Знахідка в бібліотеці - Кристи Агата. Страница 27

Звичайно, на словах усе було чарівно! Я зеленіла від заздрості! На зборах Пам поводилась як завжди, — по ній ніколи нічого не скажеш. Потім вона заявила, що їде до «Вулворта», і лиш підморгнула мені.

Я бачила, як вона йшла тротуаром. — Флоренс заплакала. — Я повинна була зупинити її! Повинна була! Я мала знати, що це неправда! Я мала сказати… О господи, краще б я сама вмерла була!

— Ну ж бо, ну! — Міс Марші погладила її по плечу. — Все гаразд. Ніхто тебе не звинуватить, Флоренс. Ти дуже добре зробила, що мені про це розповіла.

Якийсь час вона ще втішала дівчину, а через п'ять хвилин переповіла все Гарперові. Той був дуже засмучений.

— Розумний гад! — заявив він. — Ну постривай же, попадешся ти мені! Це відкриває справу зовсім з іншого боку.

— Так.

Гарпер подивився скоса на міс Марпл.

— Вас це не дивує?

— Я щось таке передбачала.

Старший поліційний офіцер не без цікавості запитав:

— А чому ви вибрали саме цю дівчину? Всі вони були смертельно перелякані, і як на мене, поводились однаковісінько.

— У вас немає досвіду вислуховувати, як брешуть дівчата. А в мене є. Пригадайте, Флоренс як і решта дивилася вам просто в очі, стояла серйозна і тільки переступала з ноги на ногу? Але ви не бачили, як вона виходила за двері. Я одразу ж здогадалась: дівчина щось приховує. В таких випадках людина вмить розслаблюється. Так завжди робить моя молоденька покоївка Дженет. Вона переконливо доводить, що край пирога обгризли миші, а як тільки вийде за двері, одразу ж видає себе самовдоволеною усмішкою.

— Я вам дуже вдячний, — сказав Гарпер і замислено додав: — Ленвілльська студія, так?

Міс Марпл підвелась.

— Боюсь, мені треба поспішати, — відповіла вона. — Рада була допомогти вам.

— Ви назад до готелю?

— Так, спаковувати речі. Треба швиденько повертатися до Сент-Мері-Міда. У мене там багато справ.

Міс Марпл вийшла на терасу, попростувала доглянутою стежкою в своєму садку за ворота, завернула до вікарія, перетнула садок і, підступивши до вітальні, легенько постукала у віконницю. Вікарій саме готував недільну проповідь. Його молода гарненька дружина втішалася успіхами свого малесенького нащадка, що бавився на килимку біля каміна.

— Можна до вас, Грізельдо?

— О прошу, міс Марші! Ви тільки погляньте на Девіда! Він сердиться, що вміє повзати тільки задки. Щоразу поривається вперед, а рачкує задки до коробки з вугіллям!

— Він такий славний, Грізельдо!

— Правда ж, нівроку? — хвалилася молода мати, намагаючись бути безсторонньою. — Я не дуже ним клопочуся. Всі книжки кажуть, що дитину якомога довше слід залишати саму.

— Це дуже розумно, люба, — підтвердила міс Марпл. — Гм… Я прийшла спитати, чи ви не збираєте часом на щось гроші?

Вікарієва дружина здивовано подивилась на міс Марпл.

— Та зборів ціла купа! — І вона почала перелічувати їх на пальцях.

— Мене влаштує будь-що, — сказала міс Марпл. — Я могла б обійти людей… із записником, якщо ви даєте мені таке повноваження.

— Щось розслідуєте? Розумію… Звичайно ж, я дам вам повноваження. Зберіть пожертвування на добродійні заходи. Гроші дуже потрібні, — розповідала Грізельда, проводжаючи гостю до дверей. — А може, ви скажете мені, що там таке? — уже на прощання спитала вона.

— Потім, люба, — відказала міс Марпл, поспішаючи.

Із записником у руці міс Марпл швидко крокувала за село до перехрестя. Тут вона повернула ліворуч, поминула «Блу Боар» і вийшла до Четсворта, більше відомого як «Новий будинок містера Букера». Завернула у ворота, підійшла до дверей і рішуче постукала. Відчинила молода блондинка на ім'я Діна Лі. Косметики на ній було менше ніж звичайно, але сама дівчина мала якийсь брудний вигляд. Вона була в сірих штанях і яскраво-зеленому джемпері.

