Таємниця індіанського острова - Кристи Агата. Страница 27

Армстронг розглядав крихітну цяточку на шиї в Емілі Брент.

— Слід од шприца для підшкірних ін'єкцій, — промовив він.

На вікні щось задзижчало.

— Дивіться, тут бджола… це джміль! — закричала Віра. — Згадайте, що я вам казала сьогодні вранці!

— Але ж це не бджолиний укус, — заперечив Армстронг, — міс Брент зроблено укол.

— Яку отруту їй увели? — спитав суддя.

— На перший погляд, це, найімовірніше, ціаністий калій, як і Марстонові. Вона вмить померла від ядухи.

— Але це бджола! — заволала Віра. — Де вона взялася? Хіба можливо, щоб це був просто збіг обставин?

— О, зовсім ні! — похмуро сказав Ломбард. — Це не збіг обставин! Наш убивця не може обійтися без місцевого колориту. Він жартун, цей хлопець. Прагне, щоб усе сталося точнісінько, як у тій проклятущій лічилці! — Вперше за весь час Ломбардів голос від хвилювання переривався — він майже кричав. Мабуть, і його нерви, гартовані пригодами і злигоднями життя, тепер подалися.

— Це божевілля, божевілля! Ми всі з глузду поз'їжджали! — волав несамовито.

— Сподіваюся, — спокійно мовив суддя, — що ми зуміємо все-таки зберегти тверезий розум. Чи привіз сюди хто із нас шприц для ін'єкцій?

— Я, сер, — знехотя признався Армстронг.

Чотири пари очей уп'ялися в нього. Загальна ворожість розлютила доктора.

— Я завше беру з собою шприц, — з викликом сказав він. — Майже всі лікарі так роблять…

— Це правда, — погодився суддя. — А чи не скажете ви нам, докторе, де зараз ваш шприц?

Нагорі, в моєму чемодані.

— Ви дозволите нам упевнитися в цьому? — спитав суддя.

Процесія на чолі з суддею мовчки піднялася сходами У лікареву спальню. Вміст чемодана вивалили на підлогу. Шприца в ньому не було…

— Шприц украдено! — заволав Армстронг.

Запала тиша. Армстронг прихилився спиною до вікна. І знову чотири пари очей уп'ялися в доктора. Він мляво виправдувався:

— Присягаюся, шприца вкрали!

Блор і Ломбард перезирнулися. Суддя взяв слово:

— Тут, у кімнаті, нас п'ятеро. Один із нас — убивця. Становище стає все небезпечнішим. Ми повинні зробити все можливе, щоб зберегти безпеку чотирьох невинних. Я прошу доктора повідомити, які ліки він узяв із собою.

— Я захопив сюди похідну аптеку, — відповів Армстронг. — Подивіться самі, тут лише снотворні: тріонал, таблетки сульфоналу, пакетик брому, далі сода, аспірин, от і все. Ціанідових препаратів у мене немає.

— Я теж привіз із собою снотворне, — укинув суддя. — Сульфонал, здається. У великих дозах він начебто смертельний. А у вас, містере Ломбард, наскільки мені відомо, є пістолет.

— Ну то що? — роздратовано сказав Ломбард.

— А те, що я пропоную зібрати й заховати у надійне місце докторову аптечку, моє снотворне, ваш пістолет, а також усі інші ліки та вогнепальну зброю, якщо така в когось є. Коли це зробимо, кожного з нас обшукаємо.

— Щоб я віддав пістолет — та нізащо в світі, — аж підскочив Ломбард.

— Містере Ломбард, — сердито урвав його суддя, — ви, безперечно, сильний і спритний мужчина, та колишній інспектор Блор, либонь, не слабкіший за вас. Не беруся передрікати, хто з вас переможе у двобої, та одне я знаю напевно: доктор Армстронг, міс Клейторн та я будемо на Блоровому боці й допомагатимемо йому як зможемо. Отже, коли чинитимете опір, перевага буде не за вами.

Ломбард відкинув назад голову, по-вовчому вишкірився:

— Ну, коли ви всі заодно, нічого не поробиш.

Суддя Уоргрейв кивнув:

— Що ж, ви розсудливі, молодий чоловіче. Де ж ваш пістолет?

— У шухляді нічного столика.

— Гаразд.

— Я піду за ним.

— Либонь, краще буде, коли ми підемо разом.

— Що, біс підозри не дає вам спокою? — з посмішкою, схожою на вищір, процідив Ломбард.

Пройшли до його спальні. Ломбард одразу ж попрямував до нічного столика, висунув шухляду і з прокляттям відсахнувся — шухляда була пуста.

