Адюльтер - Коэльо Пауло. Страница 11

Інші діти вважали мене «вищим створінням», а я не хотіла докладати зусиль, щоб спростувати це. Навпаки! Я просила матір і далі купувати мені дорогий одяг і возити мене до школи у своєму імпортному автомобілі.

Так тривало до того дня в невеличкому парку, коли я усвідомила свою самотність. І зрозуміла, що самотньою я залишуся на все своє життя. Хоч тоді мені було лише вісім років, здавалося, що вже пізно змінюватися й казати іншим, що я така сама, як і вони.

Було літо.

Я навчалася в середній школі, і хлопці завжди знаходили спосіб наблизитися до мене, хоч як я намагалася триматися осторонь. Інші дівчата помирали від заздрості, але не сахалися від мене — навпаки, намагалися стати моїми подругами й завжди бути поруч зі мною, щоб підбирати рештки, які я відкидала.

А відкидала я принципово все, бо знала, що, якби комусь пощастило проникнути в мій світ, він би не знайшов там нічого цікавого. Було ліпше зберігати таємничість і натякати іншим про можливості, яких вони ніколи не матимуть.

Повертаючись додому, я побачила кілька грибів, які виросли після дощу. Їх ніхто не чіпав, бо всі знали, що вони отруйні. На якусь мить я подумала про те, що мені треба їх з’їсти. Я не була ані надто сумною, ані надто веселою — лише хотіла привернути до себе увагу батьків.

Я не доторкнулася до тих грибів.

Сьогодні перший день осені — найкращого сезону в році. Незабаром листя змінить свій колір і дерева стануть різними. Ідучи до офісу, я вирішила обрати провулок, яким ніколи не ходила.

Я зупинилася перед школою, у якій навчалася. Цегляна стіна досі її підтримує. Нічого не змінилося, крім того, що я тепер не сама-одна. Я маю спогад про двох чоловіків: одного з них, якому я ніколи не належала, і другого, з яким увечері піду вечеряти до гарного ресторану, спеціально обраного.

Угорі пролетіла пташка, розважаючись на вітрі. Вона пурхала з боку на бік, підіймалася й опускалася, ніби її рухи мали якусь логіку, що її я не могла зрозуміти. Можливо, єдиною логікою було б і мені розважатися, як та пташка.

Але я не пташка. Я не змогла б прожити все життя, лише розважаючись, хоч і маю багатьох друзів із меншими грішми, аніж у нас, які живуть від подорожі до подорожі, від ресторану до ресторану. Я вже намагалася жити так, але марно. Під впливом чоловіка я знайшла собі роботу. Робота займає час, я почуваюся корисною й виправдовую своє життя. Одного дня мої діти відчують гордість за свою матір, а подруги мого дитинства будуть розчаровані більше, ніж будь-коли, бо я домоглася цілком конкретного успіху, тоді як вони присвятили життя лише турботам про дім, дітей і чоловіка.

Не знаю, чи всі відчувають те саме бажання справити враження на інших. Я його відчуваю й не заперечуватиму, бо тільки це робить приємним моє життя, підштовхує мене вперед. Звичайно, якщо я не наражаю себе на непотрібні ризики. Якщо створюю свій світ приблизно таким, яким він є сьогодні.

Тож, прийшовши до редакції, я насамперед переглядаю рукописні архіви уряду. Менш як за хвилину я довідуюся адресу Жакоба Кеніга, а також про те, скільки він заробляє, де навчався, ім’я та прізвище його дружини й де вона працює.

Мій чоловік обрав ресторан, розташований між редакцією й нашим будинком. Ми вже бували там раніше. Мені сподобалися їжа, питво та середовище, але я завжди віддаю перевагу нашим домашнім стравам. Я вечеряю не вдома лише тоді, коли цього вимагає соціальний статус, і завжди, коли можу, уникаю цього. Обожнюю куховарити. Обожнюю бути зі своєю родиною, відчувати, що я їх захищаю, а вони захищають мене.

У списку моїх уранішніх завдань, тих, які я досі не виконала, є «проїхати в машині перед будинком Жакоба Кеніга». Я зуміла подолати цей імпульс. У мене й так тепер досить уявних проблем, аби додавати до них іще одну цілком реальну проблему кохання, на яке немає відповіді. Те, що я почувала, уже минуло. Воно більше не повториться. І ми підемо до майбутнього, наповненого миром, надією й процвітанням.

