Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович. Страница 5

Побачивши класного керівника, всі встали. З цікавістю дивилися на новачка.

— Це ваш новий товариш Юрій Романюта, — сказав Степан Бенедиктович. — Він учився в четвертій школі, а тепер перейшов до нас. Ми з Сергієм Лісовим його трохи знаємо і можемо посвідчити, що це хороший хлопець.

Юрко розшукав очима Сергія. Той сидів на передостанній парті, щасливо усміхаючись. Видно було, що слова класного керівника сподобались йому, хоч Юркові вчулася в них тонка іронія.

— А сяде Романюта біля Марти Кравченко. На останній парті, — закінчив Степан Бенедиктович.

Юрко глянув на останню парту і раптом здибався поглядом з широко розплющеними від подиву чорними очима.

Як! Це вона — поромниця? Ота циганочка, що вчора так насміхалася з нього? От так дивина! І треба ж такому статися! Опинитися з нею в одному класі та ще й сидіти за одною партою!..

В першу мить Юрко хотів заявити класному керівникові, що не сяде туди. Адже в класі є ще вільні місця. От хоч би й на передній парті. Чому б не там?.. Але в горлі пересохло, а ноги, мов дерев'яні, самі понесли до вказаного місця.

Почував себе зле. І надав же йому чорт проситися в цей сьомий «Б»! Пішов би в сьомий «А» — не мав би такої халепи! А все через Сергія! Ну й знайшов друга! От підвів під дурного хату! Аякже — умовив: такий у них, бач, хороший класний керівник, такі хороші учні! От і напросився! Тепер сиди з тою… циганкою… Кліпай очима…

Поки йшов до останньої парти, тридцять пар очей невідривно стежили за ним. І хоч ніхто, крім Марти, мабуть, не здогадувався про його переживання, йому здавалося, що всі вже знають про їхню вчорашню зустріч на поромі й насміхаються з нього.

Степан Бенедиктович вийшов.

Юрко сів на краю парти. На Марту не дивився. Зате відчував на собі її погляд. Від цього кров ще дужче припливала до Щік, і це його злило. «Ну, й нехай дивиться! А ти не звертай уваги! — переконував сам себе. — Вона має баньки і вільна дивитися на кого хоче — хто їй заборонить? А для тебе вона — нуль без палички».

Згодом він краєм ока побачив, що дівчина відвернулась од нього і слухає вчительку.

Юркова рука машинально витягла з кишені олівець, розгорнула зошит — і на палітурці накидала дівчаче обличчя.

Малюнок був, безперечно, вдалий, Юрко розвеселився і вирішив домалювати ще висолопленого язика.

Але раптом отримав під бік міцного стусана. З несподіванки здригнувся і підвів очі.

Марта зосереджено дивилась на карту, що висіла на дошці. В класі панувала тиша.

Вчителька незадоволено подивилася на Юрка.

— Романюто, ти, здається, мене не слухаєш?

Юрко підвівся зніяковілий.

— Пробачте, будь ласка, я справді не чув ваших останніх слів, — щиро признався він. — Але цю тему я знаю. Ми в четвертій школі на урок чи на два йшли попереду.

— Це нічого не значить. Ти все одно повинен слухати!

По класу пролетів легенький шум. Усі поглянули на незвичайного дивака, який на першому в новій школі уроці дістав зауваження й одразу ж, без суперечок, визнав свою провину і попрохав пробачення. Такого ще не бувало!

Юрко не міг зрозуміти — підтримують його товариші чи осуджують.

Вчителька глянула на клас і махнула Юркові рукою щоб сідав. Юрко сів.

Ще як стояв, то помітив, що Марта побачила малюнок і, присунувши зошит до себе, почала з цікавістю розглядати його.

Юрко простягнув руку, щоб забрати зошит, але дівчина притримала, взяла олівець і щось написала під малюнком. Потім сама поклала зошит під парту.

Після дзвінка, коли клас сповнився тупотом і реготом, а Марта вибігла з-за парти.

Юрко розгорнув зошит і прочитав: «Пробач».

Юрко збентежено усміхнувся. Може, вона, ця Марта, не така вже й погана, як він думав? Та одразу ж згадалося вчорашнє. Ні, ні, він ніколи не пробачить їй того! Хай собі тепер лащиться і ходить навіть на задніх лапках — він не забуде свого приниження!

Минуло ще два уроки.

На великій перерві Юрко стояв з Сергієм біля баскетбольного майданчика. Йому дуже хотілося і собі поганятися за м'ячем, але гра вже розпочалася, і нікого більше не брали.

