Адюльтер - Коэльо Пауло. Страница 2

«Усе повертається до норми» означає, що нічого вже не буде таким, яким було колись, коли кожне з нас ще було таємницею для другого.

Зберігати вогонь після десяти років шлюбу здається мені істотним відхиленням від норми. І щоразу, коли вдаю втіху від сексу, я трохи помираю всередині. Трохи? Схоже, я спустошую себе набагато швидше, ніж сподівалася.

Мої подруги називають мене щасливою, бо я брешу їм, що ми з чоловіком часто кохаємося, а вони брешуть мені, кажучи, що не знають, як їхнім чоловікам щастить так довго зберігати до них інтерес. Вони стверджують, що секс у шлюбі є цікавим лише в перші п’ять років, а надалі треба застосовувати трохи «фантазії». Треба, мовляв, заплющити очі й уявити собі, що сусід лежить верхи на тобі й робить речі, які ніколи не наважився б зробити чоловік. Уявити, що він і чоловік володіють тобою водночас, удаючись до всіх можливих збочень і всіх заборонених ігор.

Сьогодні, коли я відводила дітей до школи, то подивилася на свого сусіда. Я ніколи не уявляла собі, щоб він лежав на мені, я волію радше думати про юного репортера, який працює зі мною і, здається, постійно перебуває в стані страждання й самоти. Я ніколи не бачила, щоб він намагався когось звабити, і саме в цьому його чарівність. Усі жінки в редакції час від часу говорили, що хотіли б «подбати про нього, бідолаху». Я думаю, він це розуміє й задовольняється бути простим об’єктом бажання — нічого іншого він не потребує. Можливо, він почуває те саме, що й я: жахливий страх ступити крок уперед і все зіпсувати — не мати ні роботи, ні родини у своєму теперішньому житті й майбутньому.

Але зрештою… Я подивилася на свого сусіда сьогодні вранці й відчула велике бажання заплакати. Він мив автомобіль, і я подумала: «Поглянь-но, ось іще одна людина, схожа на мого чоловіка й на мене. Настане день, коли ми робитимемо те саме. Наші діти виростуть і переселяться до іншого міста або до іншої країни, ми вийдемо на пенсію й митимемо свої автомобілі, — а може, комусь заплатимо, щоб зробили це для нас. Але після певного віку важливо робити бодай що-небудь, аби згаяти час, показати іншим, що наші тіла ще підкоряються нам, що ми не втратили уявлення про гроші й досі спроможні смиренно виконувати якусь роботу».

Чистий автомобіль чи ні — яка різниця для світу? Але того ранку лише це було важливим для мого сусіда. Він побажав мені чудового дня, усміхнувся й повернувся до своєї праці з таким виглядом, ніби виготовляв скульптуру Родена.

Я залишаю свій автомобіль на стоянці — «Користуйтеся громадським транспортом у центрі міста! Не забруднюйте довкілля!» — сідаю на автобус і їду на службу, дивлячись у вікно на ті самі речі, які бачу щодня. У Женеві, схоже, нічого не змінилося, відтоді як я була малою дитиною. Давні феодальні будівлі вперто залишаються між спорудженими якимсь божевільним префектом, що вподобав нову архітектуру в п’ятдесятих роках.

Подорожуючи світом, я завжди відчуваю, що мені цього бракує. Цього неймовірно поганого смаку, цих високих веж зі скла і сталі, відсутності чітко окреслених доріг, коріння дерев, яке розламує бетон хідників і примушує нас постійно спотикатися, громадських садів за дерев’яними парканами, де росте трава всіх різновидів, бо «природа є такою»… Одне слово, мені бракує міста, що відрізняється від усіх інших, тих, які модернізувалися й втратили чарівність.

Тут ми досі кажемо «добридень», зустрічаючись із незнайомою людиною на вулиці, і кажемо «до побачення», виходячи з крамниці, де купили собі пляшку мінеральної води, навіть якщо не маємо наміру колись туди повертатися. Ми досі розмовляємо з чужинцями в автобусі, досі решта світу вважає нас, швейцарців, людьми скромними й стриманими.

