Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 28

— Де Беорн? І де це ви були цілий день? — загукали гноми.

— Не більше як одне питання за раз і — жодного, поки я не повечеряю! Я не мав ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.

Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль — з'ївши дві хлібини, а з ними поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а ще випивши кварту медового трунку, — і дістав свою люльку.

— Спочатку я відповім на друге запитання, — заявив він. — Та леле! Тут так гарно пускати кільця диму!

І довгенько гноми не могли більш нічого добитися від чарівника, такий той був заклопотаний: знай пускав кільця диму, змушуючи їх обертатися навкруг колон, надаючи їм найрізноманітніших обрисів та кольорів і, зрештою, виганяючи одне за одним у дірку в даху. Знадвору то було, мабуть, чудернацьке видовисько: як ті кільця вискакували на повітря одне за одним — зелені, блакитні, червоні, сріблясті, сірі, жовті, білі; великі й маленькі, причому невеликі прослизали в більші, закручуючись потім у вісімки й, немов зграя птахів, мандрували з вітром удалину.

— Я вистежував ведмежі сліди, — заговорив нарешті Гандальф. — Минулої ночі тут надворі було, напевне, справжнє збіговисько ведмедів. Я швидко переконався, що Беорн не міг сам наробити стільки слідів, — так багато, ще й різної величини. Я сказав би, що там були невеликі ведмеді, великі ведмеді, звичайні ведмеді та ведмеді-велетні, і всі вони танцювали надворі чи не до самого досвітку.

Поприходили майже звідусіль, тільки з заходу — з-за річки, від гір — не прийшов жоден. У тому напрямку вів лише один слід, але не звідти йшов ведмідь, а звідси туди. Я простежив цей слід аж до Каррока — там він зникав у річці. Але позад бескиду потік надто глибокий і дужий, і я не міг перебратися на той берег. Ви пам'ятаєте: з цього берега до Каррока можна досить легко перейти вбрід, але той берег обривається крутою скелею в чорторий. Довелося мені пройти не одну милю, поки знайшов місце, де річка була досить широка й мілка, і, де вбрід, де вплав, перебрався на той берег, а тоді не одну милю йшов назад понад річкою, щоб знову натрапити на слід. Але йти далеко по сліду я вже не міг — надто було пізно. Слід вів простісінько до Імлистих гір, де позавчорашнього вечора ми мали миленьку зустріч із вовками-уоргами. Але це, мабуть, я відповів вам і на перше запитання, — скінчив Гандальф і надовго змовк.

Гобіт, як йому здалося, зрозумів, що має на увазі чарівник.

— Що ж нам робити, — залементував він, — коли Беорн приведе сюди всіх тих уоргів та гоблінів? Нас переловлять усіх і повбивають! А ви казали, нібито він не знається з ними…

— Казав. Але не меліть дурниць, пане Злоткінс! Лягайте краще спати — ваші мізки зовсім сонні.

Гобіт відчував себе зовсім знищеним, а що йому більш нічого не лишалося робити, то він і ліг спати. Гноми все співали пісень, а Більбо так і заснув, сушачи свою маленьку голову думками про Беорна. Йому наснилися сотні чорних ведмедів, що при місяці на подвір'ї вели кружка свій повільний, важкий танок. Потім він прокинувся, коли всі спали, й почув те саме шкрябання, дряпання, сопіння та бурчання, що й минулої ночі.

Вранці всіх їх побудив сам Беорн.

— То ви ще всі тут! — сказав він. Тоді взяв гобіта за шкірки й засміявся:

— Ага, тебе ще не з'їли ні уорги, ні гобліни, ні лихі ведмеді!

Тоді геть нешанобливо ткнув пальцем у камізель-ку пана Злоткінса й захихотів:

— Малий трусь-трусь знову гарніє та жирніє на хлібі й медку. То ходи знов до їди!

Тож усі й пішли снідати з господарем. Беорн цього разу був дуже веселий; здавалося, він був у щонайчудовішому настрої, бо смішив товариство потішними історіями. Гостям не довелося довго чудуватися, де він був та чого такий привітний з ними, — господар залюбки пояснив це сам. Ходив, мовляв, за річку й далі в гори — з чого ви можете здогадатися, що він міг швидко мандрувати, принаймні у ведмежій подобі. Випалена вовча галявина швидко переконала його, що частина чарівникової розповіді була правдива; але Беорн довідався не тільки про це. Він спіймав уорга й гобліна, що шастали по лісі. Ті розповіли йому: загони гоблінів разом з уоргами досі полюють на гномів; вони страшенно люті через смерть Великого Гобліна, а ще через обгорілий ніс вовчого ватажка та через загибель від чарівницького вогню багатьох його найближчих поплічників. Оце стільки Беорн добився від них, але він здогадувався, що затіваються ще лихіші діла й що скоро гобліни можуть учинити великий набіг усім своїм військом разом із союзними вовчими зграями на підгірські землі, щоб знайти гномів чи помститися на людях та інших тутешніх мешканцях, які, на їхню, гоблінську, думку, переховують утікачів.