Раптом над головою прошумів м'яч і вдарився об тополю. Він був ще високо, але Юрко в чудовому стрибку перехопив його, добре завченим прийомом ударив об землю і кинув.

М'яч легко пішов у корзину. Галас на майданчику завмер. Хтось свиснув.

— Оце так! — вигукнув Сергій, захоплено дивлячись на товариша. — Б'юсь об заклад, що Владик Хвостенко з такої відстані навіть з десяти раз не влучить у корзину!

— Заткнись, Лісовий! — озвався з майданчика вродливий хлопець з блискучим чорним чубчиком.

Хвостенко презирливо глянув на Сергія і, поки подавали м'яч, пройшовся мимо гурту дівчат, серед яких стояла і Марта Кравченко.

Юрко відійшов назад, не бажаючи вступати в суперечку. Але його хтось міцно взяв за лікоть. То був молодий учитель фізвиховання.

— Е, друже, не ховайся! — сказав він. — Ти, мабуть, новачок у нашій школі? Авжеж? Зате видно, що неабиякий баскетболіст! Адже грав у баскетбол?

— Грав.

— А не міг би ти ще раз кинути?

Юрко здвигнув плечима.

— Хай спробує! Хай ще раз кине! — пролунали голоси.

Хтось подав Юркові м'яч. Усі розступилися. На майданчику залишився один Хвостенко. Закусивши губу, він пильно дивився на новачка. «Заздрить, — подумав Юрко. — Ну, й хай заздрить, якщо дурень!»

Дівчатка перестали щебетати. Юрко помітив, що Марта уважно слідкує за ним. В її очах причаїлася тривога. Невже вона переживає за нього?!

Він прицілився. Кинув і — знову влучив.

Навколо залунали схвальні вигуки й оплески. Тут з гурту виринула кудлата голова Сергія.

— Хай тепер Хвостенко спробує! — звернувся він до вчителя. — Напевно, і разу не влучить!

— Ну, це зайве, — сказав учитель. Але хлопці загаласували.

— Хвостенко, на поле!

— Утри новачку носа!

— Покажи клас!

— Куди йому клас показувати! Він уже без бою здається! — глузував Сергій.

Хвостенко зблід і виступив наперед.

— Дайте мені м'яч!

Йому подали м'яч. Запала тиша.

Хвостенко вибрав зручне місце. Ніздрі його красивого тонкого носа роздувалися від хвилювання. Він довго примірявся і нарешті кинув.

М'яч описав криву, ударився об щит і впав на землю.

Хтось свиснув. З дівчачого гурту почувся дзвінкий сміх.

Хвостенко прикусив губу. Чорні тонкі брови рвучко зійшлися над переніссям. Він стиснув кулаки.

— Подай сюди м'яч! — гукнув, ні до кого зокрема не звертаючись.

Сергій помчав за м'ячем. Він поспішав. Йому дуже хотілося принизити Хвостенка, для якого порятунком від подальшої ганьби був би дзвоник. Але Сергій надаремно поспішав, — дзвінка не було, і тому доводилось кидати вдруге.

Ще довше цього разу примірявся Хвостенко. Виважував у руці м'яч, вибирав зручніше місце… Але кинув — і знову невдача.

— Ще подати? — весело запитав Сергій.

— Не треба! Даремно стараєшся, кудлатий! — процідив крізь зуби розгніваний невдаха і швидко пішов з майданчика, розштовхуючи малюків.

Він ішов, похнюпивши голову, ніби чекав, що позаду пролунають зневажливі вигуки і принизливий свист товаришів. Та ніхто не кричав і не свистів. Лише з гурту гравців почулися голоси:

— Владику, чекай! Куди ж ти? Ми ж не закінчили партії!

Хвостенко не відповів, не зупинився і зник за рогом школи.

Юркові стало ніяково. Спочатку він навіть пишався своєю перемогою. Але тепер картав себе, що мимоволі завдав горя товаришеві, який, мабуть, був справді кращий гравець у школі.

ПОГРОЗА

Після уроків Юрко зайшов у бібліотеку — записатися і взяти книгу — і трохи затримався. Коли вийшов, шкільне подвір'я вже спорожніло і здавалося незвично широким, просторим. Сергія ніде не було: мабуть, пішов попереду з товаришами.

Повертаючи на вулицю Радянську, Юрко на розі зустрівся з Мартою. Вона виходила з гастроному. В одній руці у неї — портфель, в другій — важка сітка з хлібом, оселедцями, паперовими пакунками.