— Ну, задоволені? — спитав Ломбард, стоячи серед кімнати в чому мати народила, коли троє чоловіків закінчили скрупульозний обшук його кімнати, одягу. Віра Клейторн чекала в коридорі. Обшук тривав. Обшукали почергово доктора Армстронга, суддю Уоргрейва, колишнього інспектора Блора.

Вийшовши з Блорової кімнати, чоловіки попрямували до Віри.

— Міс Клейторн, — звернувся до неї суддя. — Сподіваюсь, ви розумієте, що винятків не може бути. Нам необхідно знайти пістолет. У вас, напевне, є з собою купальний костюм?

Віра кивнула.

— Тоді прошу вас пройти до спальні, вдягнути купальник і повернутися сюди.

Віра причинила за собою двері. За кілька хвилин вона з'явилася в шовковому жатому купальнику, який щільно облягав її фігуру.

— Дякую, міс Клейторн, — сказав суддя. — Будь ласка, зачекайте нас тут, поки ми обшукаємо вашу кімнату.

Віра сиділа в коридорі, терпляче чекаючи повернення чоловіків. Потому переодягнулася й приєдналася до них.

— Тепер ми впевнені в одному: в жодного з нас зараз немає ні зброї, ані отрути. Ліки ми зараз покладемо в надійне місце. У буфетній, певно, є сейф для столового срібла.

— Все це чудово, — урвав його Блор. — Але в кого зберігатимуться ключі від сейфа? Звичайно, у вас?

Суддя не удостоїв його відповіддю. Він попрямував до буфетної, четверо гостей ішли за ним слідом. Там вони справді знайшли маленький сейф, поклали туди ліки й замкнули його на ключ. Потім поставили сейф у буфет, а той, в свою чергу, замкнули на ключ. Суддя протягнув ключ од сейфа Філіпові Ломбарду, а від буфета — Блорові.

— Ви тут найдужчі, — пояснив він, — тож кожному з вас нелегко буде відняти ключа в другого, і жоден з нас не зможе відняти ключа в будь-кого з вас. А зламувати й буфет, і сейф — просто безглуздо, бо зломщик зчинить гармидер на весь будинок. Тепер, — вів далі суддя, — нам належить вирішити ще одне вельми важливе питання: куди подівся пістолет містера Ломбарда?

— Мій скромний досвід підказує, — зауважив Блор, — що відповісти на це питання повинен перш за все власник зброї.

У Філіпа Ломбарда роздулися ніздрі.

— Ви, Блоре, тупоголовий бовдур, скільки разів повторювати, що пістолета в мене вкрадено!

— Коли ви бачили його востаннє? — запитав суддя.

— Вчора ввечері, коли влаштовувався спати, я про всяк випадок поклав його до шухляди нічного столика.

— Виходить, — розмірковував суддя, — його вкрали вранці. В такій метушні це неважко було зробити. Спочатку ми заклопоталися пошуками Роджерса, потім знайшли його труп…

— Пістолет сховано десь у будинку, — впевнено сказала Віра, — його слід шукати.

Суддя Уоргрейв звиклим жестом погладив підборіддя й промовив:

— Гадаю, що пошуки не дадуть наслідків. Злочинець мав удосталь часу, щоб заховати пістолет у надійне місце. Відверто кажучи, я втратив надію знайти зброю.

— Я, звичайно, не знаю, де пістолет, — зауважив Блор, — зате достеменно знаю, де шприц. Ідіть за мною.

Він відкрив вхідні двері й вивів усіх на терасу. Проти вікна їдальні знайшли шприц. Поруч валялися уламки фарфорової статуетки. Це було шосте індійчатко.

— Йому більше ніде бути, — торжествуюче пояснив Блор. — Вбивши міс Брент, злочинець відчинив вікно й викинув шприц геть, а слідом індійчатко.

На шприці не виявили ніяких слідів. Мабуть, його ретельно обтерли.

— А тепер нумо шукати пістолет, — рішуче запропонувала Віра.

— Гаразд, — погодився суддя. — Але за однієї умови — триматися всім укупі. Пам'ятайте: хто ходить поодинці, той грає на руку вбивці.

Вони знову обнишпорили весь будинок, крок за кроком, од підвалу до горища, та безрезультатно. Пістолет зник!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

«Один із нас… Один із нас… Один із нас…» — ці три слова раз у раз повторював кожний у думці. Наче розжареним залізом пекли вони збуджені мозки. Люб'язність, ввічливість геть-чисто позабуто. На острові п'ятеро ворогів, скуті, мов каторжники ланцюгом, інстинктом самозбереження, які пильно стежили одне за одним. Вони навіть не приховували величезної нервової напруги, що опанувала їх.