— Мабуть, хазяїн ресторану змінив меню, бо їжа вже не та, якою була, — зауважив мій чоловік.

Не має значення. Їжа в ресторані завжди однакова: багато масла, яскраво прикрашені тарілки й — адже ми живемо в одному з найдорожчих міст світу — надзвичайно висока ціна на страви, які того не варті.

Але вечеряти не вдома — це ритуал. Хазяїн ресторану привітав нас особисто й повів до столу, за яким ми сиділи завжди (хоч уже минуло чимало часу відтоді, коли ми тут були востаннє), запитав, чи ми питимемо те саме вино (авжеж, що так), і подав нам меню. Я прочитала його від початку до кінця й вибрала наші звичні страви. Чоловік теж вирішив замовити традиційне смажене ягня з чечевицею. Хазяїн назвав нам спеціальні страви цього дня: ми уважно вислухали його, промовили кілька чемних слів і замовили ті, до яких звикли.

Перший келих вина (його нам не треба було куштувати й ретельно аналізувати, адже ми одружені вже десять років) пройшов швидко між розмовами про роботу та скаргами на працівника, який мав перевірити опалення нашого будинку, але так і не прийшов.

— А що тобі відомо про вибори, які відбудуться наступної неділі? — запитав мій чоловік.

— Мені доручили тему, особливо для мене цікаву: «Чи може політик дозволити, щоб виборці цікавилися його особистим життям?» Ця стаття дасть продовження матеріалу, опублікованого на першій сторінці сьогодні, і розповідатиме про депутата, якого шантажує персонал «Нігерії». Загальна думка тих, у кого ми взяли інтерв’ю, була такою: нас це не цікавить. Ми живемо не в Сполучених Штатах і дуже цим пишаємося.

Ми поговорили про інші новини: в останніх виборах до Державної ради взяли участь тридцять вісім відсотків виборців, цього разу очікується більше. Кондуктори ЖПТ (женевського публічного транспорту) почуваються стомленими, але вони задоволені своєю працею. Жінку було збито на пішохідному переході. Потяг вийшов із ладу й зупинив вуличний рух майже на дві години. Були й інші дрібні події такого кшталту.

Я перехилила другий келих, не чекаючи, коли ми наготуємося повертатися додому, і не запитавши чоловіка, як він провів день. Він уважно вислухав усе, що я йому розповідала, либонь, запитуючи себе, що ми тут робимо.

— Ти сьогодні здаєшся веселішою, — сказав він, після того як офіціант приніс нам головну страву. Тоді до мене раптом дійшло, що я розмовляла, не змовкаючи, протягом двадцяти хвилин. — У тебе сталося щось несподіване?

Якби він запитав мене про це в той день, коли я була в Парку живої води, я почервоніла б і знайшла б виправдання для своєї незвичної поведінки. Але сьогодні в мене був нудний день, як і завжди, хоч я й намагалася переконати себе в тому, що дуже важлива для світу.

— І про що ти хотіла поговорити зі мною?

Я наготувалася признатися йому в усьому, бо перехилила вже третій келих вина. Але тут підійшов офіціант і зупинив мене, коли я була готова стрибнути в безодню. Ми обмінялися кількома незначущими словами, поховавши дорогоцінні хвилини мого життя під взаємною чемністю.

Чоловік замовив ще одну пляшку вина. Хазяїн ресторану побажав нам смачного й пішов по вино. Тоді я почала:

— Ти порадив мені звернутися до лікаря. Ні, лікаря я не потребую. Я виконую всі свої обов’язки вдома й на роботі. Але вже кілька місяців, як мене опанував сум.

— Я цього не помітив. Мені здалося, ти сьогодні веселіша.

— Не дивно. Мій смуток перетворився на рутину, ніхто не помічає його. Я щаслива, що маю з ким поговорити. Але те, що я хочу сказати, не має нічого спільного з цією вдаваною веселістю. Мені погано спиться. Я почуваюся егоїсткою. Намагаюся впливати на людей, ніби я досі дитина. Плачу без причини на самоті у ванній. Я кохалася з жагою лише один раз за багато місяців — і ти добре знаєш, про який день я кажу. Я думала, що йдеться про тимчасовий ритуал, наслідок того, що я переступила через межу в тридцять років, але цього пояснення для мене мало. У мене таке відчуття, що я марную своє життя, що одного дня я озирнуся назад і розкаюся в усьому, що робила. Крім того, що одружилася з тобою й народила наших чудових дітей.