Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи. Страница 34

— Море! — вигукнув Горошок. — Дивися! А там, здається… місто.

Вони вийшли, власне вибігли, на широкий морський берег. Замість жорстви тут був пісок. Ніч пояснішала. Спокій, морська гладінь відбивала безліч зірок і місяць, а головне, недалеко був той берег. Там роїлася сила-силенна ясних і тьмяних зелених вогнів. Нерухомі і рухомі, більші і менші, вони відкидали зеленкуватий відблиск на море й небо. Точнісінько як вогні наших приморських міст відбиваються у двох туманних свічадах землі — у свічадах моря і неба.

Яке ж то було захопливе, чудесне, підбадьорливе видовисько!

Усе було забуто: і триокого тигра, і темряву, і висхлий ліс. Горошок навіть забув про годинник Рудого.

— Море! Море! — гукали обоє, вискакуючи на рівний, ніби асфальт, пляж.

— Місто! — не вгавали вони. — Місто!

Перша добігла до води Іка. Сміючись, вона опустила в неї руку.

— Горошку! — закричала вона. — Слово честі, море тут підігрівається. Стривай, — здивовано протягла вона. — Це море з бульбашками. Слово честі. Море газованої води.

Перш ніж Горошок устиг її затримати, Іка зачерпнула води долонею і піднесла до рота.

— Фі-і, — скривилася Іка. — Це не газована, а мінеральна. Ніби “Зубер” з Криниці. Вони тут, певне, страшенно здорові, ті істоти.

Горошок тупнув ногою.

— Виплюнь, — наказав він. — Звідки ти знаєш, що той “Зубер” не отруйний?

— Е-е-е… — озвалася Іка.

Проте виплюнула.

Тепер Горошок схилився над водою і занурив у неї руку, зачерпнув й обережно, самим кінчиком язика, покуштував на смак…

— Більше схоже на “Слотвинку”… [2] — промимрив собі під ніс.

— Горошку! — сказала Іка. — Це треба обміркувати.

— Нарешті я чую розумні слова, — озвався Горошок. — Але що? Що треба обміркувати?

Іка ніби й не помітила причіпки. Вона була сповнена натхнення.

— По-перше… як повідомити в місто, що ми тут. По-друге… як туди дістатися?

— Ти-и-и-и-хо, — не дала перебити себе Іка. — Дивись-но, що там таке? Горошку! Там — човен.

Взагалі Горошок набагато краще за Іку бачив у темряві. Проте цього разу Іка перша помітила, як попереду за кільканадцять кроків од них темнів знайомий округлий силует, — і метнулася туди.

— Обережно! — гримнув Горошок. — Може, то який звір.

Вони підходили обережною, повільною ходою. Горошок жбурнув крем’яшками — раз, удруге і втретє. Нічого. Ніякого руху.

Підійшли зовсім близько.

— Запали сірника, — наказала Іка.

У тихому повітрі сірник горів яскравим і високим полум’ям. Його світло вихопило з темряви чи то велику миску, чи то ночви, наполовину витягнуті з води. Ночви, здавалося, були зроблені з корка чи з губки. Вони були легкі, як пір’їнка. Всередині малося стерно і невелика лопатка — ніби весло.

Ночви, однак, мали одну, але дуже істотну ваду: у них могла поміститися лише одна людина. І то невелика. Точніше один Горошок. Або одна Іка.

Діти довго намагалися до них сісти.

Роззулися, познімали шкарпетки й зіпхнули ночви на воду. Без вантажу вони трималися чудово. Так само чудово гойдались вони на спокійній хвилі, коли в них залізла Іка.

Та тільки-но скраєчку сів Горошок, як ночви одразу ж почали тонути. І нічим не можна було зарадити: вже й сідали на протилежних бортах, щоб рівномірно розподілити вагу, вже й ставали навпочіпки у самій середині.

Нічого не допомогло. Тільки одяг замочили. І Іка, й Горошок гадали, що зробили велике відкриття… а вийшов з цього — пшик.

— Тьху! — сплюнув нарешті роздратований Горошок. — Адже я сам не попливу і тебе саму нікуди не пущу.

— Вогнище! — раптом сказала Іка.

— Яке ще там вогнище? — здивувався Горошок.

Іка постукала Горошка пальцем по лобі.

— Ех, ти, розумнику, — сказала вона. — Стародавні люди подавали одне одному знак вогнищами. А ми тут — типові стародавні люди. Отож розкладаймо вогнище. Істоти “Зеленого міста” побачать вогонь! І коли вони посадили Кулю не туди, вони нас шукають. Побачать багаття й одразу ж пришлють сюди якусь делегацію.