— Доброго ранку! — весело привіталася міс Марпл. — Можна до вас на хвилинку? — Розмовляючи, вона ступила в дім, і Діна, захоплена зненацька, не встигла й отямитись. — Дякую, — мовила міс Марпл, привітно всміхаючись і обережно вмощуючись на старовинний бамбуковий стілець. — Досить тепло як на цю пору року, еге ж? — торохтіла міс Марпл, випромінюючи добродушність.

— Так, справді… — відказала міс Лі. Не знаючи, як бути в такій ситуації, вона розпечатала коробку сигарет і запропонувала гості: — Може, закурите?

— Спасибі, я не курю. Я зайшла спитати, чи не змогли б ви щось пожертвувати для нашого добродійного розпродажу наступного тижня?

— Для добродійного розпродажу? — повторила Діна Лі так, ніби проказувала іноземні слова.

— У будинку вікарія, — уточнила міс Марпл. — Наступної середи.

— О! — щелепа в міс Лі відвисла. — Боюся, що не зможу…

— Зовсім нічого? Навіть півкрони? — Міс Марпл показала свого записника.

— О… е-е… Ну гаразд. Стільки, мабуть, зможу. — Дівчині полегшало, і вона закопирсалась у сумочці.

Міс Марпл окинула гострим оком кімнату і відразу ж зауважила:

— Я бачу, у вас немає килимка перед каміном.

Діна Лі озирнулась, потім втупилася в гостю. Вона не могла помітити, що стара леді дуже уважно її вивчає, та, крім легенького роздратування, це не викликало в дівчини ніяких емоцій. Міс Марпл завважила це й сказала:

— Так воно й небезпечно, скажу вам. Жарини, буває, випадають і псують килимок.

«Дивна стара пліткарка», — подумала Діна, але відказала досить приязно, хоч і непевно:

— Колись він тут був. Але я не знаю, де він дівся.

— Певне, такий пухнастий, вовняний? — поцікавилася міс Марпл.

— З овечої шкури, — аж сама дивуючись, пояснила Діна. «От стара шкапа!» Вона дістала півкрони: — Ось, візьміть.

— О, спасибі, люба! — Міс Марпл узяла гроші й розгорнула записника. — Е-е… як мені записати ваше прізвище?

Погляд у Діни відразу став важкий, зневажливий. «Ти ба, носата стара видра! — подумала вона. — То ось чого ти прийшла, шукаєш, де пахне скандалом!» І дівчина чітко, вочевидь задоволене відповіла:

— Міс Діна Лі.

Міс Марпл спокійно глянула на неї і сказала:

— Цей котедж належить містерові Безілу Блейку, так?

— Так, а я — міс Діна Лі! — Голос її пролунав задирливо, голова відкинулася назад, блакитні очі спалахнули.

Міс Марпл подивилася на неї ще спокійніше й промовила:

— Дозвольте дати пораду, хай навіть вона здається вам зухвалою.

— Вона вже здається мені зухвалою. Краще нічого не кажіть.

— І все ж таки, — мовила міс Марпл, — я скажу. Хочу порадити вам, і то неодмінно: перестаньте називати себе в селі своїм дівочим прізвищем.

Діна вирячила на неї очі й спитала:

— Що… що ви маєте на увазі?

— Дуже скоро, — щиро мовила міс Марпл, — вам, певне, знадобиться людське співчуття і добра воля. Вашому чоловікові теж. У старомодній провінції упереджено дивляться на людей, які живуть разом неодружені. Вас обох, либонь, тішить удавати з себе таку парочку й відштовхувати людей, отих «старих зануд», як ви їх називаєте. Але й від старих зануд буває користь.

— Звідки ви знаєте, що ми одружені? — спитала Діна.

— О люба моя! — ухильно відказала міс Марпл і всміхнулася.

— І все ж таки, — наполягала Діна, — як ви дізнались? Ви що… були в Сомерсет-Хаусі [5]?

— У Сомерсет-Хаусі? О ні! Про це не важко було здогадатися. В селі, знаєте, чутки розходяться дуже швидко. Скажімо, про ваші сварки… У молодят таке трапляється частенько. А от коли люди живуть разом неодружені, цього не буває. Коли шлюб незаконний, люди куди обережніші. Їм треба враховувати одне одного і взагалі краще не сваритися. Одружені, я помітила, дістають насолоду від сімейних баталій і, е-е… взаємовигідного примирення. — Вона замовкла, лагідно кліпаючи очима.

— Ну, я… — Діна загнулась і засміялась. Потім сіла й закурила. — Ви просто чудо! — сказала вона. — Але чому ви хочете, щоб ми чесно призналися, хто ми насправді?

Міс Марпл спохмурніла й промовила:

— Бо вашого чоловіка щохвилини можуть заарештувати за вбивство.