Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич. Страница 20

— Пригощайтесь. Я радий, дуже радий, що сніданок вам сподобався. Що ви бажали б мати на обід?

— Мені б картоплі смаженої…

Він не встиг навіть сказати «смаженої», лк Габріель ляснув себе руками по колінах.

— Ха-ха-ха! — розреготався він.

Федя не розумів: чому він сміється? Сміялись і Луїс та Ніанг. Здавалось, нічого смішного він не сказав.

І тільки тут Федя збагнув: адже вчителька ботаніки Антоніна Степанівна розповідала на уроках, коли проходили родину пасльонових, що картоплю не так давно привезли з Південної Америки як заморську диковинку. Ще наприкінці XVIII століття любителі екзотичних рослин розводили її у вазонах. Французька королева носила в петлиці, як прикрасу, квітку картоплі. А варену картоплю як делікатес подавали тільки до королівського столу.

Ясно, що в шістнадцятому столітті вони навіть поняття не мали, що таке картопля.

— Ану повторіть, ваша високість. Кар… Даруйте, не запам'ятав, — озвався Луїс.

— Картопля, — Федя говорив спокійно, як про річ загальновідому.

— Гм… — Луїс повернувся до Габріеля. — Бачу, ти не вмієш і нагодувати його високість. У них шлунок не те, що наш матроський живіт, який можна напхати цвілими сухарями та вівсяною юшкою.

Кок почервонів.

— Що ти розбазікався, Тюлень? Хіба в нас щодня одні сухарі та юшка?

— А хіба не так? — Луїс на мить замовк. — От сьогодні чим ти нас годував?

— Чим, чим… — Габріель розсердився. — Ти забув, який сьогодні день? Середа. А м'ясо, як тобі відомо, належить видавати тільки у вівторок, четвер і неділю… Ви не подумайте, герцог, що таке правило завів один дон Дієго. На всіх кораблях, — а я, хвалити бога, служив і в португальців, і в голландців, — так само. От завтра четвер, тоді й одержиш свою порцію.

— Порцію!.. — пхикнув Луїс. — Даси такий шматочок, що не знаєш: їсти чи дивитись на нього. Мені б фунтів зо три або з чотири…

«Еге, бачу, за тутешніми порядками сніданок у капітана просто розкішний», — подумав Федя.

Тут знову почувся розлючений голос Педро. Наляканий Луїс зник у трюмі.

Федя подякував Габріелю за чорнослив, і вдвох з Ніангом вони пішли далі.

Кудряша зацікавила дерев'яна помпа. Він спробував було покачати нею, але з цього нічого не вийшло.

— Облиш, Федю, — озвався Ніанг. — Коли відкачують воду з трюму, сеньйор Хуан ставить до помпи чотирьох матросів.

Хлопці пішли далі. На палубі на підвищенні виднівся невеликий майданчик. На ньому стояв ящик для компаса — битакоре, накритий червоним фланелевим чохлом.

Зненацька почулося сердите гарчання і лютий гавкіт.

«Гм, собаки… Звідки вони на каравелі?». — здивувався Федя і тут же побачив у залізній клітці двох здоровенних, завбільшки як телята, чорних кудлатих псів. Широкі мускулясті груди і високі дужі лапи білого кольору, важка коротка голова. Морди широкі, зі складками шкіри на лобі й відвислими повіками, короткі невеликі вуха.

— Непогані собаки, — мовив Федя, але Ніанг мерщій смикнув його за сорочку:

— Ходімо звідси, — обличчя в нього спохмурніло, губи міцно стислися.

«Чого це він! — подумав Кудряш. — Собак боїться, чи що?» А Ніанг, лишивши Федю, подався до корми.

Кудряш хотів було його наздогнати, але тут почувся голос боцмана:

— Добридень, ваша високість. Правда, гарні собачки? Дон Дієго купив їх у Пуерто-Ріко і заплатив немалі гроші.

— Навіщо йому собаки? — пересмикнув плечима Федя.

— А як же, герцог? Без собак не обійтися, коли ловиш негрів або індіян. Пам'ятаю, йшли ми з Еспаньоли до Багамських островів по рабів. І ходили так частенько, бо на золотих рудниках та плантаціях вони, матері їх ковінька, гинули, мов мухи. Отож доводилось привозити нових…

Федя широко розкритими очима дивився на боцмана. Як може він так просто, ніби між іншим, говорити про рабство, про загибель тисяч людей! А Хуан розповідав далі:

