Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 38

Вино разом з іншими товарами привозилося здалеку: від їхніх родичів — ельфів з півдня — і з виноградників, що належали людям у неблизьких краях.

Причаївшись за одним із найбільших барил, Більбо роздивився, як користуються лядою. Ховаючись у погребах, підслуховуючи розмови королівських слуг, він дізнався, як вино й інші товари потрапляли — по річках, по суходолу — на Довге озеро. Там нібито досі процвітало місто людей, побудоване на мостах, висунутих далеко в озеро, — щоб мати захист від усяких ворогів і особливо від дракона з Самітної гори. Від Озерного міста повні діжки везли вгору Лісовою річкою. Часто їх просто зв'язували докупи, мов великі плоти, і, штовхаючи жердинами чи веслуючи, переправляли вгору по річці; бувало, їх вантажили на плоскодонні човни.

Порожні діжки ельфи, відкривши ляду, скидали на воду, потім відкривали ворота шлюзу, й порожняк, підстрибуючи на хвилях, плив собі геть, поки течією далеченько внизу його приб'є до такого місця, де річка утворила бухту, — де вже близько східна межа Чорного лісу. Там діжки будуть зібрані й зв'язані докупи, а тоді попливуть далі вниз, повертаючись до міста Озерного, яке стоїть недалеко від того місця, де Лісова річка впадає в Довге озеро.

Більбо все сидів і думав про шлюз, усе гадав: а чи не можна йому з товаришами скористатися ним для втечі? Та ось нарешті замріли зернятка відчайдушного задуму…

В'язням рознесли вечерю. Наглядачі, забравши смолоскипи й залишивши позад себе темряву, потупотіли геть переходами.

І тут Більбо почув: дворецький короля бажає на добраніч головному наглядачеві.

— Та краще зайди до мене, — сказав дворецький. — Покуштуєш нового винця, що тільки-но прибуло. Сьогодні ввечері ще маю марудну роботу: треба очистити льохи від порожнього дерева. Тож вип'ємо спочатку, щоб веселіше пішла робота.

— Дуже добре, — засміявся головний наглядач. — Покуштую разом з тобою, щоб переконатися, чи годиться воно для королівського столу. Увечері бенкет — тож хіба можна послати нагору якусь мізерію?

Коли Більбо почув це, його серденько стрепенулося. Це ж йому знов таланило — зразу випадала нагода спробувати здійснити свій відчайдушний план! І він подався за обома ельфами, що, увійшовши в невеликий льох, посідали за стіл, на якому стояли два великі кухлі. Скоро дворецький із головним наглядачем уже пили й весело сміялися. Гобітові надзвичайно щастило! Приспати ельфа може тільки міцне вино; ну, а це вино було чи не найміцніше з усіх винозборів неозорих виноградників Дорвініону. Призначалося воно не для воїнів чи слуг, а тільки для королівських бенкетів, і годилося його пити з келихів, а не з великих кухлів дворецького.

Дуже скоро головний наглядач закуняв, а тоді поклав голову на стіл і заснув міцним сном. Дворецький, не завваживши того, ще якусь хвилину говорив і сміявся сам до себе, але ось і його голова похилилася до столу, і він захропів біля свого друга. Тоді в погрібець прослизнув гобіт. Мить — і головний наглядач зостався без ключів, а Більбо вже щодуху дріботів печерними переходами до темниць. Велика в'язка ключів відтягувала йому руку, а серденько — як не вискочить із грудей, хоч і перстеник на пальці… Та й як тут не боятимешся, коли ключі, хоч ти що їм роби, дзень-брязь на кожному кроці?

Спершу відімкнув Балінові двері й, коли гном вийшов, знов обережно їх замкнув.

Можете собі уявити, як здивувався Балін; а проте, попри свою невимовну радість (вийшов із кам'яного мішка!), він усе-таки волів стати й розпитати, що та як збирається робити гобіт.

— Ніколи! — відказав Більбо. — Просто йди за мною. Нам треба всім триматися вкупі, ні в якому разі не розгубити один одного. Ми або втечемо усі разом, або не втече жоден. Це наша остання нагода. Якщо це розкриється, то бозна-куди запроторить вас король, ще й кайдани, чого доброго, накладе на руки й на ноги.

Тож не сперечайся, будь ласка! Отак він ходив від дверей до дверей, аж поки його почет зріс до дванадцяти осіб, і всі такі незграбні й забарні поночі, після довгого сидіння в тісних печерках. Гобітове серденько тріпотіло щоразу, коли хтось із гномів налітав на товариша, чи бурчав, чи шепотів у пітьмі.

