Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич. Страница 47

— Маєш рацію, — погодився капітан і крикнув: — Гей, Лауреано, приведи сюди Гуго!

Минуло кілька хвилин. Капітан нетерпляче поглядав на двері, але ні Лауреано, ні Гуго не було.

— Де вони? — почав сердитись Дієго. — Цього Лауреано тільки по смерть посилати!

— Можливо, Гуго знову стало погано? — озвався Луїс.

— Ану, лишень, збігай ти, — наказав Дієго конопатникові,— допоможи Лауреано.

Та Луїс не встиг вийти з каюти, як прибіг засапаний Лауреано. Розвівши руками, він розгублено доповів:

— Гуго ніде нема…

— Як це нема? — гримнув Дієго. — Не провалився ж він крізь каравелу на дно океану? — і, розштовхуючи матросів, подався на палубу.

Лауреано виявився правим: на палубі Гуго не було. Розгніваний капітан, лаючись, наказав обшукати все судно. Матроси, прихопивши ліхтарі, оглянули трюм, тольду, носову надбудову, навіть щогли, але Гуго й сліду не стало.

Скориставшись із того, що всі матроси з'юрмились у носовій надбудові, Гуго підкликав Педро.

— Далі зволікати не можна, — рішуче сказав він. — В тебе все готово?

— Не розумію, ти про що? — здивувався Педро.

— Як про що? Хіба не бачив мого знака?

— Якого знака? Клянусь Мадонною, я нічого не бачив!

Гуго зблід.

— Вночі я намалював знак, про який ми домовились, а зараз його нема. Якщо ти, Педро, не стирав, то стер хтось інший… Нас вислідили! — схопився він за голову. — Нас вислідив Доменіко, цей проклятий шпигун Кривого! Він увесь день вертівся біля мене… Що робити, що робити? — простогнав алхімік. — Ми загинули!

— А може, якось минеться? — нерішуче почав Педро.

— Що минеться? Ха-ха-ха! — істерично розсміявся Гуго. — Ти не знаєш Кривого! І ще одне: вночі я склав гороскопи на тебе й на себе. Якщо ми залишимось на каравелі, на нас чекає смерть.

— Я-ак? — хитнувся вражений Педро.

— Такий присуд долі. В нас один вихід — тікати, і якнайшвидше!

Слова Гуго зробили своє. Тепер уже Педро підганяв алхіміка.

— За кормою човен! Біжімо мерщій!

Попасти в човен можна було, тільки спустившись по канату. Педро давно сидів у човні, а Гуго все ще нерішуче тупцяв на палубі. Внизу в темряві глухо плескались хвилі.

— Де ти там? — нетерпляче покликав Педро.

Гуго ніколи ще не доводилось спускатись по канату з такої висоти. В нього все похололо всередині. Іншого разу він би нізащо не наважився на такий ризикований спуск, та небезпека додала йому сміливості і сил. Обшморгавши до крові долоні об канат, алхімік звалився в човен. Тут почувся тупіт ніг і сердитий голос Дієго:

— Де він запропастився, цей клятий старигань?

Одним ударом ятагана Педро перерубав канат, вставив весла в кочети і відштовхнувся від каравели.

…Як звичайно, в тропіках ранок одразу ж змінив ніч. Підвелося сонце. В синюватій імлі виріс острів. Чітко вимальовувались скелі, вулкан, буйні тропічні зарості і навіть окремі пальми. Долітали крики птахів, що попрокидались.

Федя сердився на Адальберто. Замість того, щоб поговорити, вислухати його, пілота потягло в каюту Гуго.

Нарешті з'явився Адальберто.

— Знаєте, герцог, там у каюті все догори дном… А золото шукали-шукали, так і не знайшли.

—І не знайдете, — буркнув Федя, — ви ж не знаєте найголовнішого.

І він розповів про все, що бачив.

— Усе це треба негайно ж передати сеньйорові Дієго, — сказав Адальберто після того, як Федя скінчив. — Далі відкладати не можна. Це… — він раптом спинився на півслові.—Дивіться, човен! А в ньому Гуго і ще хтось!

— Педро! — вигукнув Кудряш, подивившись у той бік, куди показував Адальберто.

Тим часом човен помітили і матроси. Всі стовпились біля лівого борту. Дієго скрипнув зубами, і, не мовлячи й слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв поруч.

— Негідник! — крикнув капітан. — Проґавив Гуго! Я з тебе душу вийму, якщо не спіймаємо алхіміка.