Яка помилкова думка! Але це добре, що вони так про нас думають, бо в такий спосіб ми матимемо змогу зберегти свій стиль життя ще на п’ять або шість століть, перш ніж загарбники-варвари перетнуть Альпи зі своїм досконалим електронним обладнанням і набудують тут помешкань із невеличкими кімнатами й великими залами, призначеними для того, щоб вражати гостей — надмірно нафарбованих жінок і чоловіків, які розмовляють надто голосно й завдають незручностей сусідам, і підлітків, які вдягаються з викликом, але помирають від страху, що про них подумають батько й мати.

Нехай усі думають, що ми спроможні виробляти лише сир, шоколад, корів і годинники, що ми віримо в існування банку на кожному розі вулиць у Женеві. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб змінити таку думку про себе. Ми живемо щасливо, не знаючи вторгнення варварів. Усі ми озброєні до зубів: позаяк військова служба в нас обов’язкова, то кожен швейцарець має вдома рушницю, але годі знайти людину, яка наважилася б вистрелити в іншу.

Ми щасливі, нічого не змінюючи протягом сотень років. Ми пишаємося тим, що залишалися нейтральними, тоді як Європа посилала своїх дітей на безглузді війни. Ми щасливі, що нам нікому не треба пояснювати, чому Женева з її кав’ярнями кінця дев’ятнадцятого сторіччя, з її літніми жінками, що прогулюються пішки по місту, здається мало привабливою.

«Ми щасливі», — можливо, таке твердження буде хибним. Усі в нас щасливі, крім мене, яка в ці хвилини їде на службу, міркуючи про те, що зі мною негаразд.

Бувають дні, коли газета шукає цікавих новин, крім звичайних автомобільних аварій, нападів на людей (переважно без застосування зброї) та пожеж (до старого помешкання прямують десятки автомобілів із висококваліфікованим персоналом, бо дим від забутої на плиті печені може створити справжню паніку).

Повернувшись додому, я знаходжу втіху в готуванні страв та в накритому столі, за яким збирається вся родина, дякуючи Богу за ту їжу, яку ми споживаємо. Та коли сутеніє, після вечері кожен прямує у свій куток — батько допомагає дітям із домашнім завданням, мати прибирає в кухні, готує гроші та список завдань для служниці, яка завтра прийде дуже рано.

Протягом цих місяців я іноді почувалася дуже добре. Мені здавалося, що моє життя має сенс, що саме таку роль має виконувати людина на Землі. Діти помічають, що їхня мати перебуває в мирі, чоловік поводиться зі мною лагідніше й уважніше, і весь дім ніби наповнюється власним світлом. Ми подаємо приклад щасливого життя для всієї вулиці, для міста, для держави (яку ми тут називаємо округою), для країни.

Але зненацька, без будь-якого раціонального пояснення я провалююсь у глибокий смуток і не можу стримати сльози. Плачу я у ванній, бо там ніхто не почує моїх схлипувань і не поставить мені запитання, яке я найбільше ненавиджу чути: «Із тобою все гаразд?»

Атож, чому зі мною не має бути все гаразд? Ви бачите щось погане в моєму житті?

Нічого поганого в ньому нема.

Хіба що ніч, яка наповнює мене тривогою.

Або день, що не дарує мені ніякого ентузіазму.

Або щасливі спогади минулого, коли речі, які могли бути, так і не відбулися.

Або прагнення до пригод, ніколи не реалізоване.

Або жахливе відчуття не знати, що станеться з моїми дітьми.

І тоді моя думка починає обертатися навколо негативу, завжди одних і тих самих речей, ніби демон причаївся в кутку моєї кімнати, щоб стрибнути на мене й сказати: те, що я називала «щастям», було короткочасним, це не могло тривати довго. Я це завжди знала, хіба ні?

Я хочу змінитися. Мені треба змінитися. Сьогодні на службі я була роздратована більше, аніж звичайно, лише тому, що один зі стажерів затримався з матеріалом, який я його просила підготувати. Я загалом не така, але іноді втрачаю контакт із собою.

Я вчинила дурницю, звинувативши одного письменника за його інтерв’ю. Це було кілька місяців тому. Він розтулив рота лише для того, щоб повідомити про вулкан, який може вибухнути в будь-яку мить, сіючи навколо смерть і руйнацію. Якби не він, то я довідалася б про це з фільму, книжки, від когось, із ким би обмінялася двома-трьома словами. Думаю, деякі люди роками накопичують у собі роздратування, яке залишається непомітним, але одного чудового дня якась дурниця примушує його вибухнути.