Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи. Страница 16

— Ага, — мовила Іка, а потім штовхнула Горошка ліктем. — Що це таке, — зашепотіла вона, — зло-ка-лі-зу-ва-ти?

Горошок глибокодумно кашлянув, але то йому нічого не допомогло. Він навіть не встиг придумати шось схоже на пояснення, бо Капітан тієї миті зупинився перед шлагбаумом залізничного переїзду і сам почув запитання Іки. Він не засміявся, бо й справді, що смішного в тому, коли хтось — дуже молодий — не знає деяких слів. Кожному доводиться свого часу взнавати якісь нові слова і так до кінця життя. Тому Капітан був поважний і люб’язний.

— Це означає, — сказав він, — знайти, власне, те саме місце.

— Яке?

— Саме те, яке ми шукаємо.

— Ага, — сказала Іка, — вже розумію.

Цього разу Капітан показав, на що він здатний. Він мчав так, ніби хотів обігнати світло власних фар. Іка й Горошок сиділи мовчки, хапаючись тільки за спинку сидіння на крутих поворотах. Вони мовчали, бо про що ж було говорити? Ще кілька днів тому вони думали, що зазнали Великої Пригоди. Гаразд. Вона була не мала. ІА що буде зараз?

Десь у сірій і жовтій, як левина шкура, пустелі лежить пошкоджений літак. Над ним не вгаває буря. Пасажири чекають порятунку. Радіо в них зіпсоване. Тільки якийсь щасливий випадок може їх урятувати. Скільки у них іще надії залишилось? На гріш, на два?

І от вони — Іка і Горошок — мають стати саме цим “надзвичайно щасливим випадком”.

Розуміється, коли треба сказати, чи згодні, чи готові вони рушити в дорогу, Горошок забув навіть заявити, що все це слід обміркувати. Сімдесят вісім чоловік, загублених у Сахарі, чекали допомоги. Тож хіба час обмірковувати?

Але от зараз можна й обміркувати: що далі? Натомість — у головах не думки, а якась пустка. І великий неспокій: чи вдасться?

Будьмо щирі. У цьому неспокої є й трохи страху за себе. Бо навіть у найбільших героїв бувають такі дивні хвилини, коли вони стають простими, звичайними людьми. А що звичайна людина у скруті інколи почуває неспокій, немає нічого дивного.

Але річ не в тому. Не про себе турбувалися діти. У тисячу разів важливіше було питання: чи пощастить урятувати людей з розбитого літака? Вони ж чекають! І саме на них! На Іку й Горошка! А вони ще до пуття й не знають, що слід робити…

Пригадаємо собі ще раз, як усе діялось.

Так от, під час великої африканської бурі по світу полетів сигнал про допомогу. Його, зібравши останню силу, передав смертельно поранений радіопередавач. Сигнал уловили щогли чотирьох радіостанцій — чотирьох радіостанцій з різних країн в усіх сторонах світу. І незважаючи на те, вони порозумілись одразу. Передали сигнал у Варшаву. Польський електронний мозок ухвалив постанову.

А зараз німецький “Капітан” везе польських дітей на зустріч з радянським Яком для того, щоб разом, пліч-о-пліч і колесо до крила рятувати зовсім чужих, незнайомих людей, загублених серед величезної африканської пустелі.

Отже нема чого дивуватися, що серця Іки й Горошка стискав неспокій, що Капітан мчав крізь осінню темряву так, наче сам хотів злетіти угору.

Зникали, пропадали позаду вікна будинків, дерева, телеграфні стовпи. Відбігали вбік поля. Наблизився й насунувсь на них темний ліс. Переляканий заєць останнім одчайдушним стрибком утік з-під коліс. Потім ліс знову розступився. Нарешті Капітан круто звернув на якусь іншу дорогу.

Вдалині, серед широкого поля блимнув червоний вогник. Капітан уповільнив хід. Потім пригасив фари і з’їхав з асфальту, щоб рушити полем навпростець.

Поле, щоправда, було рівне, як скатертина. Темніла трава, видніли світлі бетоновані смуги.

— Аеродром, — прошепотів Горошок.

Іка нічого не відповіла.

Нарешті Капітан зупинився біля великого темного силуету.

— Це тут, — сказав він. — Приїхали.

Перша вискочила з автомобіля Іка. Ніби стрибнула у холодну воду: не роздумуючи, затамувавши подих. За нею, повільніше, вибрався Горошок.

Над ними, на тлі неба, вимальовувався в темряві силует літака. На крилі тьмяно блимав червоний вогник.

