Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович. Страница 6

Розділ III

Батько цікавиться минулим

Вода заливала землю. Дощ періщив удень і вночі, зливі не було кінця. Вода вирувала навколо «замку», шукала шляхів до ріки, змивала пісок, траву, з корінням виносила з парку кущі та дрібні дерева. Вачуайо вийшла з берегів.

Ось уже третій день, як ми з Рудим Зайцем знічев'я тиняємося туди-сюди по будинку. Злива загнала нас під дах. Час від часу ми зазираємо у хол, там настінний телевізор. Але сеньйора Росіта заполонила його, надибавши якусь довжелезну концертну програму. На екрані — молоді й підстаркуваті співаки, задумливі скрипалі, симфонічний оркестр… Жак безнадійно махнув рукою.

— Тепер про кіно забудь. Тітонька впиватиметься клацанням кастаньєт та отим вищанням хоч до ранку. Все їй здається, що до мікрофона от-от підійде моя мати. Тітонька вважає, що жоден концерт у світі не може відбутися без її улюбленої сестри.

Одноманітний шум дощу та тиху музику, що долинала з холу, іноді перекривав пронизливий крик або нестримний сміх — то Меро нагадувала про себе з різних кутків дому. То вона ходила назирці за нами, вимагала, щоб розважали її, й ображено кривила губи, коли ми втікали від неї, то, махнувши на нас рукою, гасала в коридорі та в кімнатах за Приблудою, який аж шаленів з радощів, що його впустили в помешкання.

Єржі ми майже не бачили. Вона з'являлася лише у сніданок та в обід, тихо сідала до столу, мовчала. Якось я спробував заговорити до неї, а вона зиркнула своїми великими очима на Чанаді, який байдуже жував салат із помідорів, і, крім короткого «так» та «ні», нічого ми від неї й не почули. «Подумаєш, теж мені принцеса», — буркнув собі в миску Рудий Заєць. Радист усміхнувся, нахилився до Єржі, неголосно щось їй сказав. Дівчина опустила голову, куточки губів тремтіли. «Зараз заплаче. Цього ще бракувало», — подумав я. А вона і не збиралася плакати. Єржі сміялася. З якого б ото дива?

Батько також зачинився в своєму кабінеті — просторому помешканні з вікнами у парк, де раніше, до нашого приїзду, сеньйора Росіта влаштувала щось на зразок гардеробної. Тепер з кімнати винесли старі шафи з одягом та зайві меблі, натомість тут з'явилися письмовий стіл, кілька крісел і батькове похідне ліжко. Батько працював. З-за високих масивних дверей не долинало ані звуку. Та я знаю, що він міряє кімнату кроками, чітко вимовляючи короткі фрази, міркує вголос перед диктофоном. Упорядковує записи в щоденнику, зроблені нашвидкуруч на коліні в лісових хащах, серед боліт.

Моя спальня була суміжна з кабінетом. Іноді, прокидаючись уночі, я чув поряд батьків голос і, не розплющуючи очей, уявляв, що ми дома, в своїй квартирі на вулиці Перших Космонавтів; за стіною порається мама, зараз вона погукає нас вечеряти або зайде і скаже, щоб ми збиралися на прогулянку по вечірньому місту чи, сміючись, обох нас підштовхне до ліфта, і за хвилину ми стоятимемо на даху нашого сорокаповерхового дому, під вишнями солярію, а за тонкою прозорою плівкою купола, що обіймає дах, переливатимуться мерехтливі намиста вогнів.

Згадка про матір приносила сум, я намагався притамувати його, зосередитися на батьковому голосі, і тоді малював картини, яких поки що не існувало, але які — так міркував батько та його колеги — мали незабаром перетворитися на дійсність. Ось із туману виступає металеве плетиво мосту, що звівся над Вачуайо. Від мосту розбігаються автостради, перед ними розступаються джунглі. В нетрях, де зараз не зустрінеш навіть хиж індіян, виросло гомінке місто; сюди здалеку, аж з океану, пливуть по Вачуайо каравани суден, на аеродромі приземляються повітряні лайнери. Зелене безмежжя оживає, розбуджена сельва служить людям. Цікаво, що ж тоді станеться із старовинним містечком Пері? Чи залишиться на березі ріки «замок» сеньйори Росіти?..

Рудий Заєць хвалькувато заявив, що має намір виграти партію в шахи, давши мені «фору» — слона і пішака. Грав він справді добряче, змагатися з ним було тяжко, я радів, коли щастило уникнути розгрому і звести партію бодай на нічию. Але ж так хизуватися!..