Він кинувся до гармати. Боцман послужливо подав йому гніт. Капітан прицілився. Гримнув постріл. Гучна луна прокотилась над океаном.

— Недоліт, ваша милість! — повідомив Габріель, що встиг опинитись на вантах.

Дієго, вилаявшись, знову припав до гармати. Цього разу він особливо старанно цілився. Але й цього разу ядро плюхнулось у воду, не долетівши до човна.

—Іржавий якір їм у бік! Далеко відійшли, не попадеш! Клятий старигань таки змився з моїм золотом.

З наказу капітана поспіхом спустили баркас. Першим у нього стрибнув сам Дієго. З собою він узяв боцмана, Лауреано. Габріеля і ще трьох матросів.

— Адальберто, наглядай за порядком! — гукнув капітан уже з баркаса.

Матроси налягли на весла.

— Швидше! Швидше! — підганяв їх Дієго, б'ючи палицею по зігнутих спинах.

Всі, хто лишився на каравелі, бурхливо реагували на перипетії погоні, що почалася. Але скоро човен і баркас сховалися за скелястим мисом, що виступав далеко в океан.

Мимо пройшов Доменіко. Ніс і губи в нього після капітанового удару розпухли. Кудряш провів його співчутливим поглядом. Це помітив Адальберто.

— Дон Дієго крутої вдачі, любить рукам волю давати. Не пожалів навіть свого вірного слугу…

—І навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді.

— Звичайно, я міг би кинути Дієго, — задумливо мовив Адальберто, — але куди підеш? Дієго не гірший і не кращий за інших капітанів. Скрізь такі самі порядки, як на «Улюбленці Нептуна». Весь світ стоїть на цьому. Сильні правлять слабкими. Правду казали у стародавньому Римі: не той правий, хто правий, а той, хто має більше прав… — пілот зітхнув. — Пригадую випадок з моїм батьком. Я був тоді ще хлопчиком, як один гранд замовив батькові сідло. Сідло вийшло на славу. Але воно, бачите, чомусь не сподобалось пихатому гранду, і той відшмагав батька нагаєм… Повірте, герцог, біднякам скрізь живеться погано. Кругом свавілля, жорстокість… Колись я з малого розуму думав, що життя моє зміниться, якщо піду не по батьковій дорозі. Скінчив університет, став пілотом, а все одно лишився простолюдином… Втім, навіщо це вам? — махнув рукою Адальберто. — Це не цікаво.

Федя знітився. Виходить, що й він, бодай не прямо, а все ж має відповідати за всяких там ідальго і грандів, які зневажають простий люд. А яке ж відношення має до них Кудряш?

«Може, розповісти йому правду? — промайнула думка. — А чому б і ні?» І Федя сказав:

— У нас в Променистеанії інші порядки. По-перше, ніхто нікого не б'є. А якщо полізе з кулаками — такого за грати і кінець. По-друге, ніхто не питає, хто твої батьки. Все це дурниці.

Адальберто не повірив й іронічно посміхнувся.

— Ось ви не вірите мені, а я вам щиру правду кажу! — розгарячився Федя і став розповідати, що в Променистеанії всі рівні, всі працюють для блага суспільства і людину оцінюють не за походженням, а за її особистими заслугами.

— В такому разі,— притишивши голос, довірливо мовив Адальберто, — ваша країна нагадує державу Утопію, так добре описану Томасом Мором, лорд-канцлером англійського короля Генріха VIII. Сподіваюсь, ви читали цю книгу?

Федя непевно крутнув головою. Йому не хотілось признаватися, що не читав.

— Зветься зона «Золота книга, така ж корисна, як і кумедна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію». Вона з'явилася ще 1510 року. Я купив її перед відплиттям і проковтнув буквально за один день. Дуже, дуже цікаво… Томас Мор розповідає, немовби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Звали його Рафаїл Гітлодей. Він відстав від Веспуччі і потрапив на острів, у країну Утопію, де було п'ятдесят чотири міста… П'ять років прожив Гітлодей в Утопії, добре вивчив її життя, уподобання, звичаї. Все населення цієї країни, чоловіки й жінки, обов'язково трудиться… В Утопії нема грандів, ідальго, пеонів, жебраків. Нема й чиновників. На певну посаду людину обирають терміном на один рік. І князя в Утопії теж обирають, з тією лише різницею, що аж до його смерті… Кожен громадянин вивчає якесь ремесло. Хліборобством і скотарством там займаються по черзі. На полях працюють по два роки. В країні нема гультіпак, дармоїдів…