— Ви розказали добру історію, — сказав Беорн, — але вона мені ще більше до душі тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви повинні пробачити мені, що я не повірив вам на слово. Коли б ви жили в околицях Чорного лісу, ви б не вірили на слово нікому, кого б не знали, як рідного брата чи й краще. Я можу тільки додати, що поспішив, скільки мав духу, додому, щоб упевнитися, чи ви в безпеці, й допомогти вам, чим тільки можу. Надалі я матиму кращу думку про гномів. Убити Великого Гобліна, самого Великого Гобліна! І він зловтішно захихотів.

— А що ви зробили з тими — гобліном та уоргом? — несподівано спитав Більбо.

— Ходіть погляньте! — сказав Беорн, і всі пішли за ним кругом будинку. За ворітьми на тичці стирчала гоблінова голова, а до дерева поряд була прицвя-хована вовча шкура. Беорн не знав милосердя до ворогів. Але нині він був другом наших подорожан, і Гандальф надумав, що розумно було б розповісти Беорнові всю їхню історію та сказати про мету мандрівки, щоб дістати таку допомогу, яку тільки він спроможний їм надати.

Ось що Беорн пообіцяв зробити для своїх гостей. Кожному з них він дасть поні, а Гандальфові — коня, щоб доїхали до лісу; дасть і харчів, яких їм стане на кілька тижнів ощадливого харчування. Харчі спакує так, щоб їх якнайзручніше було нести: горіхи, борошно, запечатані воском глеки з сушнею, глиняні горщики з медом, двічі пропечені коржики, які не псуються довгий час; вони такі поживні, що в дорозі їх багато й не треба. Як робити ті коржики — це був один із Беорнових секретів. Відомо тільки, що в них був мед, — так само, як і в більшості його страв. Та й смачні ж то були коржики! Щоправда, після них хотілося пити. Воду, сказав Беорн, гномам не доведеться везти з собою до самого лісу, бо дорогою траплятимуться струмки й джерела. — Але ваша дорога через Чорний ліс темна, небезпечна й тяжка, — застеріг він. — І воду, і їжу знайти там нелегко. Ще не настала пора достигати горіхам (хоч та пора може настати й минути, поки ви вийдете з того боку лісу), а горіхи — це чи не єдине їстівне з усього, що там росте. Лісова дичина там лиха, чудна і непевна. Я забезпечу вас міхами для води й дам луків та стріл. Але я вельми сумніваюся, чи знайдете ви в лісі хоч сяку-таку добру поживу та воду, придатну для пиття. Знаю, тече там один потік, чорний і дужий, перетинаючи лісову стежку. Ви не повинні ані пити з нього, ані в ньому купатися, — чув я, що той потік зачарований; від його води робишся дуже сонливий і забудькуватий. І я не думаю, щоб у тому непевному мороці ви, не відходячи від стежки, вполювали що-небудь — придатне чи непридатне для їжі. А відходити від стежки ви не повинні ні в якому разі.

Оце і всі поради, які я можу вам дати. Коли ви зайдете в ліс, я вже навряд чи зумію допомогти вам чимось; доведеться вам покластися на свій талан, на мужність та на харчі, які я вам даю. Я змушений просити вас відіслати назад моїх поні й коня, перш ніж ви зайдете в ліс. Але я зичу вам швидкої мандрівки, і мій дім відчинений для вас, якщо ви коли-небудь вертатиметеся цим шляхом…

Звісно, гноми і дякували йому, і кланялися, махаючи своїми каптурами та приказуючи: “До ваших послуг, о володарю просторих дерев'яних зал!” Але від цих похмурих напучувань настрій їм зіпсувався; всі відчули, що їхня пригода куди небезпечніша, ніж здавалося досі, та й, хоч би вони і пройшли через усі небезпеки подорожі, все одно наприкінці, так чи інак, на них чекав дракон.