Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович. Страница 21

УАЗ зупинився.

— Гей, друже, — звернувся до шофера капітан, — ти давно тут стоїш?

— Та вже з годину.

— Ти не бачив, хвилин десять тому тут не проїжджало таксі?..

— Ні, не бачив…

— А може, ти не помітив?

— Ну, що ви. Я зупиняю кожну машину. У мене пробило свічку. У вас немає?

Шофер УАЗа вийняв з кишені дві свічки.

— Ось на! Старі, правда, але їхатимеш…

— Спасибі, — зрадів парубок.

— Розвертайся, Сидоровичу, — наказав капітан. — Без сумніву, Дзвонар вирішив використати «Волгу». Це ускладнює наше завдання.

— Але це його і найвразливіше місце, — промовив міліціонер Соколов. — Легше знайти машину, ніж людину. Поки він подорожуватиме на «Волзі», доти залишатиме за собою слід. Її бачать сотні очей.

Вони повернули на північ.

Мов у кіно, миготіли, залишаючись позаду, дорожні знаки і телефонні стовпи. Тонко гули тугі шини. Шофер учепився в руль, аж пучки на пальцях побіліли. Всі мовчали.

Сергій глянув на спідометр. Ого! 120 кілометрів на годину! Дух захоплює! Здається, що машина от-от одірветься від асфальту і полетить, полетить.

Поминули міст, греблю, і дорога пролягла по рівнині, понад морем, що блискотіло під весняним сонцем. Зеленою стіною стояв по заплавах високий очерет. Вдалині темніли у вибалках гаї, врунилися широкі килими ярини.

Зненацька за кущами промайнула голуба пляма.

— «Волга»! — вигукнув хлопець.

— Де? — кинувся капітан.

— Он там за посадкою!

Шофер збавив газ. Натиснув на гальма. Всі вискочили з машини схвильовані.

— Ну, де ж?

Сергій побіг попереду, міліціонери на чолі з капітаном поспішали за ним.

За лісосмугою спинилися: у вибалку, впритул до кущів, стояла голуба «Волга» з чорними квадратиками на дверцятах.

— Вона! — скрикнув міліціонер Дубко. — Дивіться: номер 34–89!

— Покинув! — розчаровано протягнув Соколов. — Пробив шину — і покинув! Шукай тепер вітра в полі!

— Чому? — зауважив капітан. — Якраз це дуже добре. Погляньте, з шини аж нитки повилазили. Знати, довго їхав на дискові. Ну, тепер, голубе, від нас не втечеш! За десять чи п'ятнадцять хвилин ти не встиг далеко відійти.

— Передачу — будь ласка.

— Якщо тільки не проголосував на шосе і не пересів на попутну машину, — додав Дубко.

Капітан задумався.

— Так, ти маєш рацію. По шосе йде багато машин…

У ЛІКАРНІ

Другого дня, по обіді, Сергій і Марта зайшли у вестибюль міської лікарні. У Марти в руках — букет квітів, у Сергія — пакунок з печивом і цукерками.

Марта запитала у білявої, мов весняна кульбабка, сестри у сліпучо-білому халаті:

— До Юрка Романюти в другу палату можна пройти?

— Що ви! — замахала на них руками сестра. — По-перше, сьогодні неприймальний день, а по-друге, він спить. Йому треба спокій. Йому треба якомога більше спати…

— То хоч передачу візьміть, — попрохала Марта.

— А друга палата від вулиці чи від саду? — запитав Сергій, просуваючи у віконце свою голову і передаючи сестрі пакунок.

Сестра усміхнулась.

— Від саду. Все одно не потрапите.

— Це ми ще побачимо, — пробурмотів хлопець, відбираючи у Марти букет квітів. — Ходімо, Марто. Не може бути, щоб ми не глянули на нього хоча б крізь вікно…

— Як же це зробити? — спитала дівчина.

— Ходімо зі мною, якщо не боїшся!

— У печері не боялась! — образилась Марта. — А тут…

— Там був Юрко, — пожартував Сергій. Марта почервоніла і стусонула його межи плечі.

— Не базікай!

— Ой, не буду! — заволав Сергій і повернув за ріг, у вузький завулок, над яким нависли крислаті каштани лікарняного саду. Оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, таємниче прошепотів:

— Ставай мені на спину — і плигай у сад!

— А там що?

— А там — побачиш! Ставай!

Він зігнувся, упершись руками в паркан. Марта скинула босоніжки, стала йому на плечі і перестрибнула в сад. Сергій — слідом.

