик, тим більше біліло обличчя Вані. Він, здається, впізнав, що ніс Жучок.

У Клинцях хрипло, ніби його ріжуть, закричав Голобородьків півень…

Олег Максимович наближався до школи, коли відчув, що з його головою коїться щось неймовірне. Вона стала як не своя, у ній загуло і задзвеніло. Олег Максимович раптом забув, чого він прийшов до школи і що це за будинок. Попрямузав не на ґанок, не в двері, а повз них.

Школа стояла не біля самої вулиці Березівки, а на відшибі, за фізкультурними майданчиками, поміж якими до ґанку вела обсаджена каштанами і кущами алея. До школи ззаду, ніби ніжки літери “П” були прибудовані два зали: зліва — спортивний, справа — актовий зал зі сценою. За школою справа простяглося футбольне поле, зліва — сад і город. І Олег Максимович марширував довкола будинку, продираючись через кущі, топчучи пишні айстри на клумбах. За кожний ріг і виступ школи він повертав за всіма правилами військової науки, навіть командував сам собі: “Налі…во-о! Раз, два!” Доходив до наступного повороту, приставляв ногу: “Раз-два! — і різко повертав убік. — 3 лівої руш!” Права рука робила рішучі змахи. Ліва не махала, ліва тримала тяжкий портфель з учнівськими зошитами.

У розчинені вікна першого і другого поверхів повисовувалося багато голів хлопчиків і дівчаток — з молодших класів та старшокласників. Усі супроводжували вчителя здивованими поглядами. А ті, що підходили на заняття на другу зміну, аж спинялися від такого дива або обережно йшли слідом: що він витворяє?

Продзеленчав дзвоник, треба починати урок, а Олег Максимович усе марширує довкіл школи. На третьому витку він крокував уже без портфеля — покинув десь у кущах. Вимахував завзято обома руками, а потім перестав махати, обіруч обійняв голову, як Льоня Гордій, Кроки вчителя стали плутані, він аж стогнав. Руки то розводив, то знову хапався за голову, потім став водити долонями над потилицею, над тім’ям, ніби хотів приховати їх од пекучих променів сонця. Коли проходив повз металеву, з труб, щоглу, на якій піонери піднімають стяг перед урочистою лінійкою, зупинився. Подивився на щоглу, подивився… Ухопився за неї обіруч… Потім одну руку задер до потилиці, а другою ще міцніше вхопився за щоглу. І, мабуть, йому полегшало, бо він круто розвернувся, бігом ускочив на ґанок школи, ніби від когось утікав, шарпонув одні двері, другі…

А тут тітка Магда протирає шваброю з ганчіркою вестибюль.

Спіткнувся об тітчине відро, перевернув, на підлозі разтеклася калюжа брудної води. Став як укопанші, уперся очима в це відро, в калюжу.

— Вибачайте, будь ласка, — попросила пробачення тітка Магда.

— Ви мені даруйте… — промимрив Олег Максимович.

І раптом схопив це відро, перевернув догори дном. Ще не всі брудні краплі стекли, а він уже надів відро собі на голову.

— А-ах! — випустила швабру з рук тітка Магда.

Потім підняла, відступила на кроків два і вже зі страхом жбурнула швабру й ганчірку, кинулася до сходів, що вели на другий поверх. Може, в учительську хотіла, може, до директора.

А тут уже і сам директор спускається, за ним кілька вчителів і учнів-восьмикласників. Учні ведуть під руки Льоню Гордія, а той весь час виривається і кричить: “Пусті-іть, йолопи! Куди ви мене?! Ще уроки не закінчилися!” І ще щось вигукував по-іншомовному, але хлопці тримали міцно, вели до виходу. І директор, і вчителі, і учні поспішали, бо бачили через вікно другого поверху, що біля школи зупинилася “швидка допомога”, що алеєю крокують до школи лікарка з сумкою в руках і двоє здоровенних дядьків — усі в білих халатах.

