Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 7
— Твій дід, — проказав чарівник повільно та похмуро, — перш ніж податися до копалень Морії, передав цю мапу на збереження своєму синові. Коли твого діда вбили, твій батько вирушив світ за очі, щоб пошукати з її допомогою щастя; на його долю випало чимало різних негараздів, але до Гори він так і не дістався. Я зустрів його в темниці Чорнокнижника — не знаю лише, як він туди потрапив.
— А ви що там робили? — запитав Торін, затремтівши, й усі ґноми аж здригнулися.
— Нічого такого, про що ти подумав. Я дещо з’ясовував, як звичайно, — і до чого ж огидною та небезпечною справою це виявилося... Навіть я, Ґандальф, сам ледве втік. Я намагався врятувати твого батька, але було вже запізно. Він уже був несповна розуму і марив, забувши майже про все, крім мапи та ключа.
— Ми вже давно поквиталися з ґоблінами Морії, — сказав Торік, — тепер настав час узятись і за Чорнокнижника.
— Не кажи дурниць! Такого ворога годі подолати всім ґномам, разом узятим, якщо їх іще можна зібрати докупи з усіх чотирьох кінців світу. Єдине, чого бажав твій батько, — це щоб його син дав собі раду з мапою та скористався ключем. Дракон і Гора — це для тебе забагато!
— Послухайте, послухайте! — подумав Більбо і випадково випалив це вголос.
— Послухати що? — гукнули вони всі разом, зненацька повернувшись до нього, а він був такий збуджений, що відповів:
— Послухайте, що я маю сказати!
— І що ж? — запитали вони.
— Ну, я хотів сказати, що вам слід піти на Схід і роздивитися там. До того ж існує Бічний Вхід, а драконові, гадаю, часом треба поспати. Якщо ж ви довгенько посидите на порозі, то, можливо, щось та спаде вам на думку. А взагалі, не знаю, як вам, а мені здається, що для однієї ночі вже досить балачок, — якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Як щодо ліжка та раннього підйому і всього такого іншого? Я нагодую вас добрим сніданком, перш ніж ви рушите в путь.
— Перш ніж ми рушимо — гадаю, ви це хотіли сказати, — виправив його Торін. — Хіба ви не зломщик? І хіба сидіти на порозі — це не ваш фах, не кажучи вже про те, щоб прокрадатися за двері? Але я згоден щодо ліжка і сніданку. Перед мандрівкою я завжди залюбки з’їдаю шестеро яєць із шинкою — смажених, а не зварених «у мішечку», та пильнуйте, щоб жовтки не порозтікалися!
Після того як інші ґноми теж розпорядилися щодо сніданку, навіть не сказавши «будь ласка» (це дуже роздратувало Більбо), всі встали з-за столу. Гобітові ще треба було десь їх розмістити, він відвів для них усі гостьові кімнати, постелив на фотелях та диванах, і лише коли всі повлягалися, сам уклався у своє ліжечко — дуже стомлений і не вельми щасливий. Єдине, що він твердо вирішив, — це в жодному разі не вставати надто рано, щоб готувати для всіляких там зайд їхні нещасні сніданки. Туківська кров угамувалась, і тепер він не був цілком певен, що збирається вранці в якісь мандри.
Коли він лежав у ліжку, йому було чути, як Торін іще мугикав сам до себе в найкращій із сусідніх спалень:
Більбо заснув під це мугикання, і воно навіяло йому дуже незатишні сни. Коли він прокинувся, сонце вже давно зійшло.
II
Смажена баранина
Більбо підхопився і, натягаючи на себе халат, увійшов до їдальні. Там не було нікого, але в очі йому кинулись усі ознаки бучного і квапливого сніданку. В кімнаті був жахливий розгардіяш, а в кухні — гори немитого посуду. Майже всі його горщики та пательні були позамащувані. Перспектива перемивати це все постала перед Більбо в усій гнітючій реальності, й це змусило його повірити, що нічна гостина не приверзлася йому в поганому сні, на що він сподівався раніше. Врешті-решт йому таки полегшало від самої лише думки про те, що вони вирушили без нього, навіть не розбудивши його («але й не сказавши спасибі», — подумав він); і все ж у ньому заворушилося почуття легкого розчарування, яке він не міг угамувати. Це почуття було для нього неочікуваним.
