Позичений час - Владко Владимир Николаевич. Страница 15

Льоня, не відповівши, знову опустив голову. Йому здавалося, що вже всі навколо нього кричать, галасують — глузливо, насмішкувато:

— Куценку, Куценку! Льоню!

Хай вигукують, хай кричать. Тепер усе байдуже, всьому вже кінець! Він навіть заплющив очі, щоб нікого не бачити. Але садівник рішуче потягнув його за руку:

— Ну, чого ти замислився?.. Ходімо!

Чи це говорить Віктор Сумський?.. Слово честі, це він!

— …Ходімо, я кажу тобі! Порадимося остаточно!

Льоня розплющив очі. Зник табір, замість нічної темряви, слабо освітленої примарним місячним сяйвом, очі засліпило яскраве денне світло. Він знову стояв біля вікна в коридорі школи, там, де він був, коли виписував талончик у книжці ощадкаси часу. Закінчилися двадцять хвилин, що їх він узяв цього разу…

Льоня знову в школі! Але в його вухах все ще лунають огі гнівні вигуки, перед очима стоїть обурене обличчя Тамари…

Проте хто це тримає його за руку? Невже Віктор Сумський?

Так, це був знов-таки Віктор. Він посміхався по-змовницькому, нахилившися до Льоні.

— Ходімо, ходімо! На великій перерві ми з тобою… — шепотів таємниче Віктор.

Отак він шепотів і тієї ночі, в таборі, так само посміхався й там, коли тягнув Льоню до пожежного крана, вдаючи, що змінив думку і вирішив уже нічого не робити з своєю вигадкою! Двоєдушний, нечесний він, Віктор!

Не стримуючи вже люті, що охопила його, Льоня висмикнув свою руку й відштовхнув Сумського:

— Іди од мене! Чуєш, облиш! Я не хочу знатися з тобою! Іди геть!

Віктор здивовано відсахнувся. Обличчя його скривилося. Але він опанував себе і крізь зуби процідив:

— Он як? Злякався-таки? Ну що ж, я завжди вважав тебе боягузом! До відмінників переметнувся? Гаразд, гаразд!

І він пішов геть, удаючи, ніби йому все це цілком байдуже, перевалюючись з боку на бік.

Льоня дивився Вікторові вслід. Він зблід і був схвильований. Так, так, завжди цей Віктор штовхав його на погане! І завжди примушував сваритися з іншими — хоча б узяти й останній раз, коли він явно вигадав побрехеньки про Мишка Розумієнка, наговорив, що Мишко навмисно хотів утопити Льоню. Ну й гаразд, хай це буде кінець!

Дзвоник увірвав думки Льоні. Він побіг у клас, сів за парту, повернувся до Мишка і щиро сказав сусідові:

— Давай миритися, Мишку! Будемо знову друзями, якщо ти хочеш!

Мишко здивувався:

— Та я з тобою й не сварився. Ти сам чогось це надумав, тільки і всього. Мабуть, тебе твій Віктор Сумський накрутив?..

— Ну його, того Віктора! Будеш миритись?

— Та чого ж не миритися, коли й сварки не було? Ну, хай ще міцніше буде, так?.. Ой, ой, дивися, до нас сьогодні новеньку привели! — вигукнув Мишко Розумієнко, вказуючи на двері класу.

Справді, класний керівник саме заходив у клас з якоюсь незнайомою дівчинкою. Вона йшла напрочуд сміливо, прямо дивлячись на хлопців і дівчат. В руках у дівчинки був новенький портфель з книжками.

— Учні, я привів вам нову ученицю, яка недавно з своєю родиною переїхала до нашого міста. Розкажіть їй самі все. що треба, гаразд? — сказав класний керівник і вийшов.

В класі одразу загомоніли. Нова дівчинка завжди викликає зацікавленість! А вона так само сміливо сіла на вказану їй парту і почала виймати з портфеля книжки. Почувала вона себе наче зовсім вільно, хоч на неї з зацікавленням дивилася не одна пара очей.

— Ач яка смілива, — сказав Мишко Розумієнко. — Так поводиться, наче вона тутешня… Слухай, Льоню, ти що, знаєш її? — спитав він раптом, бачачи, що Льоня не зводить погляду з нової дівчинки. Той невпевнено покрутив головою:

— Ні… не знаю… звідки я можу знати її?..

Хіба ж міг Льоня сказати Мишкові Розумієнкові, що він впізнав цю русяву дівчинку з першого погляду, впізнав її великі темні очі, манеру, з якою вона оглядалася навколо себе, — вільну, сміливу? Так, то була Тамара! Тамара, з якою він приятелював, хоч сама вона, напевно, зараз і не догадувалася про це.

