Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи. Страница 9

— Це правда, — твердо мовив Алик.

Йон відчув, що й він повинен висловити свою думку, і відверто глянув Альці в очі.

— Я теж думав, що тут буде набагато цікавіше, — признався він.

Тільки Робик поводився так, ніби взагалі не чув, про що вони говорять.

Дехто міг би закинути Йонові і молодим Роям, що їм усе перевернулося в голові на космічний лад.

Однак справа була не така проста. Це правда: Йонові і близнятам Роям, що проводили канікули на “Першому Розвіднику”, заздрили мільярди дітей, так само як мільярди дорослих заздрили їхнім батькам, що мали щастя бути членами екіпажу Пеера.

Це була здорова й зрозуміла заздрість Адже на “Першому Розвіднику” останнім часом робились обчислення й дослідження, які готували політ “Землі” до сузір’я Центавра. Чого ж більшого ще треба?

Про “Першого Розвідника” та роботу його екіпажу вже місяцями говорилося в університетах і на стадіонах Землі, у підземеллях Нептуна і підводних портах Венери, в пустелям Марса і кришталевих джунглях Меркурія. Про це читали лекції, показували фільми, писали цілі дослідження.

Тому зразу ж, коли стало відомо, що батьки Йона, Альки та Алика будуть членами екіпажу “Першого Розвідника”, всі троє тільки й мріяли про те, як буде гарно, коли, нарешті, вони самі висядуть на його поверхню, самі побувають на тій найдосконалішій з усіх механопланет “людського всесвіту”. Бо все те, що вони здалека бачили й чули в телещоденниках, в аматорських відеофонах, у домашніх і громадських візіотеках про життя та працю на “Першому Розвіднику”, видавалося надзвичайним, найгалактичнішим і найкосмічнішим з усього, що тільки можна було уявити.

Досить було глянути на “Першого Розвідника” ззовні — на маленьку цятку, що мінилася зеленкуватим блиском на тлі чорної глибини космосу, зовсім, зовсім самотня, щоб палко захотіти побувати на ньому.

Буде перебільшенням, коли ми скажемо, що вже тоді вся сонячна система світилась. Однак правда, що з тисяч штучних супутників і тисяч штучних сонць, з десятків тисяч станцій і космічних вузлів, із сотень колоній механопланет лилося суцільне тремтливе сяйво, ніби з якоїсь величезної комети. І аж за Нептуном світло гасло, туди вела вже тільки одна велика плутонівська траса. Нептун був останньою станцією всіх космічно-туристських подорожей, таких, як “Через вісім планет”, “Через тридцять супутників” чи, нарешті, “Від Меркурія до Нептуна”. Бо Плутон хоч був і освоєний, але непридатний до життя — на ньому було багато урану, завелика радіоактивність, надто тріщали лічильники Гейгера. Світили ще супутники Плутона, супутники супутників, їхні траси, станції. Але далі? Далі вже була тільки безмежна пустка. Світлові роки пустки, тиші й чорноти. І саме в тому безмежжі здійснював свій самотній політ перший розвідник людства, що надумало освоїти сузір’я Центавра Перший розвідник Нової Ери. Ось чому з віддалі тисяч мільЙонів кілометрів здавалося, що нема нічого кращого, ніж канікули на “Першім Розвіднику”. І це й зрозуміло.

Але, на жаль, — і це теж зрозуміло — так тільки здавалося. Коли вони прибули туди, то виявилося, що взагалі там і не так чудово, і не так галактично цікаво, як думали і уявляли собі Йон на рідному Сатурні, а близнята на рідній Землі.

З дорослими було зовсім інакше. Вони вилітали на ультрашвидких космольотах далеко за сектор Десятої Тисячі, провадили найвідповідальніші в усій сонячній системі дослідження. А наші друзі — Йон і Рої — повинні були залишатися на “Першому Розвіднику”, де їм не було аніякісінької роботи. Корабель сам робив геть усе: від астрофізико-хімічних вимірювань… до салату з цитринів. Та ще й до їхніх послуг був найчуйніший опікун, ідеал у штучній шкірі — Робик. Дітям залишилось хіба що тільки гратися, розважатись— тобто, робити те, що робили на канікули їхні однолітки сто тисяч років тому.

Якби не це, то їхні канікули були б найкращі у Всесвіті. Особливо для Йона, що походив з Сатурна і вперше в житті перебував на так гарно спроектованій механопланеті. “Перший Розвідник” і справді був найкращим витвором людських рук у цілому всесвіті.

