Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич. Страница 34

— Барометр показує правильно, — твердо заявив Кудряш. — Ви можете гадати чи ні, а шторм буде обов'язково! Я дивуюсь, що ви не зважаєте на показання барометра, а вірите в усяку чортівню й дурниці, які вигадує цей пройдисвіт Гуго!

Обличчя в Дієго потемніло, затремтіла верхня губа.

— На цій каравелі, герцог, наскільки мені відомо, я господар. І я не звик відступатись від своїх рішень. Отже, попрошу вас більше до цього не повертатись.

Федя міцно стис кулаки. Будь, що буде, але він скаже просто в вічі цьому невігласові все, що думає.

— Ви не один на судні і не маєте права піддавати людей небезпеці.

В розмову втрутився Адальберто:

— Мені здається, герцог має рацію. Тим паче, що кінці хмар схожі на котячі…

— До дідька твої котячі хвости! — налився кров'ю капітан і, кульгаючи, повільно вийшов на палубу.

…Вже давно Луїс не зводив очей з шматка полуничного мила. Він навіть ухитрився непомітно понюхати його. Запах йому дуже сподобався, а колір був майже такий, як у солодких камінців.

Луїс вирішив, що Федя лишив для себе цю смачну річ, щоб ні з ким не ділитись. Тепер конопатник думав тільки про мило, яке тягло його до себе, наче магніт.

Спершу він, ніби випадково, поклав один лікоть на стіл. Потім другий і потихеньку підсунув шматок ближче до себе. Озирнувшись по боках і переконавшись, що ніхто не звертає на нього уваги, Луїс блискавично схопив мило і тут же сунув його до кишені. Коли між Федею і капітаном почалася суперечка, конопатник непомітно вислизнув з каюти і бігцем подався до своєї комірчини. Перед тим як спуститись у трюм, він не втримався від спокуси і витяг мило. Понюхав ще раз. Ніжний аромат полуниць страшенно подобався йому, він аж облизнувся, передчуваючи задоволення. Але тут, на його біду, з'явився Габріель. Луїс швидко сховав руку за спину.

— Куди це ви мчите, любий сеньйоре?.. — глузливо промовив Габріель. — Знову щось потяг? — він підозріло подивився на конопатника.

Щоб уникнути небажаної розмови, Луїс став розхвалювати обід, яким пригостив його герцог. Анітрохи не соромлячись, він збрехав, що сидів між капітаном і герцогом і що останній весь час припрохував його: «Скуштуйте, сеньйоре Луїс, це, а тепер ось це». Особливо хизувався конопатник словом «томат», яке так сподобалось йому. Він забув про обережність і витяг руку з-за спини.

— Що це в тебе? — спитав Габріель і додав зловтішно — Може, герцог дав на дорогу?.

Луїс спохопився, та було вже пізно. Він спробував було шмигнути в трюм, але Габріель схопив його за комір.

— Стривай, стривай! Ану, показуй!

— Тихіше, — шепнув Луїс, — чого горланиш? — він зрозумів, що відкараскатись від кухаря йому не вдасться, і, злодійкувато озирнувшись по боках, прошепотів: — Розділимо на двох…

Габріель кивнув головою на знак згоди. Луїс важко зітхнув. Йому не хотілось ділитися з коком, але робити було нічого.

— Для друга мені нічого не жалко, ти ж знаєш… — шепнув Луїс. — А раптом тобі не сподобається? Все-таки заморська їжа…

— Облиш, — нетерпляче мовив кок, — давай мерщій…

— Яз тобою ділюся, Габріелю, а ти ж не забудь цього. На обід юшки мені давай густішої і солонини побільше…

— Гаразд, приходь, щось придумаю… А зараз діли на двох.

Луїс спробував переламати мило, але це не вдалося. Тоді він відкусив половину, а другу, важко зітхнувши, простяг Габріелю. Обидва, мов по команді, стали зосереджено жувати мило.

Не минуло й хвилини, як, вирячивши очі і тремтячи від страху, Габріель почав виколупувати з рота липку масу.

— Прокляття! Яку бридоту ти мені підсунув? — ледве володаючи язиком, пробурмотів він і на свій жах побачив, що з рота в нього йде піна.

Перелякався й конопатник. На очах його виступили сльози, з рота пінило.

— Рятуйте! Вмираю! — заволав Луїс, і жбурнув геть недоїдений шматок мила.

—І я вмираю! Допоможіть! — простогнав Габріель.

Відпльовуючись і несамовито вигукуючи, обидва стали качатися по палубі.

Збіглися матроси. Хтось крикнув перелякано:

— Хлопці, та вони ж показились!

Даремно Луїс і Габріель благали про допомогу: ніхто не насмілювався підступити до них.

Прибіг капітан.

— Йолопи! Чого роти пороззявляли? Вони ж перекусають вас! — він вихопив пістоля. — Зараз я їх пристрелю!

Угледівши пістоль, Габріель з диким криком кинувся на ніс каравели і став дертися по вантах на фок-щоглу. Луїс же від страху не міг зрушити з місця.

