Адюльтер - Коэльо Пауло. Страница 18

І вважали себе такими великими фахівцями, що вирішили побитися об заклад: мовляв, усі вони повернуться сюди через рік, кожен із книжкою, у якій опишуть долю людини.

Та, звичайно ж, коли випарувався ентузіазм їхніх планів і коментарів про те, що людське створіння є повним крахом, вони забули про свою домовленість.

Мері була присутня під час цієї розмови. Її не запросили до участі в закладі. По-перше, вона була жінка, а по-друге, ще дуже юна. А проте ця розмова справила на неї глибоке враження. Чому б їй не написати щось бодай для того, щоб згаяти час? Вона мала тему, їй не треба було особливо її розвивати, і мала намір зберегти книжку для себе, коли нарешті напише її.

Та коли вони зрештою повернулися в Англію, Шеллі прочитав рукопис і переконав Мері опублікувати його. Більше того: позаяк він був уже знаменитим, то вирішив, що звернеться до редактора й запропонує написати передмову до твору. Мері заперечувала, але зрештою погодилася за однієї умови: її ім’я не буде написане на обкладинці. Початковий наклад у п’ятсот примірників розійшовся дуже швидко. Мері вирішила, що успіх до неї прийшов завдяки передмові Шеллі, але в другому виданні погодилася назвати своє ім’я. Відтоді заголовок роману ніколи не зникав із полиць книгарень усього світу. Він надихав письменників, театральних режисерів, кінематографістів, розпорядників геловінських свят, маскарадних балів. Нещодавно один знаменитий критик написав про нього, «що це найкреативніша праця романтизму чи принаймні двохсот його останніх років».

Ніхто не може пояснити, чому так сталося. Більшість людей ніколи не читали роман Мері Шеллі, але практично весь світ чув розмови про нього.

Розповідають історію про Віктора, швейцарського вченого, який народився в Женеві й здобув освіту в різних країнах, щоб зрозуміти світ засобами науки. Ще дитиною він побачив, як блискавка вдарила в дуб, і запитав себе: «Чи не так почалося життя? Чи не могло воно бути створене внаслідок такого стихійного лиха?»

І наче модерна версія Прометея, міфологічної постаті, яка викрала небесний вогонь, щоб допомогти людству (авторка застосувала вислів «сучасний Прометей» як підназву, але ніхто цього не пам’ятає), та ж таки людина починає працювати, щоб повторити подвиг Бога.

І не випадає сумніватися, що, попри всі її зусилля, справа втікає з-під її контролю.

Книжка Мері називається «Франкенштейн».

О Боже мій, про якого я мало думаю протягом днів, але якому звіряю свої печалі в години скорботи, чи зупинилася я тут випадково? Чи Твоя невидима й невблаганна рука привела мене до цього й примусила пригадати цю історію?

Мері познайомилася з Шеллі, коли їй було п’ятнадцять років. І хоч він був одружений, її не зупинили суспільні умовності й вона пішла за чоловіком, якого вважала коханням усього свого життя.

П’ятнадцять років! І вона вже точно знала, чого хоче.

І знала, як цього досягти. Мені тридцять один, щогодини я чогось бажаю й неспроможна цього досягти, хоча змогла піти одного осіннього вечора на побачення, сповнена меланхолії й романтизму, підбадьорюючи себе тим, що я скажу, коли настане слушна хвилина.

Але я не Мері Шеллі. Я Віктор Франкештайн і його монстр.

Я спробувала подарувати життя чомусь неживому, і результат був таким самим, як у книжці: я посіяла жах і руїну.

У мене нема більше сліз. Нема більше розпачу. Я почуваюся так, ніби моє серце порізане на шматки, а з моїм тілом відбулося те саме, бо я не можу поворухнутися.

Стоїть осінь, тому вечір настає рано, чудова картина призахідного сонця швидко змінюється сутінками. Настала ніч, а я все сиджу там, дивлячись на замок, і бачу, як його відвідувачі приходять дивитися на досягнення буржуазії дев’ятнадцятого сторіччя.

Де та блискавка, яка дала життя монстру?

Блискавка не спалахує. Машин у цьому регіоні мало, а тепер вони ходять ще рідше. Мої діти чекають вечері, а чоловік, який знає про мій стан, незабаром почне непокоїтися. Але я почуваюся так, ніби до моїх ніг прив’язано залізну кулю, і не можу поворухнутися.

