Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 22

А Більбо? Гобіт не міг вилізти на жодне дерево й перебігав від стовбура до стовбура, мов кріль, що втікає від собаки й ніяк не втрапить до своєї нори.

— Ти знову загубив нашого Викрадача? — сказав Норі до Дорі, подивившись униз.

— Не можу ж я весь час носити Викрадачів на своїх плечах — вниз по тунелях і вгору по деревах! — огризнувся Дорі.— За кого ви мене маєте? За носильника?

— Його з'їдять вовки, як ми не зробимо що-небудь, — сказав Торін, бо виття вже лунало зусібіч і все наближалося до поляни.

— Дорі! гукнув ватажок гномів, бо Дорі сидів найнижче на найзручнішому дереві.— Хутко подай руку панові Злоткінсу!

Дорі, дарма що любив побурчати, був добрим товаришем. Він зліз на найнижчу гілку й, скільки міг, простяг униз руку, та бідолаха Більбо все одно не діставав до тієї руки. Тож довелося Дорі злізти на землю й підсадити Більбо собі на плечі.

Саме в цю мить вовки, виючи, вибігли на галяву. Сотні хижих очей враз втупилися у втікачів. Проте Дорі не залишив гобіта в біді. Він зачекав, поки той з його плечей перелізе на гілля, і тільки тоді підскочив сам, щоб учепитися за гілляку.

І дуже вчасно! Гном саме розгойдувався на гілляці, коли вовк учепився зубами в крайчик його плаща і трохи не стяг його вниз. За хвилину вже ціла зграя, з палючими очима й висолопленими язиками, стрибала й гавкала довкола дерева.

Але навіть дикі уорги (саме так звуться лихі вовки Дикого краю) не можуть лазити по деревах. На якийсь час утікачі були в безпеці. На щастя, стояв теплий і не вітряний вечір. В будь-яку пору на деревах не м'яко сидіти й довго не насидишся, а ще як холод і вітер та вовки внизу чигають на тебе? Отоді непереливки!

Ця облямована деревами поляна була, очевидно, місцем зустрічі вовків. Сіроманці все ще плавом пливли. Залишивши сторожів під тим деревом, на якому сиділи Дорі з Більбо, вони пішли нюшити по всій поляні, поки винюшили кожне дерево, де був хоч хто-небудь. Під цими деревами теж лишилася сторожа, а тим часом решта (здавалося, їх там було сотні сотень) повсідалася великим колом на галяві, а посередині кола сів величезний сірий вовк. Він заговорив до своїх товаришів жахливою мовою уоргів. Гандальф цю мову розумів. Більбо вовчої мови не розумів, та вона йому здавалася страхітливою, от ніби говорилося все про жорстокі та підступні діла (а так воно насправді й було). Час від часу уорги, що сиділи колом, усі разом відповідали своєму сірому ватажкові, й щоразу гобіт так жахався їхнього моторошного виття, що трохи не падав зі своєї сосни.

Так, Більбо не розумів вовчої мови, але я розповім вам, що почув Гандальф. Уорги й гобліни часто допомагали одні одним у своїх лихих справах. Звичайно гобліни не зважуються заходити далеко від своїх гір, хіба хто вижене їх звідти й вони шукають нової домівки чи хіба коли йдуть війною (чого, на щастя, давно вже не траплялося). Але в ті часи вони іноді робили набіги на сусідні краї — щоб захопити їжі та полонених-рабів. Тоді й брали уоргів собі на поміч, за яку ділилися з ними здобиччю. Бувало, гобліни сідали на уоргів верхи і мчали на них, як ото люди на конях. Скидалося на те, що якраз на цю ніч гобліни задумали великий набіг. Уорги прийшли на поляну, щоб з'єднатися з гоблінами, але гобліни спізнювались. Вони спізнювалися, безперечно, через загибель Великого Гобліна та через весь той переполох, який зчинили гноми, Більбо й чарівник і за якими вони, можливо, дові гналися.

