Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи. Страница 30

— Що ж воно таке? — спитав він.

Іка спокійно скінчила їсти. А потім, замість витерти руки хусточкою, стала витирати їх просто об крісло.

— Ні, це вже занадто, — сердито почав був Горошок, але затнувся й замовк.

Бо й справді було занадто. Ічині руки не тільки стали сухі й чисті, але й навіть сталося щось непередбачене. “Вічна” чорнильна пляма на третьому пальці правої руки, пляма, що, власне, не зникала ніколи, зараз зникла.

— Це вже занадто, — повторив Горошок.

А потім, захоплений несподіваною думкою, оглянув підошву своїх черевиків і, обернувшись, позирнув на ліву холошу своїх шортів, де ще з літа красувалася велика пляма від чорних ягід.

— Ану, по… подивись, — скрикнув він од захвату.

Підошви черевиків були чисті, як віконні шиби після весняного миття, а шорти? Ніби щойно з магазину.

— Ого! — засміялася Іка. — Це вже насправді занадто: Горошок у чистих шортах.

Врешті Горошок теж розсміявся.

— Ти бачила таке? Це ж просто якийсь гібрид пилососа з хімчисткою…

— …з овочевою крамницею, кос… космічним кораблем і…

— …і астрономічною обсерваторією! — закінчив Горошок, уминаючи новий плід ясно-салатового кольору, що танув у роті, ніби шоколадне морозиво, а смаком нагадував нагріту на сонці чудову достиглу суницю.

Одним словом, на кораблі запанував веселий і приємний настрій.

Іка й Горошок зручно вмостилися в кріслах одне проти Одного і то хихотіли на радощах, то теревенили, як ті дві сороки.

Аж от Горошок знову споважнів. Він підвівся і почав обходити всі вікна. Як тільки він зупинявся коло якогось із них, матові шибки ставали прозорі, мов той кришталь, а за ними відкривалася безмежна панорама чорного космічного простору, де, наче іскри, летіли міріади світлових смуг.

Нарешті Горошок підійшов до вікна біля Ічиного крісла.

Іка вминала, здається, вже п’ятий плід. На заклопотаного Горошка вона позирнула з іронією. Але коли й вона глянула в вікно, її добрий гумор де й пропав. Іка скочила.

— Що це, — прошепотіла вона, — кінець світу? Чому немає зірок, а лише іскри і смуги?

Горошок труснув головою.

— Не будь дитиною, — сказав він. — Так і має бути. Адже ми так мчимо, що зірки нам в очах мерехтять.

— Ага, — полегшено зітхнула Іка. — Як ото дерева обабіч шосе, коли автомобіль дає сто кілометрів на годину?

— Атож.

Іка відчула себе певніше.

— Тож над чим ти так вболіваєш?

— Над чим? — перепитав Горошок, ніби звертаючись до самого себе. — Над тим, що нам треба робити. Що нас чекає?

Іка поважно глянула на нього. А потому додала:

— Не бійся. Настане час — довідаєшся.

Горошок знизав плечима.

— Все-таки ти дитина. — І раптом розсердився. — Як ти не розумієш, що ми тут, ніби та пара ослів. Дві доісторичні істоти… Невігласи… І взагалі — ніщо… І що ми взагалі зможемо зробити? Нічого! Навіть менше!

Проте Іка не збиралась піддаватись зневірі. І навіть не образилася на Горошка, хоч попервах очі у неї блиснули. Сталося так, як завжди у них бувало: коли одне втрачало мужність, друге ставало вдвічі сміливіше; коли одне починало вагатися, друге ставало удвічі впевненіше.

— Горошку! — сказала Іка. — Пам’ятаєш, що Рудий казав про тих стародавніх сталеварів? Хоч вони й були пра… як це сказати? Ага… плаістоличні, проте він їх шанує. Ну… Горошку… Адже ті твої істоти, мабуть, не дурніші за Рудого. І не до свого зоопарку нас везуть!

Горошок вдячно подивився на Іку. Він сів поруч неї і замислився.

— Ти зрозумій мене, — озвався він нарешті. — Зоопарк чи не зоопарк… не це важливо. А от що ми зможемо зробити для тих, які все це вигадали?

— А пам’ятаєш, що сказав Капітан?

— Пам’ятаю.

— Отож, — переможно посміхнулася Іка, — досить, якщо ми будемо такими, як завжди.