— Ось!.. І він… І його беріть!.. І Олег Максимович не в своєму розумі! — поспіхом говорила тітка Магда.

Вона спочатку сплескувала руками, а потім притиснула їх до грудей, щоб не трусилися від страху.

Олег Максимович стояв уже біля вікна. Однією рукою підтримував на голові відро, щоб можна було з-під нього бачити, а другою міцно вчепився за трубу парового опалення — “заземлився”, буцім зробив сам собі громовідвід. Обличчя його вже не було болісно скривлене, на ньому сяяла усмішка від полегшення та вдоволення.

Директор простягнув до нього тремтячі руки:

— Голубчику, Олег Максимович… Що з вами?!

Нічого не відказав учитель. Усмішка зникла з обличчя. Очі знову стали невидющими. Він ніби прислухався, що робиться в голові. (Це була саме та мить, коли Ваня лаяв Ерпіда: “Що ти накоїв, божевільний?! Який же він недобрий?!”, і Ерпід вирішив впливати на Олега Максимовича інакше.) У вестибюль увійшли люди в білому — лікарка і два санітари.

— Що у вас сталося? Хто захворів? — відразу запитала лікарка.

Відповісти хотілося всім, тому відразу знявся гармидер.

— Та ось цей хлопець, до нього викликали, — показав директор на Льоню. — Але поки ви їхали, ще і вчитель захворів. Просто якась епідемія!

— Епіде-емія! — у лікарки сів голос, і вона прохрипіла: — Хворих одразу ж у машину! Ізолювати! Де у вас тут телефон? Треба викликати санепідемстанцію для дезинфекції.

— Там! Там! На другому поверсі! — показав директор вгору, на сходи. — Але ж у нас не чума і не холера. З головами тільки стало щось коїтись.

— Тим гірше! — поспіхом тупотіла сходами лікарка.

Санітари тим часом відбирали у Олега Максимовича відро, відривали учителя від батареї.

— Підемо з нами, друже! Усе буде добре, вас підлікують! І додому швидко відпустять! — примовляючи, вони тягли Олега Максимовича до виходу.

— Я не хворий! Я не божевільний! — заперечував учитель. — Тітко Магдо, я винен перед вами… Ви даруйте мені!

— Нічого, нічого, миленький… Я все приберу! — заспокійливо простягла руки прибиральниця. — Наша робота така — прибирати.

— Я винен перед вами! — каявся Олег Максимович. — Я внучку вашу даремно покривдив. Можна було б і четвірку поставити, а я поставив трійку з плюсом! Я винен, даруйте, більше так не буду робити! — Густі сльози котилися по обличчю вчителя. — І ти, Льоня… Чуєш? Передаси Вані… Здібний він хлопчик, надзвичайно здібний. Але дуже непосидючий! Крутився він на уроках, і я зауваження йому в щоденник записав. А можна було покартати і все! Даруйте, люди!

Олег Максимович затулив обличчя хустинкою і заридав, мов дитя.

— На, на! — простягнув Ваня до Жучка руку.

Але нічого не дав, а забрав у нього із зубів картуз.

Так, це був звичайний старий картуз Подвійного Гордія. Його Ваня впізнав би серед тисячі інших. У ньому ззаду пропалена дірка, ніби хто горошиною прострелив. Дід завжди одягає його до лісу.

Ваня покрутив картуза і сяк і так. Усе більше його тривожило: як могло статися, що дід загубив його? Він же не малий хлопчик, який може загулятися і забути про все. Не може бути і такого, щоб викинув його і ходив лісом голомозий. Бо якби хотів отаке зробити, то давно викинув би. Є ж удома картуз новий і капелюх. Капелюх, правда, надягає він рідко, як і піджак, важкий від орденів і медалей. Найчастіше тоді, коли відбувається зустріч ветеранів-партизанів чи однополчан.

Що трапилося з дідом? Може, йому зробилося зле, підвело серце і він навмисне послав Жучка з картузом? За сімдесят літ уже Подвійному Гордію — це не жарт. Але ж дід ніколи не жалівся на серце.