— Як ся маєте? — почули вони звідкись згори. — Я — Як. Сідайте! Треба поспішати. Що це ти так марудився, Капітане, га?

Капітан навіть обурився:

— Я не маю ні твоїх моторів, ні твоєї молодості, — буркнув він. — Спробуй випередити ракету, тоді почуєш себе у моїй шкурі.

— Добре, добре, — засміявся Як. — Ти чекатимеш на них тут?

— Так.

— Ну, і чудово, — озвався Як. — Полетіли. А ти, Капітане, відсунься трохи, щоб я тебе не зачепив.

— Коли повернетеся? — спитав Капітан.

— Тоді, коли повернемося.

— А ти дбай за них.

— Як за власні крила, — знову засміявся Як.

Капітан легко блимнув фарами, ніби розчулившись.

У всякому разі голос його лунав схвильовано.

— Ну, діти, — сказав він, — бажаю вам успіхів.

Навіть Іка забула образитись за тих “дітей”. Обоє припали до Капітана. Горошок кахикнув.

— Будьте спокійні, Капітане, — сказав він.

— Авжеж, — підтакнула Іка.

— Ну, досить зворушливих сцен, — продуднів Як. — Треба сідати і зачиняти двері.

— Вибачте, але як? — спитав Горошок.

— На крило… так… а тепер підтягни, хлопче, свою любу… тааак… а тепер у кабіну. Прекрасно, дуже добре, — командував Як.

У його голосі чувся посміх.

— І ніяка я йому не люба, — роздратовано пирхнула Іка, видряпуючись за Горошком до кабіни, але одразу ж замовкла.

Бо тієї самої миті, поруч з ними, ніби чийсь дуже гучний сміх, залунав рев потужного мотора. Літак рушив з місця. Та ще й їх просто приголомшили десятки невідомих і дивних приладів, годинників і пристроїв, освітлених тільки тьмяним відблиском лампочок.

Крізь рев мотора пробився голос Яка.

— Увага, товариші! Прошу міцно прив’язатися поясами до крісел. Не так, щільніше… добре. А навушники, що висять на кріслах, прошу надіти, так буде легше розмовляти. Гаразд!

Обоє слухняно і мовчки виконали накази.

Так — це вам не автомобіль, про який кожне маля з г старшої групи дитсадка розповість, де кермо, де гальма, а де газ. Це був літак. Щоправда, не реактивний, не найсучасніший і найшвидший, але й без того від усіх тих приладів, годинників і пристроїв можна було не тільки сміливість, але й мову втратити.

Голос Яка звучав у навушниках ясно і дуже приязно:

— Увага! Прошу нічого не чіпати, сидіти спокійно, триматися за бильця крісла. Згода?

Іка лише кивнула. А Горошок уже оговтався.

— Згода!

Хоча навушники й приглушували рев моторів, той рев став іще гучнішим. Горошок і Іка відчували, що літак мчить аеродромом швидше й швидше, легко підскакуючи на нерівностях стартової доріжки. А потім він, мабуть, виїхав на геть гладеньку доріжку. Принаймні так їм здалося.

Але саме тієї миті Як сказав:

— Честь і слава! Повідомляю вас, товариші, що ви в повітрі.

— У повітрі? — скрикнули обоє.

— Високий рівень колективного дійства! П’ятірка за хорову декламацію, — знову сміявся бадьорий і веселий голос.. — А по суті питання — так, ми справді в повітрі.

Обоє нахилилися до вікон кабіни і побачили під собою рій зірок. Рій зірок, що відбилися в озері.

Це були вогні містечка, яким ще чверть години тому віз їх Капітан.

Отже вони летіли.

Їм завжди ввижалося, що політ — це щось незвичайне, майже неймовірне. Що під час польоту зазнаєш якихось незнаних раніше відчуттів і вражень.

А тим часом, як тільки вони оговталися, як тільки звикли до притишеного навушниками шуму моторів, дітей вразило одне, що все відбувається так, ніби… нічого не відбувається.

Ніч була темна. Місяць ще не зійшов. Вгорі миготіли зірки, але негусто. Літак летів — це правда. Проте нашим пасажирам уявлялося, ніби вони сиділи у нерухомому човні на нерухомому ставку.

Отож, коли вони вже призвичаїлися до кабіни і до того, що летять, Горошок та Іка перезирнулися, відчуваючи, як до них повертається певність. І тут Іка, мабуть, пригадала щось дуже важливе. Незважаючи на темноту, було видно, що вона почервоніла.