На Зміїному острові - Викрамасинге Мартин. Страница 11
— Дивись, дивись! Онде вогонь! Він пливе, пливе! Піднімається вгору!
— Справді, вогонь, — спокійно відповів я. — Дивно, звідки він тут міг взятися.
— А пам'ятаєш, як Поді Гама-рала розповідав нам про привид?
Не знаю, чи існують на світі привиди, але я їх аніскільки не боюсь. Та й взагалі згадую про них лише на кладовищі або темної ночі в лісі. Цей таємничий вогонь, що повільно рухався над верхівками дерев, зовсім мене не злякав, а лише викликав цікавість.
— Треба з'ясувати, в чім тут справа, — сказав я. — Але навпростець джунглями нам на той бік не пройти. Доведеться сісти в човна і плисти вздовж берега.
— В такій темряві плисти в човні не можна, — заперечив Джінна. — Там протока і скелі, і ми розіб'ємось. Ти ж пам'ятаєш, Поді Гама-рала казав, що протоки бояться навіть найбільш сміливі й досвідчені рибалки.
Ми вилізли на скелю і почали вдивлятись у тому напрямку, де мала бути протока. Незабаром ми побачили, що по воді до нашого острова пливе щось темне. Не було сумнівів, що то човен.
Але в кого виникла така невідкладна потреба відвідати острів, щоб ризикувати життям? Тут крилась якась таємниця, і нам дуже кортіло її розв'язати. Я згадав, що коли вперше приїхав на острів, за моєю спиною хтось покашлював, і розповів про це Джінні.
— То, мабуть, привид! — злякано вигукнув Джінна.
Другого дня ми попливли в село, щоб відвідати нашого друга Поді Гама-ралу. В подарунок йому ми везли плоди каджу і сушені манго. Від каджу Поді Гама-рала відмовився, а манго взяв лише кілька штук. Решту плодів каджу і мішок сушених манго ми понесли на базар і продали. За вторговані гроші ми купили рису та інших харчів, гачки ловити рибу і волосінь для вудок. Потім пообідали в Поді Гама-рали і без ніяких пригод повернулись на Зміїний острів.
Нас дуже цікавив протилежний бік острова, і ми вирішили дістатись туди навпростець через джунглі. Але всі наші спроби прокласти туди стежку виявились марними: міцні ліани, густі колючі чагарники, переплетені якимись виткими рослинами, були для нас непереборною перешкодою.
Тоді я спробував ловити рибу. Для цього я зрубав молоде деревце кітула, зняв з його тонкого стовбура кору, розколов уздовж на дві половинки і підсушив їх на вогні. В такий спосіб я приготував два вудлища. До кожного з них я прив'язав міцну волосінь з поплавком, гачком та грузилом і пішов на берег. Вилізши на камінь, що лежав у воді, я закинув вудочки. Джінна сів поряд зі мною і спостерігав, як я ловлю рибу. Того дня мені пощастило впіймати одного коропа і ще трьох рибин білого кольору. З цього улову ми приготували собі обід.
Минув якийсь час, і ми з Джінною знову спробували прокласти стежку на другий бік острова. Працювали ми з тиждень, страшенно намучились, але стежку через джунглі все одно не проклали і вирішили відмовитись од цього наміру, тим більше, що треба було садити маніоку й батат.
Одного дня ми з Джінною помітили на шиї в нашої собаки Дадорії велику пухлину і дуже злякались, подумавши, що це ознака сказу. Джінна оглянув пухлину і впевнено заявив:
— На мою думку, Дадорію вкусила кобра.
— Отже, собака здохне?
— Ні, це не обов'язково, — відповів мій друг з виглядом великого знавця. — Якби укус був смертельний, то Дадорія вже давно б здохла.
Наша собака була природженим мисливцем, до того ж надзвичайно жорстоким. Дадорія кидалась на все живе, навіть на отруйних змій. Вона вже встигла загризти двох кобр, третю від неминучої загибелі врятував Джінна, вчасно зупинивши собаку.
Якось увечері, коли ми відпочивали в печері після важкої праці на новій ділянці землі, яку ми розчищали від кущів, Джінна зауважив:
— Твій батько, мабуть, і досі тебе розшукує.
— Можливо, але, як бачиш, іще не знайшов і, певно, думає, що ми втекли за кордон.