Ми піднялися на другий поверх, у бібліотеку. Покійний господар дому був не байдужий до книг. Дві просторі кімнати, облицьовані червоним деревом, із шкіряними кріслами та з кришталевими люстрами, аж до стелі заставлені полицями. Рівними рядками вишикувалися корінці атласів, наукових видань з ботаніки, зоології та географії. Цупкий папір, палітурки із золотом. Лише в одному місці я надибав на полиці сиротливий томик: Сервантес, «Дон Кіхот». Та ще дві-три книги поезій… З усього було видно, що викладач гімназії і його дружина ніколи не цікавились художньою літературою. Не тримали в «замку» і звичайних фільмотекстів. Правда, на круглому столі, в кутку, сеньйора Росіта розіклала купу журналів з безліччю фотографій своєї сестри-співачки, Жакової матері. Та ці журнали нам скоро набридли.

Одне слово, читати не було чого. Отож у бібліотеку ми з Жаком навідувалися тільки за тим, щоб посидіти над шахівницею. Кілька разів я зустрічав тут сеньйора Аугустіно. Та і його, здається, не захоплювали оті наукові трактати, пілот здебільшого гортав книги, розглядаючи ілюстрації.

У бібліотеці ми шахів не знайшли. Я пригадав, що минулого тижня ми з Тімом Уїллером грали партію «бліц» у батьковому кабінеті. Залишивши Рудого Зайця нагорі, я збіг сходами на перший поверх, тихенько натиснув ручку важких дверей.

— Вибач, тату, я на секунду…

— Зайди. Я тобі потрібен?

— Хочу взяти шахи.

— Розумію. Невесела погода. — Батько кивнув на заплакані вікна. — Ми тут хоч в затишку, а Уїллеру з людьми в джунглях зараз скрутнувато доводиться. Надіслав годину тому радіограму, повідомляє, що місцевість, де його група, перетворилася на грузьке болотяне море.

— Чому ж Уїллер вчасно не повернувся з людьми до «замку»?

— Нас підвели синоптики. Дощі розпочалися на два дні раніше, ніж передбачалося. Посилати вертоліт у джунглі в таку зливу ризиковано. Доведеться їм потерпіти. Уїллеру не вперше…

У двері постукали.

— Прошу! — гукнув батько.

На порозі з'явився сеньйор Аугустіно. Спершу я навіть не пізнав його. На ньому був чорний лискучий плащ, високі гумові чоботи.

— Вертоліт у повній готовності, шеф! — з незграбним поклоном доповів пілот і відкинув башлик. Він чомусь весь час називав батька «шефом»; спочатку мене це тішило, згодом я звик і вже не дивувався.

— Спасибі, сеньйоре Аугустіно. Скоро розгодиниться. Добре, що ви сьогодні зайнялися машиною. Як виткнеться сонце — негайно ж у політ. Хоч працювати на аеродромі під таким дощем приємного, звичайно, мало. Чарку коньяку?

— Не відмовлюся. — Пілот скинув плащ. — Не дощ, а кара божа, я такого давно вже не пам'ятаю. У місті вода доходить ледь не до колін, вулиці позаливало, ні пройти, ні проїхати. Дорогу розквасило. Всюдихід ледве доповз сюди.

Батько дістав пляшку, чарки. Запитав:

— Які новини в місті?

— Одна балачка, шеф: про випадок у джунглях.

— Є якісь подробиці?

— Вчора забитого привезли до Пері. Два поліцейські ледве не потонули, доки перепливали річку в човні.

— Версія про злочин підтверджується?

— Не знаю. Якщо вірити індіянам… Забитий був молодим хлопцем, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. Хто він — встановити не пощастило.

— Тобто він нетутешній?

— Саме це найдивніше, шеф. Він належав до індіянського племені галу, про це свідчить його зовнішність. Плем'я мешкає миль за п'ятнадцять від міста, униз по Вачуайо. Там у галу два селища, ці люди добре знають один одного, тримаються разом, їх і водою не розіллєш. Така в них звичка від тих часів, коли вони ворогували та вели війни з племенем каджао. Крім селищ на Вачуайо, більше ніде галу не живуть. Так от, поліція показала фото загиблого вождеві племені. Він заявив, що людина на знімку, без сумніву, галу, однак цього юнака бачить уперше… Дивна історія. На хлопця натрапили в лісі мисливці каджао. Він начебто був ще живий, опритомнів перед смертю і встиг сказати дещо, хоч його слова більше схожі на марення. Поліція передала інформацію в пресу. В газеті вміщено невелику замітку. Ось вона, погляньте.