— Прибули до Багамських островів, кинули якір в одній тихій бухті. Індіяни як угледіли каравелу, мов вітром здуло, — гайнули всі до лісу. Вони ж ледачі, їм би тільки тинятися по лісі та напихати їжею собі черево… Кинулись ми їх ловити. А в них ноги, що в тих антилоп. Гасають голі, а ми ж у доспіхах. Та ще й спекота надворі. Хвалити бога, виручили собаки. В такому ділі один пес ліпше за десятьох солдатів. Це вже повірте мені, герцог. Я тих індіян стільки переловив, що й ліку нема… Пес індіянина за тисячу кроків чує, з-під землі його дістане! Добру поживу ми тоді мали! Щоб не збрехати… — Хуан почухав потилицю, — зловили чоловік з чотириста. Це крім тих, кого собаки на шмаття пороздирали. А людське м'ясо вони полюбляли більше, ніж свинину…

Федя відчув, як по спині в нього побігли мурахи.

«Годувати собак людським м'ясом… Яке страхіття! В голові не вкладається!»

— І ці теж? — спитав він.

— Що?

— Їдять людей…

— Аякже! Це песики породисті! — задоволено вигукнув боцман. — Вони нащадки славетного Леоніско, а той же був у самого Бальбоа!

І Хуан з захопленням став розповідати про відомого Феді з історії жорстокого конкістадора Васко Нуньєс Бальбоа, як той спритно сіяв незгоди серед індіян та нацьковував одне на одного їхні племена. Особливо захоплювався боцман одним походом Бальбоа, коли той 1513 року перетнув Панамський перешийок і першим з європейців вийшов на берег Тихого океану.

— У Бальбоа була жменька людей, та він усе йшов і йшов уперед, — через гори, ліси. Доводилось сокирами прорубувати собі дорогу… Аж ось з волі господньої двадцять дев'ятого вересня, на Михайлів день, побачили вони океан. О, здобич мав славну Бальбоа!

Купу золота і двісті чудових перлин надіслав він до королівської казни…

Федя слухав і не слухав. Собаки, що сиділи в клітці, тепер викликали в нього жах і огиду. Хуанова розповідь здавалась дикою, кошмарною казкою, хоч хлопчик знав, що це правда, страшна правда. Таж він сам читав про звірства конкістадорів, як вони вбивали, цькували собаками індіян, як топтали їх кіньми, спалювали на вогнищах, не милуючи ні жінок, ні дітей, ні старих… Понад мільйон жителів острова Гаїті (це ж його іспанці називали Еспаньолою) конкістадори винищили за якогось півстоліття.

— Даруйте, — вибачився боцман, — забалакався, а в мене справи. І провіант треба видати Габріелю, і воду, і заправити сигнальні ліхтарі…

…Федя знайшов Ніанга біля брашпиля — лебідки, якою підіймали якір. Хлопчик сидів із заплющеними очима і щось наспівував тягуче і сумне. Феді стало шкода Ніанга. Він обійняв його за плечі, тихо спитав:

— Про що ти співаєш?

— Цю пісню співала моя мама, — журно глянув на Кудряша Ніанг. — У ній розповідається про те, як чоловіки нашого племені пішли в ліс на полювання, оточили стадо слонів і один поранений слон схопив хоботом молодого мисливця, високо підняв його і кинув об землю. Помер мисливець. Його принесли в село, і всі плакали…

Феді дуже хотілося спитати в Ніанга, як він опинився на каравелі, та тільки чи зручно питати, коли хлопчик у такому невеселому настрої? Але негр, ніби вгадавши Федині думки, раптом заговорив сам.

— Мій батько був найхоробріший серед мисливців нашого племені. Він сам зі списом у руках ходив полювати на лева… І жили ми добре, гарно жили. Було в нас завжди і м'ясо, і риба. А в лісі назбирували ягід, всякого коріння… — Ніанг зітхнув. — У нас гарно було в селі. З одного боку ліс, з іншого — ріка… Нема тепер нічого… — голос у хлопчика затремтів, на очі навернулися сльози.

— На нас напали білі… Підпалили хати, цькували нас собаками. Відтоді й ненавиджу я собак, дивитись на них не можу… — Ніанг схлипнув. — Ми сховалися в джунглях, але білі йшли за нами по п'ятах. Мій батько і всі чоловіки племені довго оборонялись. Однак у білих були рушниці, а в наших воїнів тільки луки і списи… Білі повбивали наших чоловіків, убили й батька. А тоді схопили всіх жінок, дітей і погнали до моря… Там стояв корабель, як оце «Улюбленець Нептуна», і нас почали заганяти в трюм. Оцин білий наглядач з довгою бородою штовхнув у спину мою сестру, і вона впала. Білий ударив її ногою. Мама кинулась на нього, і наглядач вистрелив… — Ніанг витер на очах сльози, важко зітхнув: — Мами не стало…