Дієго вистрелив. Конопатник звалився, мов підкошений.

Зачувши крики і постріл, Федя теж вискочив на палубу. Забувши про суперечку, він спитав у капітана, що сталося, навіщо той забив Луїса.

— Я ще живий) Я не скажений! — повзаючи на чотирьох, прохрипів конопатник. — Я наївся отрути… Он тієї…

Тут Федя помітив мило, і йому все стало ясно. А Дієго вже навів другого пістоля на Луїса.

— Стійте! — схопив капітана за руку Кудряш. — Не стріляйте, він не скажений! — хлопчик підбіг до конопатника.

На щастя, куля не зачепила Луїса. Він просто упав від страху. Феді було від душі жаль цього злодійкуватого товстуна і воднораз смішно, що він став жертвою власної нечесності.

Підійшов ближче капітан, а за ним і інші. Луїс поступово опам'ятався і на вимогу Дієго розповів про всю пригоду з милом. Капітан розгнівався.

— Та як ти насмілився, нікчемний, обікрасти герцога! І де — на моїй каравелі! Доменіко! — гукнув він. — Готуй клеймо! Будемо клеймувати злодія!

Феді довго довелось переконувати капітана, що він прощає Луїса і що не слід карати його. Врешті-решт Дієго махнув рукою:

— Гаразд. Але запам'ятай: це востаннє! Дякуй герцогові, негіднику!

Тільки тепер Габріель наважився спуститися з щогли. Він упав навколішки перед капітаном і Федею.

— Простіть і мене! Я не крав. Це він мені дав.

Дієго простив і його. І тут же Габріель накинувся з кулаками на Луїса.

— Ось тобі! Ось тобі! Ти мене запам'ятаєш! — щосили гамселив він товстуна. — Буде тобі і сите м'ясо, і густий суп!

Повітря пашіло від спеки. Все розпеклося: ланцюги, якорі, гармати, палуба. Гаряче тропічне сонце розігнало команду. Хто сховався в трюмі, хто в носовій надбудові.

На бляклому, наче вигорілому небі ні хмаринки. Океан, як і раніше, був спокійний і нерухомий. Ніщо не говорило про наближення шторму.

У Феді закрався сумнів. «Можливо, я випадково пошкодив барометр у підземеллі? Чи, може, він зіпсувався, коли мене Педро кинув у шлюпку?»

Від самої цієї думки Феді стало моторошно. Можна тільки собі уявити, як радітиме і зловтішатиметься Гуго. Він легко доведе капітанові, що Федя чародій. «Цей чужоземець хотів викликати бурю і потопити каравелу, — скаже він, — але я розгадав його підступний намір і знешкодив нечисті чари…»

Що далі розмірковував Федя, то більше схилявся до думки, що вчинив не зовсім обачно. Спершу треба було переконатись, чи діє барометр, а потім сперечатися з Гуго. Хлопчик глянув на вітрила. Обвислі, мертві, вони ще підсилили його тривогу. Не виходили з думки слова капітана: «На цій каравелі, наскільки мені відомо, я господар…» В цих словах прозвучала, хоч і прихована, але погроза. А все через Гуго… Звинуватив мене в тому, що я хочу захопити каравелу… А це ж він сам, удвох з Педро, збирається заволодіти «Улюбленцем Нептуна».

«Як же я забув?! Мовчав досі, мов води в рот набрав: треба було розповісти Дієго про все, що я чув у каюті… Може, зараз піти до капітана? Це ідея!.. Але стривай, стривай… Дієго може повірити мені, а може й не повірити. І якщо не повірить, тоді діло кепське… Згадають усе — і фіззарядку, і те, що я подарував Ніангові тільник, і що сиджу з ним за одним столом… Звалять на мене вину за невдачу з галерою… Та хіба все передбачиш? Тут з білого можуть зробити чорне, — важко зітхнув Кудряш. — Ех, треба ж мені було забиратися в підземелля! Романтики шукав, хотів потрапити в шістнадцяте століття… Каравелу йому давай, а з нею нові невідомі острови, архіпелаги… Мис Кудряша… Гавань Кудряша… Лагуна Кудряша… — не шкодуючи самолюбства, картав себе хлопчик. — Великий мандрівник Федір Євгенович Кудряш! А що гарного в цій каравелі? Хіба порівняєш її з «Іваном Франком»? Рибальська шаланда і та в сто разів краща! А люди… Які тут люди! Один Гуго чого вартий… А яка жорстокість! До напівсмерті можуть забити людину… Мене то поки що не чіпають. Я ж тут «ваша високість герцог»! — криво всміхнувся Федя. — А знали б правду, лупцювали б мене як Сидорову козу. Навіть цей підлабузник Луїс не забарився б принагідно дати по потилиці… А рано ж чи пізно все кінець кінцем розкриється. Виявиться, що нема на світі такої країни Променистеанії і ніякий я не герцог… Згадає мені тоді дон Дієго і замки, й універмаги, і полювання на козуль…»