— Ні, цього він не може думати. Мабуть, вважає, що ми в Коломбо, бо всі сільські хлопці тікають туди.
— Хотілось би знати, що робить тепер Ширипала. Певно, все ще ходить до школи. А Ранадева збирався поїхати з села й влаштуватись на службу в якій-небудь великій торговельній фірмі.
— Ти йому казав, що ми збираємось утекти з дому?
— Ні, не встиг.
— Поліція, мабуть, обнишпорила все село, шукаючи нас.
— Не думаю. Але сусіди, звичайно, допомагали моєму батькові в пошуках.
— Слухай, давай навідаємось до нашого першого хазяїна. Може, він що-небудь знає про твого батька й мачуху.
— Треба буде навідатись, але не зараз. От зберемо добрий врожай, продамо його й поїдемо. А тим часом треба сумлінно попрацювати.
Ділянка землі, яку ми обробили, давала дедалі більше батату, маніоки й різної городини, і тепер ми щотижня, а то й частіше їздили на базар продавати те, що виростили своїми руками. Одягу ми майже не купували, нікого не наймали собі в поміч і платили гроші тільки вантажникам, які переносили важкі лантухи з бататом і маніокою від човна до базару. Треба, проте, сказати, що коштувало це нам зовсім мало, і під кінець року у нас з Джінною було вже рупій двісті грошей.
Ми поступово збільшували ділянку землі, на якій вирощували городину. Коли настав період дощів, ми за порадою Поді Гама-рали посадили два десятки кокосових пальм і півтора десятка бананових дерев. Поді Гама-рала став часто приїжджати до нас на острів. Іноді він залишався у нас ночувати і тоді довго розповідав нам про своє життя або розказував різні цікаві речі. Коли ж Поді Гама-рала бачив мене з вудочками, то казав: «Гріх, гріх», але від того, щоб сварити мене, утримувався.
Я звинуватив Джінну в тому, що ми зовсім перестали цікавитись мандрівним вогнем.
— Та я й сам шкодую, що ми ні про що не дізналися, — відповів Джінна. — Треба буде поїхати туди вдень і подивитись як слід.
— Вдень їхати ні до чого. Човен підпливає лише вночі, а перед тим на горбі неодмінно загоряється вогонь.
— Може, цей вогонь викликає човна?
— Не знаю. Але ми повинні зараз же вирушити на той кінець острова, — рішуче мовив я.
— А як ми туди дістанемось? Через джунглі? — спитав Джінна.
— Ні, на човні, — нетерпляче відповів я.
— Але ж ми розіб'ємось об підводні скелі!
— Не розіб'ємось. Спочатку одійдемо від острова, потім проминем гирло протоки, повернемо праворуч і будемо там, куди прямує той човен.
— На це треба не менше, як сім годин.
— Запевняю тебе, що не більше чотирьох. Човен завжди повертається з острова перед світанком, встигнемо.
— Нізащо не встигнемо. До того ж на тому боці треба буде висаджуватися просто в джунглях. Краще вже…
Я рішуче взяв весло і попрямував до човна.
— Якщо боїшся, — мовив я, — то сиди тут. Поїду без тебе.
— Ні, я не боюсь. З тобою, Упалі, я нічого не боюсь, навіть смерті, — Джінна взяв друге весло і рушив слідом за мною.
Ми відштовхнули човна від нашого причалу й попливли. Раптом знявся вітер, веслувати стало дуже важко.
— Казав же, що буде не з медом, — сказав Джінна, ледве переводячи подих і витираючи краплі поту.
Наш човен просувався вперед дуже повільно, стрибаючи на високих хвилях, що їх розігнав вітер, і знімаючи хмари бризок, які швидко промочили нас до рубця. Проте ми ні на хвилину не випускали весел з рук.
Іноді нам зустрічались рибальські човни.
Знаючи, що починається буря, рибалки тримались якомога ближче до берега. Вітер хилив дерева аж до землі, і їхнє гілля нагадувало розпущене волосся диких жінок, що шалено мчать наввипередки. Хвилі з лютим гуркотом падали на прибережні скелі, але ми відчайдушно пливли вперед і вперед.
— Веслуй дужче, бо зараз розіб'є об скелі! — крикнув мені Джінна.
Після трьох годин упертої боротьби з вітром і хвилями ми проминули скелясте гирло протоки й різко повернули праворуч. Тепер вітер дув ззаду, і наш човен швидко помчав уперед.