Попри всі небезпеки цього дикого краю, хоробрі люди почали останнім часом пробиватися сюди з півдня, рубаючи дерева й будуючи собі оселі серед світліших лісів у долинах та по берегах річок. Тих лісовиків було багато, й вони були хоробрі та добре озброєні. Навіть уорги не осмілювались нападати на них, коли лісовиків було багато разом або серед білого дня. Але нині вони задумали з допомогою гоблінів поночі напасти на найближчі до гір села. Якби їхній задум здійснився, на ранок у тих селах не зосталося б живої душі: всі загинули б і лише небагатьох гобліни не віддали б вовкам на з'їжу — погнали б їх у свої печери, в рабство. Страшно було Гандальфові чути цю мову. Потерпав він не лише за хоробрих лісовиків з їхніми дружинами й діточками — небезпека загрожувала також його друзям і йому самому. Заскочивши їх на своїй галявині, уорги спантеличились і розлютилися. Вони подумали, ніби то друзі лісовиків прийшли сюди пошпигувати за ними, щоб розповісти про заміри уоргів людям у долинах, і тоді гоблінам та вовкам, замість пожирати сонних, безборонних людей і гнати їх у рабство, довелося б витримати жорстоку битву. Отож уорги зовсім не збиралися йти геть і дозволити втікачам позлазити з дерев та втекти. А якби й відпустили їх взагалі, то не раніше світанку. Бо ж задовго до світанку, говорили вони, з гір повинне спуститися гоблінське військо, а гобліни вміють лазити по деревах. І зрубати дерево можуть.

Тепер ви розумієте, чому Гандальф, слухаючи вовче виття й гарчання, почав дуже й дуже непокоїтися, хоч який він був могутній чарівник. Так, вони попали у вельми погане місце й зовсім не втекли від небезпеки. Та все одно він не дозволив би, щоб усе сталося так, як того бажали вороги, хоча, загнаний на дерево уоргами, небагато міг зарадити. Чарівник нарвав чималеньких шишок із гілки, на якій сидів. Тоді запалив одну яскравим голубим полум'ям і жбурнув у вовче коло. З шипінням упала шишка котромусь на спину, й кудлата вовкова кожушина тут-таки зайнялась. Як же він застрибав, завив — просто жах! Далі полетіли шишка за шишкою: одна в голубому полум'ї, друга в червоному, третя — в зеленому. Шишки стріляли посеред кола, розсипаючись кольоровими іскрами, й випускаючи барвистий дим. А найбільша влучила ватажкові в ніс — той аж підскочив угору на десять футів, а тоді як закрутиться по колу, кусаючи та клацаючи зубами на своїх же товаришів, так-бо розлютився й нажахався.

Гноми й Більбо загукали, затюкали на нього. Вовки шаленіли, аж страх було дивитись, і зчинили такий шарварок, що чути було по всьому лісі. Всі вовки бояться вогню, а це був найнезвичайніший з вогнів, підступний і моторошно-жахливий. Досить було іскрі потрапити у вовчу вовну, як вона вже звідти не витрушувалась, а спалахувала полум'ям. Котрий зразу покотився по землі, той і врятувався; коли б не качалися, то скоро всі запалали б. Незабаром скрізь по галяві уже качалися вовки, намагаючись погасити іскри, а ті, що зайнялись, гасали довкола, виючи й підпалюючи інших, аж поки їхні ж товариші не прогнали їх геть, і вони помчали вниз по схилу, скиглячи й шукаючи рятівної води.

— Що то за ревище зчинилося в лісі цього вечора? — спитав повелитель орлів.

Чорний проти місяця, сидів він на самотньому гостроверхому шпилі серед східних відног Імлистих гір. — Я чую вовче виття! Чи не намислили гобліни якогось лиха в лісі?

Він знявся в повітря, і тут-таки двоє з його охорони злетіло з вершин по праву й по ліву руч. Високо вгорі ширяли вони колами, вдивляючись у маленьку цятку далеко внизу, якою було коло уоргів. Та орли мають гострі очі; з великої висоти вони можуть бачити щонайдрібніші речі. Повелитель орлів з Імлистих гір мав такі очі, що могли дивитися просто на сонце, не заплющуючись; ці очі могли при місяці з висоти однієї милі розгледіти дикого кроля, що біжить на землі. Отож хоч він і не розгледів би втікачів на деревах, зате добре роздивився вовчий переполох і малесенькі спалахи вогню і розчув слабеньке з далекої низини виття і гавкання уоргів. А ще він роздивився місячні полиски на гоблінських списах і шоломах — лихе поріддя довгими рядами виповзало зі своєї брами і, звиваючись по схилах, зникало в лісі.

Орли — не добросерді птахи. Бувають вони полохливі й жорстокі. Але стародавній рід орлів з північних гір був найвеличніший серед усіх птахів — дужі, горді, шляхетні велетні. Вони не любили гоблінів — і не боялися їх теж. Коли взагалі помічали потороч (а траплялося це рідко, бо ж орли такої нечисті не їдять), то заганяли їх, верескливих, назад до печер, змушуючи припинити враз будь-які капості. Гобліни ж ненавиділи й боялися орлів, та не могли добутися до їхніх високих гнізд чи якось прогнати їх з гір.