— А хай йому, цьому гном'ячому гармидеру! — казав він собі подумки.

Але все йшло добре, й вони не наскочили на жодного з наглядачів. І справді, того вечора в лісі й нагорі в залах святкували велике осіннє свято. Бенкетували чи не всі підданці короля ельфів.

Нарешті, після довгого блукання поночі, прийшли до Торінової темниці, яка була глибоко-глибоко в скелі й, на щастя, недалеко від льохів.

— Ну, слово честі! — мовив Торін, коли Більбо прошепотів, що можна вийти і приєднатися до друзів. — Гандальф, як завжди, казав правду! Чудовий буває з тебе злодій, коли настає слушна хвилина. Я певен, віднині ми навіки до твоїх послуг, що б не трапилося. Але що далі?

Більбо зрозумів, що настав час якось пояснити свій задум, але він не був певен, чи сподобається таке гномам. Його побоювання цілком справдилися — гномам його задум не сподобавсь аніскілечки, й вони, байдуже про небезпеку, голосно розбурчались.

— Нас поб'є, потовче, а там ще й потопимося, це вже напевне! — загомоніли вони. — Ми гадали, ти придумав щось розумне, коли вже заволодів ключами. Це божевільний план!

— Ну то й гаразд! — вельми похмуро й трохи роздратовано відказав Більбо. — Ходіть усі назад до своїх любих печерок — я вас знов позамикаю, та й сидіть собі там у затишку, придумуйте кращий план. Але навряд чи ще коли-небудь я заволодію ключами, навіть якщо дуже того захочу.

Ні, вертатися в темницю гноми не хотіли, то й угамувалися. Звичайно, вони мусили зрештою вчинити так, як пропонував Більбо, адже розуміли, що шкода й пробувати пройти в горішні зали чи пробитися у ворота, які зачинялися чарами. Та й безглуздо сперечатися в переходах, щоб їх знову переловили. Тож вони й пішли, скрадаючись, за гобітом до найглибших льохів. Проминули й двері, в які видно було головного наглядача та дворецького, що досі щасливо хропіли з усмішками на обличчях. Вино Дорвініону приносить глибокий сон і приємні сновидіння. Вранці на обличчі в головного наглядача буде зовсім інший вираз, дарма що Більбо, перш ніж вести гномів далі, тихенько зайшов у погрібець і від доброго серця знову почепив в'язку ключів йому на пояс.

— Трохи менше завтра буде клопоту на його голову, — сказав Більбо сам до себе. — Непоганий він чоловік, добре ставився до в'язнів. Це буде всім їм загадка. Ельфи подумають, що ми мали особливо сильні чари, коли пройшли крізь усі ці замкнені двері й щезли. Щезли! Нам треба дуже швидко братися до діла, щоб це здійснилось!

Балінові доручили стежити за наглядачем і дворецьким, щоб, коли ті прокинуться, попередити решту втікачів, які пройшли в суміжний льох із лядою. Не можна було втрачати й хвилини. Більбо знав, що скоро мають прийти кілька ельфів, яким велено спуститися вниз і допомогти дворецькому поскидати в потік порожні діжки.

Той порожняк уже й стояв рядами посеред льоху, чекаючи, щоб його скинули на воду. Декотрі були барила з-під вина, і з них небагато пуття, адже треба вибивати дно, а це не обійдеться без гуркоту, і потім те дно нелегко вставити.

Але серед порожняку було й чимало діжок, у яких привозили до королівського палацу всяке інше добро — масло, яблука тощо.

Втікачі швидко знайшли тринадцять діжечок, у кожній з яких було досить місця для одного гнома. Декотрі то й занадто просторі були, і гноми, влазячи кожен у свою посудину, тривожно думали, як їх трястиме та стусатиме, хоч Більбо старався щосили, вишукуючи соломки чи ще чогось і вмощуючи кожного настільки зручно, наскільки дозволяв час. Нарешті дванадцять гномів запаковано. Найбільше клопоту завдав Торін, що крутився, вертівся, бурчав у своїй діжці, мов великий пес у малій будці. Останній умощувався Балін — цей дуже бідкався, що немає дірок, через які надходило б повітря, і твердив, ніби вже задихається, хоч Більбо ще й не приладнав зверху накривки. Гобіт робив усе можливе, щоб законопатити щілини в діжках із пасажирами та якомога щільніше закріпити накривки. Він знову лишився сам-один, бігаючи від діжки до діжки, затикаючи найдрібніші щілини й сподіваючися без надії, що його задум таки здійсниться.