Хтось може попросити пробачення за те, що розбудив неможливе кохання?

Ні, у жодному разі ні.

Бо така любов Бога до нас є неможливою. Ми ніколи не посилаємо свої почуття в небо, а Він однаково не перестає нас любити. І Він любив нас так сильно, що послав Свого єдиного Сина, аби Той пояснив нам, що любов — це сила, яка рухає сонце й усі зірки. В одному зі своїх послань до коринтян (яке в нашій школі примушували вчити напам’ять) апостол Павло сказав: «Навіть якби я розмовляв мовами людей і янголів, то якби я не мав любові, то був би схожий на бронзу, яка дзвенить, або на бренькання цимбалів».

І всі ми знаємо, чому так. Багато разів ми чули те, що здавалося великими ідеями, спроможними перетворити світ. Але то були слова, сказані без емоцій, слова без Любові. Хоч би якими вони були логічними й розумними, вони нас не зачіпають.

Павло порівнює Любов із Пророцтвом, з Містеріями, з Вірою і з Милосердям.

Чому Любов важливіша, ніж Віра?

Бо Віра — це лише дорога, яка веде нас до Найвищої Любові.

Чому Любов важливіша, ніж Милосердя?

Бо Милосердя — це лише один із виявів Любові. А все завжди є важливішим, ніж частина. Крім того, Милосердя є також однією з багатьох доріг, якими користується Любов, щоб примусити людину поєднатися зі своїм ближнім.

І всі ми знаємо, що існує багато милосердя без Любові. Щотижня відбуваються «бали милосердя». Люди платять величезні гроші, щоб купити собі стіл, і хизуються коштовностями та дорогим одягом. Ми віримо, що світ стане кращим, якщо ми надамо цієї ночі велику суму для безпритульних у Сомалі, біженців із Ємену або тих, хто помирає від голоду в Ефіопії. Ми вже не почуваємося винними за жорстоке видовище вбогості, тому не запитуємо, куди діваються гроші, які ми пожертвували тим нещасним.

Ті, хто не мав наміру брати участь у таких балах або не мав банківського рахунку, щоб підтримати таку екстравагантність, підходять до жебрака й кидають йому монету. Не вагаючись. Дуже легко кинути монету жебракові на вулиці. Загалом набагато легше, ніж не кидати її.

Яка велика полегкість лише завдяки одній монеті! Дешево для нас і розв’язує проблеми жебрака.

Проте якщо ми співчуваємо йому по-справжньому, то зробимо набагато більше.

Або не зробимо нічого. Ми не кинемо йому монету — і хто знає? Відчуття провини за цю вбогість може розбудити справжню Любов.

Апостол Павло порівнює Любов із пожертвою й мучеництвом.

Сьогодні я розумію його слова краще. Навіть якщо я жінка набагато успішніша у світі, навіть якщо мною більше захоплюються й більше жадають мене, ніж Маріанну Кеніг, якщо я не матиму любові у своєму серці, я нічого не досягну. Нічого.

В інтерв’ю з митцями й політиками, із соціальними й медичними працівниками я завжди запитую: «Яка мета вашої праці?» Дехто відповідає: «Створити родину». Інші кажуть: «Зійти вгору в кар’єрі». Та коли я наполягаю на своєму запитанні й прошу відповісти глибше, то відповідь буде майже автоматичною: «Покращити світ».

Я маю бажання зійти на гору Монблан із маніфестом, надрукованим золотими літерами й передати його в кожен автомобіль і кожній людині, які доберуться туди. Там буде написано: «Я остерігаю всіх, хто прагне працювати на благо людства: ніколи не забувайте, що навіть якщо ваші тіла палахкотять ім’ям Бога, але ви не маєте Любові, ви не досягнете нічого. Нічого!»

Ми не зможемо подарувати світу нічого важливішого за відблиск Любові в нашому житті. Це найсправжніша мовна універсалія, яка дозволяє нам розмовляти китайською мовою або діалектами Індії. У молодості я багато подорожувала — ретельно виконувала мандрівний ритуал студента. Я бачила країни вбогі й країни багаті. У більшості випадків я не розмовляла місцевою мовою. Але в усіх тих місцевостях мовчазна красномовність Любові допомагала мені бути зрозумілою.

Послання любові в тому, як я живу, а не в моїх словах і в моїх діях.