Ховаючись між кущами, вони минули кухню і наблизились до хірургічного відділу. Але як знайти вікно другої палати?

— Почекай мене тут, — сказав Сергій. — Я зараз повернусь!

Він пригнувся і шуснув у кущі. Вийшовши на алею, з незалежним виглядом попростував до зеленого лужка, де під деревами стояло в холодку ліжко. «Чудово, — подумав хлопець, — мені пощастило. Запитаю у хворої, де друга палата. Це ні в кого не викличе ніякої підозри…»

На ліжку лежала дівчинка років тринадцяти, бліда, худенька, але з такими великими блакитними очима, ніби то були не очі, а шматочки неба. Каштанове хвилясте волосся розсипалося на білій подушці. З-під простирадла видно загіпсовану ногу.

— Добрий день, — несміливо привітався Сергій.

— Доброго здоров'я, — голос дівчинки пролунав напрочуд дзвінко і приємно. — Ти до мене? Сідай. Ой, який гарний букет! Невже це мені?

Сергій розгубився. У нього не вистачило духу сказати, що цей букет не для неї. Тому переклав його в ліву руку, а праву подав дівчинці. Від того, що робив не те, що хотів, збентежився ще більше.

— Будьмо знайомі. Сергій, — промовив тихо.

— Галя… Галинка, — так мене звуть товариші. А ти, напевне, не з нашої школи?

— А ти з якої?

— Я з п'ятої.

— А я з першої.

— Справді? — зраділа дівчинка. — Там працює моя мама…

— Хто ж це?

— Олена Калістратівна. Географію викладає. Замучилась вона зі мною, бідна… Я вже другий рік хворію.

Сергій сторопів. «Галинка — дочка Олени Калістратівни? От так штука!.. Ніколи б не подумав! У такої злюки — така мила і добра донька!»

Галинка відразу помітила, як нахмурилося чоло хлопця. Бліде її обличчя враз теж посмутніло, а голубі оченята глянули запитально, з тривогою.

— Моя мама у тебе викладає? Так?

— Так.

— Між вами виникла якась… неприємність?

— Ну, що ти! — зам'явся Сергій. — З чого ти взяла?

— По тобі бачу…

— Та ні ж! У мене ніколи не було з географії нижче трійки!

— А вище?

— Теж не пригадую, — засміявся Сергій.

— У мами нелегко заробити гарну оцінку. Я знаю.

Видно було, що Галинка хвилюється. Тонкі пальчики нервово м'яли накрохмалене простирадло. Сергієві стало шкода Дівчинку, і він простягнув їй букет.

Галинка зашарілась. Притулила його до обличчя.

— Ой, спасибі!

— Тобі так подобаються квіти?

— Аякже! Я їх дуже люблю! Ми з мамою, поки я не захворіла, садили у себе багато-багато різних квітів: і левкої, і настурції, і півники, і півонію. А зараз вони мені ще миліші. Дивишся на них — і уявляєш, що ти десь на лузі або в полі, серед квітучих нив. Ідеш — а тобі кивають голівками і зозулині черевички, і ніжні сині волошки. А там, дивись, материнка пахне і малиновий будяк.

— Скільки квітів знаєш… — пробурмотів Сергій. — І говориш так складно…

Галинка весело засміялась.

— Чудний ти!

Сергій враз насупив брови, вважаючи, що вона хоче поглузувати з нього. Але дівчинка додала:

— І хороший. Спасибі тобі, Сергійку. Сьогодні у мене справжня весна!..

Сергій хотів щось сказати, але позаду почулися кроки. Він оглянувся — і остовпів: до них підходила Олена Калістратівна з паперовим пакунком у руках і букетом бузку. Вчителька теж була здивована.

— Ти чого тут, Лісовий?

— Я?

— Та я…

Галина розреготалась, побачивши, як розгубився цей смішний чорночубий хлопець, і сказала:

— Подивись, мамо, які він чудові квіти мені приніс. Це він до мене приходив…

— Он як! — Обличчя Олени Калістратівни враз пом'якшало. Вона глянула на дочку, і в її очах зблиснули сльози.

Вона теж була збентежена.

— Мамочко, не плач, — погладила їй руку Галинка. — Я скоро видужаю. І я ж не одинока. Бачиш — до мене приходять товариші, знайомі й незнайомі… А лікар каже, що я молодець, що я ще і бігатиму, і танцюватиму… Не плач!..

Олена Калістратівна витерла очі.

Сергій скористався паузою, щоб попрощатися.