— То скажи: якими?

Питання нелегке. Справді, які вони? Ні надто розумні, ані надто гарні, ані надто хоробрі. Найзвичайнісінькі. Звичайна Іка, звичайний Горошок!

Чи цього досить? Невідомо.

І Іка, вперше з тієї хвилини, як вона стояла сама перед прохідною стіною в тому коридорі, — справді занепокоїлась.

— Якими? — повторила вона. — Хіба ж я знаю?

— От бачиш, — промовив Горошок.

Обоє замовкли.

Вони забули про овочі, про напої, про крісла, що могли самі чистити, і про грізну картину зоряного світу. Вони згадували. Думали.

Було дуже тихо. Так тихо, що діти чули власне дихання і неспокійне стукотіння своїх сердець.

Мовчки, заплющивши очі, згадували свої перші пригоди. І важкі, і радісні їхні хвилини.

Хоч що там казати, тоді вони чесно виконали свій обов’язок. Отож? Отож, вони зможуть виконати свій людський обов’язок і нині!

Вони хотіли розібратися в найголовнішому: в самих собі. Та, звичайно ж, у самих собі. Щоб іще раз перед цією Найбільшою і Найдивовижнішою Пригодою набратись відваги й розсудливості. Щоб переконати принаймні самих себе, що і тут вони зроблять усе, що зможуть.

А Срібляста Куля несла їх далі й далі, летячи до місця свого призначення.

Вона мчала крізь чорні космічні простори, осяяні смугами сонць, туманностей і зірок. Мчала майже в цілковитій тиші.

Порушували тишу тільки, стукіт сердець пасажирів і ледве чутний, ніжний кришталевий дзвін приладів, що керували польотом кулі.

У той самий час, коли з однієї сонячної галяви на Землі піднеслася вгору Срібляста Куля, на найбільшій планеті системи Веги, названій Дела, другий день засідав Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.

Такі з’їзди скликалися дуже рідко.

Останній з них відбувся ще замолоду стасорокарічного Голови з’їзду і скликаний був з приводу першої трансгалактичної експедиції, в якій повинні були брати участь самі веги, а не тільки, як бувало досі, наукова апаратура.

Нинішній з’їзд представників усіх вегів скликано через надзвичайні обставини.

А саме, в зв’язку з відкриттям космічною науковою експедицією цивілізованого життя на малій планеті невеликої сонячної системи.

Наукова експедиція повідомила, що та цивілізація дуже молода, примітивна і що за першими інформаціями життя на тій планеті (що її мешканці звуть Землею) розвивається вже давно, однак тільки останнім часом почала набирати темпів розвою, притаманних технічній цивілізації.

У відкритті тому, здавалося б, не було нічого незвичайного. Раз у раз веги відкривали у зоряному всесвіті не тільки сліди життя, але й планети, заселені розумними істотами. З багатьма з них веги співробітничали, приятелювали, допомагали їм у розвиткові.

Проте в повідомленнях експедиції, що досліджувала Землю, було щось не зовсім звичайне. Це спонукало скликати Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.

Пропозицію про скликання з’їзду поширило серед усіх вегів Керівництво Зоряних Досліджень.

Ось що воно казало:

Автоматична наукова експедиція відкрила на відстані двохсот сорока світлових років планету з молодою технічною цивілізацією. На планеті, яку її мешканці звуть Землею, лише тепер провадяться спроби перших космічних польотів. Попри все те, вважаємо за потрібне особливо уважно її спостерігати, бо на її поверхні помічено ряд атомних вибухів воєнного призначення. Нагадуємо, що давнє слово “воєнне” означає “руїнницьке”.

Нагадуємо також, що шістсот років тому веги натрапили в районі Альдебарана на цивілізацію, що орудувала руїнницькою ядерною силою. Згадана цивілізація безпідставно атакувала і знищила нашу дружню експедицію. Незважаючи на багаторазові спроби порозумітися, вчинено напад на заселені вегами планети, і той напад було відбито ціною величезних жертв. Нині вона увійшла в число наших друзів, але пам’ять про мільйони вегів, полеглих тоді, кличе до пильності.

Поки земляни ще не можуть нам загрожувати. Проте вони надзвичайно швидко розвивають свою техніку. Можливо, вже за три-чотири покоління ми зустрінемося з ними на наших планетних просторах.