Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович. Страница 33

Ще одна голова витикається з хвиль. Вона лисніє справжнісіньким золотом. З моїх грудей виривається крик. До мене пливе наввимашки… Рудий Заєць.

Епілог

Бризки летіли віялом з-під долонь Єржі. Вона кропила мене щосили, а я лише вдоволено муркотів, підставляючи плечі сонцю і прохолодним струменям, що падали на мене і на пісок.

— Вставай! Та вставай же! Я хочу ще поплавати, а він лежить…

— Пливи. Я тебе наздожену.

Вона ображено наморщила носа, не витримавши, засміялася, ще раз хлюпнула на мене водою. Відбігла, з розгону стрибнула з крутого берега. Засмагле тіло занурилось у прозору гладінь. Виринула Єржі далеченько, лягла на спину, і течія повільно понесла її вниз.

Десь вище над Дніпром нещодавно пройшов дощ. Синя хмара відступала в степ, а осторонь проти неба барвами вигравала райдуга. На протилежному боці, де фарватер пролягав понад берегом, з'явився електрохід. На палубі стояли люди, махали руками. Я заплющив очі.

…Чиїсь руки, мабуть, з десяток пар рук, підхоплюють мене, витягають на палубу. Жак, увесь мокрий, у прилиплому до тіла білому костюмі, щось питає, трясе мене за плечі. Нас обступають люди. Я силкуюся заговорити і не можу вгамувати стукоту зубів.

До мене підходить худенька тендітна жінка з хлоп'ячою зачіскою, полотняні сандалі м'яко ступають по палубі. Перед жінкою всі розступаються. Я дивлюся на неї і ніяк не втямкую, де вже бачив її раніше. А бачив же! Ця зачіска, це рудувате волосся, красиве смагляве лице… Відома співачка естради, мати Жака? Ну, звичайно, це вона. Правда, на фотографіях у журналах, що їх ревно зберігає сеньйора Росіта, ця жінка має зовнішність неземної істоти, з голови до ніг обсипаної коштовностями. А тут, на палубі, — простеньке ситцеве плаття, босоніжки з полотна…

Ось жінка владно мовила кілька слів, і молодий чоловік з капітанськими нашивками, вклонившись, віддав матросам наказ. Я опинився в розкішній каюті. Довготелесий сеньйор, що був у ній, попихкуючи сигарою, невдоволено насупився. Та як тільки помітив у гурті жінку в ситцевім платті, просяяв у догідливій усмішці, миттю вихопив з рота сигару і кинувся допомагати матросам вкладати мене на своє ліжко. Музика на судні замовкла. За ілюмінатором чути тихий плескіт. Я щосили змагаюся чи то зі сном, чи з напівзабуттям, притискаючи до грудей ракетний пояс, якого, на подив усім, так і не випустив з рук.

Згодом знову бачу Рудого Зайця. Він сидить біля мене, вже перевдягнений у сухе. Щось розповідає. Я розумію лише з його слів, що на судні всі ходять навшпиньки, а кок готує якісь особливі страви. «Це заради мене? — дивуюся я. — Чому заради мене треба ходити навшпиньки?» Очевидно, те, що подумалося, вимовив уголос. Бо Жак закивав мені, засміявся. І я вже добре чув, як він проговорив:

— З моєю матусею не загинеш, вона така… Ще б пак! У кожній газеті щодня галас: геніальна співачка, соловейко Бразілії! Це тобі не абищо! Де не з'явиться, всі корчать щасливі пики і наввипередки біжать виконувати будь-яку примху сеньйори Дуеньї Дегальдадо. Сміхота та й годі… Хочеш, мати кине слівце, і тебе в порту стрічатиме губернатор провінції? Або навіть сам президент?

— Ліпше буде, коли мене зустріне батько, — сказав я. — Поклич капітана, Жак. У джунглях залишилася моя мати з пораненою Єржі. Вони в курені, біля багаття… Їх треба рятувати… На цьому судні є радіостанція?

Жак схопився.

— Я миттю, я зараз!..

Через півгодини капітан продиктував радистові нагальну депешу. Її було передано в Пері, на ім'я мого батька, а також начальникові порту Хармю. Радіограму прийняли десятки станцій. Так люди вперше дізналися про таємниче місто в джунглях, яке газетярі назвали «Зеленою пасткою».

Пізніше Рудий Заєць розповів мені, як він потрапив на судно.