«Не будь дурнем, Більбо Торбине! — сказав він собі. — Ти не в тому віці, щоб фантазувати про драконів і всі ці захмарні дурниці!» Тож він одягнув фартуха, розпалив вогонь, нагрів води й усе перемив. Потім чепурненько підснідав у кухні й лише потому взявся прибирати в їдальні. Сонце вже сяяло на повну силу, і вхідні двері стояли відчинені, впускаючи до кімнат теплий весняний легіт. Більбо голосно засвистів і вже почав забувати про минулу ніч. Він саме збирався гарнесенько підснідати вдруге — біля відчиненого вікна в їдальні, — коли надійшов Ґандальф.
— Голубчику мій, — промовив він, — коли ж ти нарешті виберешся? Як же ранній підйом? Ось ти тут снідаєш, чи як ти це називаєш, а вже пів на одинадцяту! Вони лишили тобі послання, бо не могли чекати.
— Яке послання? — спитав бідолашний пан Торбин, захвилювавшись.
— Мабуть, щось у лісі здохло! — вигукнув Ґандальф. — Ти сьогодні вранці сам не свій — навіть не стер пилюки на камінній полиці!
— То й що? Я досить потрудився, перемивши посуд після чотирнадцятьох їдців!
— Якби ти стер пилюку на камінній полиці, то знайшов би це просто під годинником, — сказав Ґандальф, простягаючи Більбо записку (написану, звісно, на аркушику з його власного нотатника).
І ось що прочитав Більбо:
«Торін і Компанія вітають Більбо Зломщика!
За вашу гостинність — наше найщиріше спасибі, запропоновану вами фахову допомогу приймаємо з вдячністю. Наші умови: платня після доставки замовленого, розміром до (але не більше) однієї чотирнадцятої від загального прибутку (якщо він буде); відшкодування всіх дорожніх витрат гарантуємо в будь-якому разі; поховальні витрати, в разі потреби, візьмемо на себе ми самі або наші представники, якщо покійний не віддасть інших розпоряджень.
Не вважаючи за потрібне тривожити ваш високоповажний спочинок, ми вирушили вперед, аби зробити необхідні приготування, і чекатимемо на вашу шановну особу в корчмі «Зелений Дракон» у Поріччі, точно об 11-й ранку.
Сподіваючись, що ви будете пунктуальні, маємо честь засвідчити вам наше глибоке шанування.
— Залишилось якихось десять хвилин. Тобі треба бігти, — сказав Ґандальф.
— Але ж... — пробурмотів Більбо.
— На це немає часу, — сказав чарівник.
— Але ж... — пробурмотів Більбо знову.
— На це теж немає часу! Ану бігом!
До кінця своїх днів Більбо так і не зміг пригадати, як він опинився надворі, без капелюха, дорожнього ціпка, грошей і всього того, що він зазвичай брав із собою, коли виходив з дому, — не доївши другого сніданку і не помивши посуду, тицьнувши свої ключі в руку Ґандальфові й помчавши так швидко, як тільки дозволяли його волохаті ніжки, — повз великий Млин, мостом через Річку і далі ще милю чи й більше.
Він страшенно захекався, коли дістався до Поріччя якраз із одинадцятим ударом дзиґарів, а тут іще й у кишені не виявилося носовичка!
— Браво! — сказав Балін, який виглядав його, стоячи у дверях корчми.
І тоді з-за повороту дороги, що вела в село, з’явились усі інші. Вони сиділи верхи на поні, й кожен поні був нав’ючений різноманітними клунками, пакунками, вузликами й усіляким причандаллям. Найменший поні, очевидно, був призначений для Більбо.
— Ви двоє — в сідло, і ми рушаємо! — гукнув Торін.
— Мені страшенно шкода, — сказав Більбо, — але я вийшов із дому без капелюха, забув носовичка і не прихопив ніяких грошей. І, щоб бути точним, я одержав вашу записку лише о 10.45.
— Не будь таким точним, — сказав Двалін, — і не клопочися! Тобі доведеться обходитися без носовичків і сили-силенної інших речей до самого кінця нашої подорожі. А замість капелюха в моєму багажі знайдуться зайві каптур і плащ.
Отак одного чудесного передтравневого ранку вони й вирушили в путь, трюхикаючи на нав’ючених поні, й Більбо був одягнутий у темно-зелений каптур (трохи вицвілий від негоди) і темно-зелении плащ, який йому позичив Двалін. І те, й друге було йому завелике, і він виглядав досить кумедно. Не уявляю, що б подумав про нього його батько Бунґо. Більбо заспокоювало тільки те, що його не можна було прийняти за ґнома, бо він не мав бороди.