Таємниця індіанського острова - Кристи Агата. Страница 35
Вона підвелася й подивилась на будинок. Він більше не навіював жаху на неї. Більше ніякі страхіття тут не чекають її! Це всього тільки звичайний будинок, добротно збудований, у сучасному стиді. Подумати тільки: ще сьогодні — десь із годину тому вона й глянути на нього не могла без жаху…
Яка це дивна штуковина — страх… Тепер ось вона вже позбулася його, подолала справді-таки смертельну небезпеку. Завдяки особистій кмітливості, спритності їй пощастило доконати свого ймовірного вбивцю його ж зброєю.
О, як вона втомилася — до краю втомилася. Нили суглоби, стулялися повіки… Нема чого більше боятися. Тільки спати. Спати… спати… спати… Спати у цілковитій безпеці — адже вона сама на острові. «Тут самотнє індійчатко гірко заридало». Віра посміхнулася, згадавши заключний куплет лічилки.
Вона зайшла до будинку. Тут теж було спокійно, вмиротворено. «Адже не кожний зважився б спати в будинку, де майже в усіх кімнатах по мерцю, — міркувала Віра. — Може, піти на кухню й трохи попоїсти?» З хвильку вона вагалася. Ні, хай їй грець, отій їжі. Вона ж бо з ніг валиться від утоми.
Проходячи повз розчинені навстіж двері їдальні, вона побачила на столі три фарфорові фігурки.
— Ви явно відстаєте, мої маленькі друзі, — сміючись мовила й жбурнула двох індійчат крізь вікно; вони потрощилися на терасі.
Стискаючи третю фігурку, Віра сказала:
— Ходімо зі мною, малятко. Ми виграли партію… Ми справді виграли!
Присмеркове світло ледь освітлювало хол. Не кваплячись, важкими від утоми кроками ішла Віра сходами нагору, до своєї кімнати, затиснувши в руці індійча.
— «Тут самотнє індійчатко гірко заридало». До речі… Як же закінчується лічилка? Так, так, згадую. «Одружитися побігло, й нікого не стало».
Одружитися? Як дивно! І знову їй здалося, ніби Х'юго тут, у будинку. Він очікує її нагорі.
«Не дурій, — мовила до себе Віра. — Ти просто страшенно втомлена. Засмикана. Звідси всі ці маячні думки».
Вона піднялася сходами, навіть не помітивши, як загубила пістолет. Звук його падіння стишив килим. Віра забула про зброю. Її думки безладно снували навколо маленького фарфорового індійчати, якого тримала в руці. Як тихо в будинку. Але чому він не здається порожнім? Це Х'юго чекає на неї в кімнаті…
«Тут самотнє індійчатко гірко заридало». Тож про що йшлося в останньому рядку? Там ішлося про одруження. Ні, не про одруження… Тепер вона стояла коло своїх дверей. У кімнаті на неї чекає Х'юго. Ані на мить не має вона сумнівів в цьому.
Вона прочинила двері й зойкнула від несподіванки. Що це звисає там зі стелі? На крючку — мотузка з готовим зашморгом. А під нею стілець, на який вона має вилізти. Стілець, який потім треба відштовхнути ногою… Так ось чого хоче від неї Х'юго… Це так, як і в останньому рядку лічилки: «Шию зашморгом стягнуло — й нікого не стало!..»
Фарфорове індійча впало з її рук, покотилося підлогою і вщент розбилося, вдарившись об камінну решітку. Віра рухалася, як автомат… Це вже кінець — зараз, коли холодна мокра рука (Сірілова рука, звичайно) торкнулася її горла…
«Ти можеш плисти до тієї скелі, Сіріле…»
Ось він, злочин, — спочатку все просто… А пізніше починаються муки сумління…
Віра злізла на стілець. Очі в неї були широко розплющені, мов у сомнамбули. Вона накинула зашморг на шию. Х'юго тут. Він стежить, щоб вона виконала свій обов'язок. Він чекає…
Віра ногою відштовхнула стілець…
ЕПІЛОГ
Сер Томас Ледж — комісар і помічник шефа Скотленд-Ярду роздратовано кинув:
— Але ж уся ця історія неймовірна від початку й до кінця!
Інспектор Мейн шанобливо ствердив:
— Саме так, сер.
Комісар продовжив:
— Десять мерців на острові, і жодної живої душі. Це якесь безглуздя!
— Однак, сер, — байдужо зауважив Мейн, — це факт.
— Але, хай йому біс, мусив же хтось їх убити, інспекторе, — сказав сер Томас Ледж.