Перед тим сеньйора Дуенья Дегальдадо подорожувала з гастрольними концертами по Болівії та Парагваю. Викроївши кілька вільних днів, завернула до Сені-Моро, в Пері, щоб провідати сина. І почула там про дивні події, що як сніг на голову звалилися нещодавно на сестрину оселю. Стривожена співачка вирішила негайно забрати Жака додому, в Ріо-де-Жанейро. Рейсовий літак мав прибути не раніше як за тиждень. Сеньйора Дуенья не хотіла чекати, та й часу мала обмаль. Вони сіли на судно, що прямувало рейсом до Хармю. На другий день плавання Жак із матір'ю тільки-но розташувалися в затінку під тентом, як кучерявий матрос, тикаючи рукою в повітря, закричав: «Людина!.. Людина падає з неба!»

Жак божився, що відразу ж упізнав мене.

…Тихий посвист крил змусив мене підвести голову. Пролетівши над пляжем, неподалік приземлилася червоно-жовта машина. З аеротаксі неквапно вибрався професор Синиця. Постояв, позираючи на всі боки, попрямував до берега. Я усміхнувся. Нехай пошукає. На піску тьма-тьмуща засмаглих тіл, і всі вони схожі, як близнята.

Володимир Степанович уже зняв усі «табу» з мого режиму. Під кінець минулого місяця він, як і обіцяв, витурив мене нарешті з кімнати. Того дня я ледве діждався. Самотність уже надокучила страшенно. Мати зранку поспішає до свого інституту, в неї там весь час нові й нові досліди. З Єржі я також нечасто бачився, вона довгенько пролежала в лікарні. Хлопців, моїх приятелів із школи, до мене не пускали. Ото хіба телепередачі вносили в життя якесь різноманіття. Я вмикав екран, перебирав різні програми, особливо намагався не проґавити ранкову хронікальну передачу, що складалася з серії коротких репортажів про новини в світі.

Одного разу я побачив на екрані свого батька. Спершу з'явилася панорама дрімучого лісу, та ось об'єктив оператора з пташиного польоту шугнув униз і надибав на острівець землі, вільний від рослинності. Там, біля якихось споруд, юрмилися люди. Виднілися стріли підйомних кранів, що несли в повітрі величезні каркаси. Батькова постать виділялася з гурту. Він щось говорив худорлявому старому, якого я теж помітив одразу. Хіба ж я міг забути доброго дідуся Катультесе… Неначе витесаний з темного дуба профіль індіянина та батькова скуйовджена голова затрималися в кадрі лише на кілька секунд, доки диктор вимовляв коротку фразу про країну джунглів, яка на порозі освоєння своїх незайманих природних багатств. Роздивитися людей, котрі оточували дві знайомі постаті, я так і не встиг — на екрані вже виникла інша картина: показували відсіки космічного супутника-ракетодрома Земля — Марс.

Почуваючи себе цілком здоровим, я не раз нагадував про це Володимирові Степановичу. «Не заперечую, не заперечую! — погоджувався зі мною професор. — Ребра зрослися, все інше наближається до норми. Незабаром останній консиліум, ще раз покажу тебе нашим світилам медицини і — киш надвір». Дивак! Він гадав, що я справді вірю його наївним хитрощам. Ребра… Хіба багато треба, щоб у такого хлопця, як я, загоїлися якісь там тріщини в ребрах. За цей час он навіть Єржі звелася на ноги. Інше непокоїло професора. Він не позбавляв мене своєї опіки, бо хотів остаточно переконатися, що корінь чаре назавжди знищив у моєму організмі отруту препарата ЛСД. Я знав про це, але мовчав.

Єржі вибігла з води, побачила Володимира Степановича і помахала йому гумовою шапочкою.

— Он де вони обоє, а я їх шукаю! Ану, шибеники джунглів, бігом до машини.

— Що там скоїлось, Володимире Степановичу? Дайте ж хоч пісок змити. Мабуть, знову «останній» консиліум?

Я пірнув у воду. Та професор Синиця не дав мені довго плескатися. Єржі стояла біля нього вже одягнена. Цікаво, навіщо ми так спішно знадобилися йому…

Від Володимира Степановича годі було дізнатися про щось. Він загадково усміхався, зачиняючи дверцята аеротаксі.

Машина легко підстрибнула, пляж відлетів убік. Під крилом попливли вулиці міста, барвисті квітники на терасах. На даху нашої школи сновигали постаті в синьому та білому, там тренувалася шкільна збірна волейболістів. Іншим разом я хоч на хвилину причалив би до злітного майданчика, щоб перемовитися з хлопцями слівцем. Зараз за кермом сидів професор Синиця і вдавав, що не помічає моїх поглядів, звернених у бік хлопців, які пасували м'яч. «Метелик» облетів навколо шпиля Палацу Молоді й легенько опустився на пружну покрівлю нашого будинку.