Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке) - Костецкий Анатолий. Страница 3

-- Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, -- подав Олег сестричцi пакетик, -- а я трошки помiдорчикiв пошукаю. -- I вiн пiшов до невеличкої грядочки з кiлькома кущиками помiдорiв, якi ховалися в бур'янах у тому ж таки дальньому кутку саду.

Коли вiн вiдкручував хвостик останнього помiдорчика завбiльшки з кульку для настiльного тенiсу, вiд кухнi раптом долинув Лiзчин зойк, потiм -- дзвiнкий смiх, а тодi -- якесь пискливе воркування.

Олег кинув помiдори на землю i стрiмголов помчав до кухнi.

Та коли вiн пiдбiг, то побачив, що нiчого не сталося.

Лiзка стояла перед плиткою навколiшках i лагiдно посмiхалась. Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжцi з недовареного бiлка та води, -- яєчна шкаралупа.

-- Чого б це я веселився! -- розсердився Олег. -- Що ти тепер снiдатимеш? -- Вiн кинувся пiднiмати каструльку, та Лiзка голосно зойкнула:

-- Обережно! Ти наступиш на _нього_!

-- На кого -- на нього? -- не зрозумiв Олег i витрiщив очi на каструльку.

На землi за каструлькою сидiло дивне створiння, дуже схоже на ящiрку. Але в цiєї ящiрки, на вiдмiну вiд звичайних, що водилися на лузi коло озера, на спинi стирчали двоє невеликих крилець iз перетинками, а луска на тiлi вiдливала металевим блиском.

Дивне створiння погойдувалося на двох заднiх товстеньких лапах, схрестивши перед собою двi переднi, значно коротшi, i пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими вiями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусi, схожому i формою i кольором на пелюстку гарбузової квiтки.

-- Це що за потвора? -- здивувався Олег.

-- Дракончик! -- весело вiдказала Лiзка i, присiвши навпочiпки, мiзинчиком почухала "потвору" за лiвим вушком.

-- Сам ти потвора! -- раптом сердито пискнула дивовижна iстота. -А я -- Мiнiмакс Перший!

Такого, як кажуть, i в страшному снi не побачиш!

Не дивно, що Олег, почувши цi слова, так i сiв, де стояв...

3. ЩЕДРА СУСIДКА

Нехай нiхто з вас не сподiвається, що Лiзчиного зойку в Круглику о цiй раннiй порi не почули.

Щоправда, старожилiв зойками не здивуєш, бо вiдтодi, як у Круглику почали з'являтися дачi, село стало повнитися й зойками дiтей.

Дiти дачникiв зойкали при найменшiй нагодi.

Побачить хто з них корову i кричить:

-- Ой, мамо, диви! Справжня корова! Побачить качку -- те ж саме:

-- Ой, мамулю, качечка! Жива качечка! I так -- вiд ранку й до вечора.

-- Метеличок! Ой-ой!

-- Вужик! А-тя-тя!

-- Жабка! Скок-скок!..

Мiсцевi жителi розумiли: що вiзьмеш з цих городян -- дiтей бетону, сталi й скла, блiдих пагiнчикiв асфальту? Справдi, самi подумайте: хiба зустрiнеш у центрi мiста корову чи табун качок в оточеннi барвистих метеликiв? Та нiзащо в свiтi!.. От вони й усмiхалися поблажливо та думали: "Нехай малi радiють, нехай спiлкуються iз справжньою природою, бiдолашки!"

Та про Олега й Лiзу вони були iншої думки. Спокiйнi й вихованi, брат i сестра за той час, що були на дачi, жодного разу не дозволили собi зарепетувати чи загорлати, тим паче -- качатися по землi та дри?ати ногами, як це робили деякi мiськi дiти, коли батьки щось забороняли їм.

Отже, Лiзчиному зойку нiхто не надав значення, окрiм сусiдки Iзольди Сократiвни.

Ця жiнка вважала своїм громадянським обов'язком звертати увагу на все, що дiється навколо, бо мала вiд цього свiй зиск. Тож i зараз, почувши зойк на дачi Валяйкiв, вона метнулася до порога й заскочила в будинок.

У першiй кiмнатi, захаращенiй рiзноманiтним непотребом -- вiд заiржавiлої швейної машинки до старезного пилососа "Вихрь", -- Iзольда Сократiвна пiдiйшла до дивної споруди, накритої старою рядниною, i вiдкинула запону. Пiд нею виявилася клiтка, в якiй сидiла пошарпана напiвсонна ворона.

Птах невдоволено покосував заспаним оком на Iзольду i сердито каркнув.

-- Ну-ну! Покаркай менi!.. -- замахнулася рядниною Iзольда, й бiдолашна ворона злякане втягла носату голову в плечi. -- Вилазь! -прочинила хазяйка дверцята клiтки. -- Справа є!

Ворона струснула крильми, зганяючи залишки сну, i неохоче вилiзла.

-- Що там ще сталося? -- спитала вона людським голосом. -- Я вже й так вiд ваших доручень гибiю, то хоч ранком поспати можу?

-- Потiм поспиш, а зараз -- до роботи! Чи мiлiцiю сюди запросити? -- єхидно поцiкавилась Iзольда.

Ох, уже ця мiлiцiя!

Скiльки Креня пам'ятав себе, Iзольда весь час лякала його мiлiцiєю. Невже так воно буде до кiнця його життя?..

Креня -- так звали ворону -- був не лише розумний, як переважна бiльшiсть ворон взагалi, а й умiв розмовляти. Ви, мабуть, знаєте, що можна навчити розмовляти деяких птахiв, хоча далеко не всiх. Але Креня володiв ще одним рiдкiсним та безцiнним талантом: вiн умiв слухати й запам'ятовувати почуте...

Та про Креню -- згодом, а зараз трохи про саму Iзольду Сократiвну.

Вона прижилася в Круглику якось непомiтно й ненав'язливе. В будинку, де вона зараз мешкає, колись жила бабуся рокiв вiсiмдесяти, така собi "бабка-кульбабка", яку всi називали просто Митрофанiвною.

Коли першi дачники почали торувати стежки до Круглика i зводити там оселi, з'явилася й Iзольда Сократiвна.

Нiхто не звернув уваги на цю досить чепурну дамочку у капелюшку з пiр'ячком. Мiсцевi жителi думали, що вона теж дачниця, а дачники вважали її тутешньою, гадали, що народилася вона в Круглику, переселилася згодом у мiсто i тепер просто наїжджає до своєї колишньої домiвки.

Але в Iзольди Сократiвни була чiтка мета: безкоштовно заволодiти будинком у Круглику, а свою мiську двокiмнатну квартиру залишити єдиному синочку, вайлуватому Борисовi, або, як клякала його мати, Бобчику, приймальниковi склотари.

От i почала Iзольда вчащати до Круглика, до хати бабусi Митрофанiвни.

Бабця була сама як палець, тож iз радiстю приймала цю лагiдну й привiтну, на її переконання, жiночку, яка щоразу привозила бабусi iз Києва гостинцi: то пачку вафель "Снiжинка", то коробку цукерок "Пташине молоко", а то й "Київський" торт.

Якось непомiтно для мiсцевих жителiв вiзити Iзольди перетворилися на майже постiйне перебування в Круглику, й одного чудового дня Митрофанiвна заявила сусiдам, що Iзольда Сократiвна -- її далека родичка. Тепер ця родичка нарештi знайшлася i житиме в неї, а хату свою Митрофанiвна, як помре, залишить Iзольдi у спадщину.