— Наше завдання якраз у тому й полягає, щоб дізнатися.
— Висновок медичного експерта прояснює обставини вбивства?
— Ні, сер. Уоргрейва і Ломбарда вбито пострілами: першого — в голову, другого — в серце. Міс Брент і Марстона отруєно ціаністим калієм. Місіс Роджерс померла від надмірної дози хлоралу. У Роджерса розрубано голову. У Блора голову розтрощено. Армстронг утопився. У Макартура ударом в потилицю проламано череп. Віру Клейторн повішено.
Сер Томас скривився.
— Ну й паскудна ж справа нам дісталася. — Помовчавши з хвилину, він роздратовано спитав — Невже ви так-таки нічогісінько не змогли добути цікавого в мешканців Стикльхевена? Трясця його матері, мусять же вони щось знати!
Інспектор Мейн знизав плечима.
— Це прості доброзвичайні трударі-рибалки. Вони знають, що острів придбав хтось на прізвище Оуен, — і тільки.
— А хто ж постачав острову харчі, хто все влаштовував?
— Один такий Морріс. Айзек Морріс.
— Що ж він розповідає про все це?
— На жаль, сер, нічого. Він мертвий.
Комісар насупився.
— Ви щось знаєте про Морріса?
— Так, сер, добре знаємо. Містер Морріс був не дуже-то порядним джентльменом. Три роки тому він замішаний був у справі Беніто — пам'ятаєте ту аферу зі спекуляцією фальшивими акціями? Правда, ми тоді не могли це довести, але сумніву в цьому не було. І ще він брав участь у контрабанді наркотиками, але нам знову не пощастило це довести. Цей Морріс був дуже обережною людиною.
— І він вів усі справи, пов'язані з островом?
— Так, сер, він брав участь в аукціоні, проте дав зрозуміти при цьому, що купує Індіанський острів для якоїсь третьої особи, котру не називає.
— Але ж можна, певно, щось відшукати у відповідних фінансових документах?
— Так, коли б це тільки був не Морріс, — посміхнувся інспектор Мейн. — Він завше ухитрявся так спритно заплутувати фінансові папери, що навіть найдосвідченіший у країні, найзаповзятіший експерт не второпав, би, з якого боку до них підступитися! Саме таке враження склалося в нас під час розслідування справи Беніто. Ні, він-то вже надійно заховав усі сліди свого наймача, будьте певні!
Його начальник зітхнув, а інспектор вів далі:
— Так, саме Морріс улаштовував усі справи там, у Стикльхевені. При цьому він офіційно заявляв, що діє від імені якогось «містера Оуена». І саме він оголосив місцевим жителям, що готується своєрідний експеримент — нібито побилися об заклад, чи проживуть люди тиждень на пустельному острові, — і що в зв'язку з цим не слід звертати увагу на будь-які заклики про допомогу, що можуть виходити звідти.
Сер Томас Ледж неспокійно завовтузився в кріслі.
— І ви ладні запевнити мене, що у цих людей не виникло ніякої підозри, що на острові коїться щось недобре? Навіть потім?
Мейн знизав плечима.
— Ви забуваєте, сер, що Індіанський острів раніше належав американцеві Елмеру Робсону. Він улаштовував там найвигадливіші оргії. Я не маю сумніву, що вони вже у печінки в'їлися місцевим жителям — і цілком слушно, — та до того ж жителі звикли, що на Індіанському острові неодмінно відбувається щось неймовірне. Це природно, сер, якщо проаналізувати як слід обставини справи.
Комісар похмурнішав і примушений був погодитись із висновком інспектора. А той вів далі:
— Фред Нарракотт — це той, хто перевіз усю компанію на острів, — розповів дещо істотне. Він сказав, що був здивований, побачивши, хто входив до цього товариства. «Це зовсім не такого гатунку люди, як ті, що приїздили до містера Робсона», — так він висловився. Я вважаю, саме через те, що всі вони виглядали такими звичайними і доброчесними, він дозволив собі знехтувати Моррісів наказ та виїхати човном на острів, коли дізнався про сигнали «SOS» звідти.
— Коли вони вирушили туди?
— Сигнали помічені були групою школярів 11-го числа вранці. Того дня не було ніякої можливості добутися до острова. Люди подалися туди тільки опівдні 12-го числа — одразу ж, як з'явилась можливість причалити до острова. Вони всі цілком одностайні в думці, що ніхто не міг залишити острів до їхнього прибуття, бо після шторму море ще не затихло.