Адже ж усе те, що Льоня переживав у піонерському таборі на березі моря, ще не траплялося насправді! Воно мало відбутися тільки в майбутньому й було показане йому лише за примхою тієї чудернацької ощадкаси часу…

Тамара не догадувалася, певна річ, що Льоня знає її. Це було зрозумілим. Але ж Тамара щось знала про Льоню в класі… знала, наприклад, що він узяв першість з шахів… І вважала його чомусь — вона ж сама про це казала тоді, в таборі! — дуже хорошим. А чому? Якщо Льоня знав її, то вона вже напевно не знала нічого про його існування, гру в шахи тощо… Ні, з цією ощадкасою часу кожного разу виникають нерозв’язні загадки!

Увійшов учитель. Почався урок. Через силу Льоня відірвав погляд від Тамари. Ну як він, справді, міг би сказати їй, що знає її? Звісно, вона вирішила б, що він просто недотепно жартує з неї, тільки і всього…

Складений вчетверо папірець упав на парту Льоні. Він розгорнув його і прочитав:

“Мені на тебе наплювати, боягузе! Але май на увазі: якщо хтось дізнається про мої задуми, тобі буде кінець і амба! Ти ж клявся кров’ю!”

Льоня озирнувся. Віктор сидів, як звичайно, на задній парті і показував йому кулак. Дурний! Та тепер Льоня й думати про нього не хоче, не те, щоб про щось говорити. Навіщо той Віктор йому здався?

Урок тривав далі. Раптом нова дівчинка скрикнула. І зразу ж таки вона стрималася, пересилила себе. Але Льоня бачив, як вона вийняла з плаття паперову стрілку з застромленим у неї старим пером. І знову Льоня все зрозумів!

Такі стріли любив запускати Віктор Сумський. Вони боляче кололи тих, у кого потрапляли. Отож, Віктор по-своєму вітав нову дівчинку, негідник!

Льоня озирнувся і гнівно поглянув на Сумського. Але той у відповідь тільки глузливо скривив обличчя.

“Шкода, що зараз урок! — подумав Льоня. — Я б тобі показав, хоч ти й дужчий! Ну, зачекай, ми ще побачимо!”

Проте, чесно сказати, він і сам не був певний, чи наважився б він щось зробити Вікторові Сумському, що славився у класі як перший забіяка!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

що розповідав про низку суцільних несподіванок у житті Льоні Куценка, які сталися після приходу в клас Тамари, і про те, як ці несподіванки призвели до щасливого кінця історію нашого героя.

Нарешті, урок закінчився. Хлопці й дівчата з шумом, галасом позривалися з місць і побігли в коридор. Льоня залишився сидіти за партою, удаючи, що він складає книжки. Одним оком він стежив за Тамарою, яка промокала написане під час уроку в зошиті. Чергові відчиняли вікна і покрикували на учнів:

— Виходьте, виходьте з класу!

Раптом Льоня рвучко випростався. Він побачив, як ззаду до Тамари підкрався Віктор Сумський. Скрививши обличчя в звичну презирливу гримасу, він простягнув руку, схопив Тамару за косу і смикнув її, регочучи:

— Нова, новенька! Ха-ха-ха! Нова, новенька!

Тамара скрикнула від болю. На очах у неї виступили сльози.

— Чого ти в’язнеш до мене? — вигукнула вона.

Віктор зареготав ще голосніше.

— Як чого? — глузливо перепитав він. — Ха-ха-ха! Чуєте, хлопці, ще й питає! Сама, бачите, не розуміє! Виходить, треба смикнути ще разок!

І він знову простягнув руку до Тамари. Вона відсахнулася, очі її гнівно блиснули:

— Не чіпай!

Віктор розкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг поглузувати: між ним І дівчинкою раптом опинився блідий, рішучий Льоня Куценко.

Вираз обличчя Віктора змінився. Зникла посмішка, очі примружилися. Він скоса дивився на Льоню, нахиливши скуйовджену голову набік. Кілька секунд панувала мовчанка. Першим не витримав її Льоня.

— Якщо ти… якщо ти посмієш… я… — йому бракувало слів.

— Ти?.. Хм!.. — презирливо хмикнув Віктор Сумський. — Що ж ти мені зробиш?

— Побачиш! ‘

— Цікаво! Дуже хочу побачити! — Віктор заклав руки в кишені й сплюнув убік.