— А може й міністра закордонних справ?

— Не дурій. Правду я кажу чи ні?

— От-от.

— Ага! — вигукнула Іка. — Ти кажеш “от-от”. А це вже означає, що я кажу правду.

Горошок почухав собі потилицю, потім поплескав себе по мокрих штанях і, врешті, сказав:

— Та, звичайно, правду.

— Тоді давай. Ходімо по дрова!

— Не поспішай! — стримав її Горошок. — По-перше, не завадило б перевірити, чи буде тут узагалі що-небудь горіти.

— Ти ж сам казав, що…

— А зараз кажу, що слід перевірити. По-друге, хмиз треба збирати (хто знає, що то за хмиз?) не голими руками. Братимемо моєю курткою або носовичком. А по-третє, давай попервах спробуємо розпалити кілька гілочок біля самої води… подивимось, що з того вийде…

Іка слухала його з роззявленим ротом. Горошок засміявся.

— Стули рота, бо в нього птах, отой, що світиться, влетить.

— Ти це непогано вигадав, — озвалася Іка.

— А що? — гордо відповів Горошок.

Збирання хмизу для вогнища не завдало великого клопоту.

Гілки і сучки кущів, що росли на узліссі під пір’їстими пальмами, ламалися дуже легко. Їх можна було ламати голими руками. Трохи дивувало, що вони не гнулися, як гілки кущів і дерев на Землі, а ламалися одразу. Тим вони скидалися на суху солому, очерет, бамбук.

Але хоч як чудно, вони легко ламалися тільки в коліні. Ламкі на око, вони були міцні, як залізо, і легкі, мов пірце.

Горошок любив порядок. Він наказав поскладати галуззя на три купки. Найтонші і найкоротші — в одне місце. Середні — осторонь. А найдовші і найтовстіші поклали біля самої води.

Нарешті настала велика мить.

Вогнище було складене, Горошок дістав коробку сірників (на щастя, він урятував їх від води, переклавши перед випробуванням човна до кишені куртки) і поволі підніс вогник під найтоншу гілочку.

Спершу вогник лише обсмалив маленький патичок, зовсім не збираючись розгорятися.

Горошок хотів був уже кинути сірника, який починав пекти пальці, аж раптом почулося тихе сичання, потім голосний тріскіт… і от дрібні, тоненькі патички спалахнули яскравим, сліпучим полум’ям.

Діти мимоволі відскочили. Але нічого страшного не сталося. Просто хмиз горів з голосним тріском, сіючи блакитні іскри, — справжнісінькі тобі бенгальські вогні на ялинці.

Забачивши цю картину, Іка застрибала й заплескала в долоні.

— Бенгальські вогні! — вигукувала вона. — Бенгальські вогні!

— Нічого собі бенгальські! — перебив її Горошок і заходився швидко відтягувати середню купку гілля подалі від вогнища.

Це було розумно і передбачливо: від невеличкої купки хмизу пашіло жаром, немов од великого багаття. До того ж патички не тільки дуже яскраво горіли і давали великий жар, але й, всупереч усім властивостям земного хмизу, згоряли надто повільно.

— Ти бачиш? — запитала Іка. — Бачиш, як вони повільно горять?

Горошок мовчав. Він дивився на Зелене місто.

Берег, освітлений його вогнями, лежав не далі як, мабуть, за кілометр чи півтора від пляжу. Яскраве світло вогнища звідти, звичайно, ясно видно. Отже, вони повинні помітити гостей, прийти до них.

Минали хвилини. Хмиз безперестану палав, освітлюючи жовтий ліс, а в Зеленому місті все було тихо, жодного натяку на те, що їх помічено.

— Відсунься, Іко, — суворо мовив Горошок.

Іка слухняно відступила.

А Горошок, вибравши грубого прута на кілька метрів і завдовжки, обережно опустив його кінець у вогнище.

Йому довелося чекати дуже довго, але зрештою прут спалахнув. Він горів сліпучим вогнем. Полетіли іскри, ніби від зварювального апарата.

Тоді Горошок підніс його вгору і, незважаючи на іскристий дощ, почав розмахувати. Один мах — пауза. Два замахи — пауза. Три замахи — пауза. Чотири замахи…

Раптом він опустив свого смолоскипа.

— Ти що? — спитав він. — Чого кричиш?

— Це не я, — насилу видавила з себе Іка.

А крик долинув знову. То був крик жаху і розпачу. Так могла кричати лише смертельно перелякана Іка.