Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич. Страница 13

Капітан відчинив дубові різьблені двері.

— Прошу до моєї каюти. Наскільки це можливо на каравелі, я вмеблював її так, щоб не сором було прийняти і його величність самого короля… Моя каюта до ваших послуг, — він скинув капелюха і ґречно вклонився.

Кудряш переступив високий поріг і опинився в капітанській каюті. Напівпрозора слюда у вікнах ледве пропускала знадвору світло. Хлопчик поклав на підлогу рюкзак і обдивився. Очі поступово звикали до напівмороку, що панував у каюті.

— Зараз викрешу вогонь і засвічу світильник, — промовив капітан і почав нишпорити в кишенях камзола. — Кляте кресало мов крізь землю провалилось… У вас, герцог, часом нема кресала?

— Ні, нема, є сірники.

— Що, що? — не зрозумів капітан.

— Сірники, кажу, є,— сказав Кудряш. — Прості і термітні. Вам які потрібні?

— Тер… Тер… Даруйте, а що це таке?

— Ну, звичайні сірники, — здивувався Федя, — ті, що ними… — він спинив себе на півслові: «Як же це я забув? Я ж у шістнадцятому столітті, а першу сірникову фабрику побудували тільки на початку дев'ятнадцятого…»

Федя розстебнув кишеню рюкзака, де завжди тримав сірники, і витяг коробку.

Він тернув сірником і підніс його до воскової свічки, що стриміла у вигадливому срібному підсвічнику.

Від жовтуватого язичка полум'я на сірнику капітан відсахнувся.

— Свят, свят… — пробурмотів він. — Що за диявольський вогонь?

Феді немало довелося докласти зусиль, щоб пояснити, що сірники аж ніяк не стосуються диявола.

Ледве стримуючи сміх, хлопчик спостерігав, як Дієго нерішуче підійшов до столу і злякано дивився на полум'я свічки, запаленої в такий незвичайний для нього спосіб.

Нарешті капітан осмілів.

— Ха-ха-ха, — зареготав він, — тут справді нічого страшного нема! — Дієго махнув рукою, і полум'я, затремтівши, погасло.

— Іржавий якір тобі в бік! — почулося з темряви. — Гей, шельма, давай вина!

Федя здригнувся: хто це? Капітан засміявся.

— Це мій Лоренсо, папуга! У нас гість, — промовив він лагідно, — його високість. Будь люб'язний, Лоренсо, поводься як слід!

«Дивіться, — подумав Кудряш, — капітан ще може бути лагідним».

Федя знову тернув сірника. Тремтливе світло свічки вихопило з темряви клітку, що стояла в кутку, і в ній зеленогрудого папугу з яскраво-червоними крильми і синім хвостом. Папуга блимнув чорними великими очима, навколо яких, мов оправа в окулярах, виднілися чорні кола.

— Ви йому сподобались, ваша високість, — промовив капітан. — Правда, Лоренсо?

Папуга вдоволено затуркотів. Федя мимоволі посміхнувся. Тим часом Дієго проревів над самим вухом Кудряша:

— Ніанг! Де ти, негіднику?

З глибини каюти несміло вийшов хлопчик-негр, років дванадцяти, з коротким кучерявим чубом. Він був зовсім голий, тільки на бедрах мав червону пов'язку. Хлопчик був страшенно худий, аж світились ребра.

— Я тут, доне Дієго.

Чорні, не по-дитячому журливі очі хлопчика вразили Федю.

— Ти чим поїш Лоренсо? — гаркнув капітан. — Що там за вода?

Хлопчик-негр стрімголов вискочив з каюти.

— Скільки разів я казав: «Змінюй воду в папуги», — бурмотів капітан, — а він усе забуває.

Федя знизав плечима:

— Так вода ж чиста.

— Ще чого не було, щоб у мого Лоренсо була брудна вода! Та я б цього чорношкірого викинув за борт! Тільки ж зважте, герцог, треба тримати їх у покорі. Я знаю, що вода чиста, та не стану ж я вибачатися перед чорношкірим рабом!

— Але ж ви неправі.

— Тобто? — капітан не сподівався на таку репліку. — Як це я неправий? Чи ви вважаєте, що я мушу вибачитись перед ним?

— Коли я відчуваю себе винним, — зауважив Федя, — я готовий на таке.

— Даруйте, даруйте… Я не знаю, які у вас порядки, але щоб вибачатись перед чорним… Ні, цього не буде! — Капітан замовк і перевів розмову на інше — До речі, я хотів би мати ваші чарівні палички. Звісно, не подумайте, що я нахаба… Як вони звуться? Сір-ни-ки… Так, здається?

— Ага.