А все ж на “Першому Розвіднику” чогось бракувало. Надто там було гарно, надто тихо, надто зручно. Звичайно, Йон і Рої могли б, як і годиться на канікулах, кожне знайти собі якусь розвагу.

Проте вони мріяли про якісь поважні обов’язки. Розваги? На “Першому Розвіднику” таке слово соромно було навіть вимовити. Принаймні на їхню думку, чи, швидше, на їхній гонор.

Лежаки й далі повільно гойдалися над квітами, маленька хмарка знову закрила сонце, на сад сипнули срібні краплі дощу.

Йон підвів голову і глянув на Альку. Щоки в неї почервоніли на сонці.

“Яка ти гарна”, — подумав хлопець. А вголос сказав:

— Ще може щось статися.

Робик аж сів на лежаку:

— Нічого не може статися.

— Чому?

— На Пеері нічого статися не може. Цілковита гарантія безпеки.

— Перепрошую, але я не згодна з тобою, — заперечила Алька. — Адже всім відомо, що навіть найкраща система гарантії не може дати цілковитої безпеки.

— Це правда, — неохоче мовив Робик. — Та все ж “Перший Розвідник”, порівняно з усіма іншими штучними планетами, разом узятими, дає найбільшу гарантію безпеки.

— Ти сам кажеш — порівняно, — мовила Алька. — А не взагалі.

Робикові щось дивне заблисло в очах.

— Робику! — здивовано крикнув Йон.

— Що?

— Ти хвилюєшся?

— Так!

— Хіба ж це можливо? — захоплено вимовив Алик. — Адже з роботами такого не буває. Ви завжди такі…

— Завжди — не завжди, такі — не такі… — буркнув Робик. — І “Першого Розвідника”, і мене зроблено в тій самій проектній майстерні.

— Он воно що! — крикнули всі троє.

Тепер уже Робик по-справжньому обурився.

Він зіскочив з лежака.

— Прошу за мною, — сказав він.

І перший побіг додому. Там він спроектував на стіну інструктивну схему Пеера.

Передусім Робик звернув їхню увагу на міцність і витривалість головної охоронної чаші. Далі ще раз пояснив усю запобіжну систему.

— Прошу запам’ятати раз назавжди! — сказав він з притиском. — Тільки-но виникне хоч найменша небезпека, що Пеер може зіткнутися з лавиною метеорів чи з будь-яким іншим тілом, котре летить із швидкістю, не більшою за звичайну космічну, як механопланета показує такі ознаки тривоги: а) штучне сонце змінює блиск і протягом десяти секунд мигтить то червоним, то голубуватим світлом; б) починають говорити механічні інструктори; в) рятувальні роботи переносять людей у безпечні місця; г) коли з’являється загроза, що “Розвідник” може розбитися, він роз’єднується на частини, і вони, як окремі космольоти, тікають у простір; д) від першої ж секунди тривоги всі рятувальні станції одержують повідомлення про те, що потрібно “Розвідникові”.

Всі троє уважно слухали Робика, дивлячись йому в очі, в яких тремтів якийсь миготливий вогник.

Нарешті Алька спитала:

— А скажи мені, любий, чи наші батьки так само добре забезпечені на випадок лиха?

— Ні.

— А яке співвідношення?

— Як один до дев’яносто шести.

— Отже, виходить, що тут нам майже в сто разів безпечніше, ніж нашим батькам?

— Так.

— Слухайте, хлопці… — раптом занепокоїлась Алька, але Робик перебив її.

— Побережи свій спокій, Алюню, і не втрачай логічного мислення, — сказав ущипливо він. — Якщо ми перебуваємо в безпеці у сто разів більшій, ніж ваші батьки, то це ще не означає, що вони в небезпеці.

Та Алька несподівано тупнула ногою:

— Перестань! І, будь ласка, поясни систему тривоги на випадок аварії космольотів. Є вона чи нема?

Робик хвилинку помовчав: може, Алька попросить пробачення. Але не дочекався й сказав:

— Нічого. Я не гніваюся.

Алька навіть оком не моргнула.

— На випадок аварії космольотів, — почав лагідним голосом Робик, — система тривоги працює так: а) штучне сонце змінює блиск і мигтить то червонуватим, то білим світлом; б) автоматична рятувальна станція летить на допомогу через дві секунди; в) сам “Розвідник” вирушає на пошуки космольота; г) викликається допомога з інших рятувальних станцій; д) всіма діями від першої секунди тривоги керує Головний Мозок “Розвідника”.