Федю вразило все, що стосувалось Ніанга. Він не знав, як йому поводитись далі. Капітан вважає, що вони з Федею аристократи, отже, їм мусять підкорятись усі, хто нижчий за походженням і становищем… Але ж Федя піонер, хіба може він мовчати, коли бачить кричущу несправедливість?

Капітан, очевидно, по-своєму зрозумів мовчання Кудряша.

— Ви не думайте, — промовив він, — що я хочу це здобути задарма. Бога ради! Ось подивіться на килим, де висить зброя.

На візерунчастому персидському килимі було, наче на стенді краєзнавчого музею, повно всякої зброї — мечі, шпаги, клинки, списи, алебарди, Кинджали. У Феді розбіглись очі: в одних леза прямі, в інших зазубрені, у третіх — спіральні…

— Це моя колекція, — з почуттям гордості сказав Дієго, — чого доброго, такої не знайдете і у всій Іспанії. Я збираю її вже багато років. І хоч би де доводилось бувати, а все поповнюю оце зібрання. Бачите — малайський кріс? Я захопив його в бою з португальцями. А цей спис купив у Барселоні… А ось ця штуковина, — він зняв ніж із шкіряними прикрасами на піхвах і рукоятці,— потрапила до мене на березі Гвінейської затоки. Еге ж… Тут, коли розповідати, ціла історія… Одне слово, здобув я його в бою з вождем негритянського племені,—Дієго всміхнувся. — Отож, хочу запропонувати вам обмін. Ви дасте мені чарівні палички, а самі — що виберете.

Феді припав до вподоби кинджал, лезо якого прикрашав різьблений візерунок, а ручка із слонової кістки була інкрустована золотими платівками.

— Будь ласка, — махнув рукою капітан, — в нього лезо із дамаської сталі! Коли хочете, беріть.

Феді не вірилось: невже за звичайну коробку сірників він може виміняти таку коштовну річ!

Тим часом кожна із сторін залишилась задоволеною: Федя — кинджалом із дамаської сталі, капітан— коробкою сірників.

Скрипнули двері, і на порозі з'явився Ніанг.

— Де тебе носило? — гнівно крикнув капітан.

— Я… я шукав Габріеля, доне Дієго…

— Гаразд, зміниш воду в Лоренсо і поклич до мене пілота.

«Пілота? — здивувався Федя. — А це ще що таке? Які пілоти могли бути в шістнадцятому столітті? Адже перший літак побудував Олександр Федорович Можайський у 1884 році… Звісно, то був не ТУ-104 і не АН-10, та все ж літальний апарат, важчий за повітря. І полетів на ньому друг, помічник Можайського механік Голубєв… А може, капітан говорить про пілота повітряної кулі? Теж не те…»

Кудряш спитав про це в Дієго.

— Гм… Пілот… Ну що він робить? Ясна річ, кожного дня, якщо дозволяє погода, визначає місцеположення каравели в океані… Веде астрономічні спостереження за сонцем і зірками… По портуланах прокладає курс. До речі, пілот у мене, скажу вам, на славу. Тільки про це ви нікому не говоріть. Що погано: дуже вже багато книжок він читає: чого доброго, хоче бути розумнішим за інших… Тут я пильную за ним. Та й за всіма теж — їм тільки дай волю — голову швидко скрутять. Ви ж бачили сьогодні, як цей негідник Педро замахнувся ятаганом… Хе-хе, тільки в мене нічого не вийде, — він потряс жилавим кулаком.

До каюти зазирнув широкоплечий моряк з чорною пов'язкою на правому оці. В руці пін тримав невеличку книжку в зеленій сап'яновій оправі.

— Тьху, тьху, про вовка помовка, — буркнув капітан.

— Добривечір, доне Дієго, — озвався моряк.

Капітан привітався.

— Звісно, ти, Адальберто, спав після нічної вахти, — сказав він, — і не знаєш, що на каравелі в нас високий гість, — він кивнув у бік Феді.— До речі, як вас зволите величати?

— Федя… Федя Кудряш.

— Ага, дуже радий познайомитись, — низько вклонився Адальберто.

— Я хотів тобі сказати ось про що, — озвався капітан, — визнач нашу широту й довготу. Трясця його зна, де ми зараз у морі. Може, відхилились бід курсу. Гадаю, завтра вранці ще пошлемо по паливо й воду.

— Воду вже заготували, дон Дієго. Повні всі барила.

— Гаразд. Отже, тепер залишились дрова. А там, як бог допоможе, з попутним вітерцем попливемо далі. Варта вночі щоб була на місці. Пам'ятаєш, торік тут напали на нас англійські корсари? Так от пильнуй добре.