Адюльтер - Коэльо Пауло. Страница 22

Жакоб вважає, що я потребую ліків від свого шлюбу. Мій шеф вважає мене чудовою журналісткою. Мої діти помітили зміну в моїй поведінці, але ні про що мене не запитують. Мій чоловік зрозумів, що я відчуваю, коли ми були з ним у ресторані, і спробував домогтися, щоб я відкрила перед ним свою душу.

Я взяла айпед в узголів’ї свого ліжка. Помножила 365 на 70. У результаті одержала 25 350. Приблизно стільки днів живе нормальна людина. Скільки їх я вже прожила марно?

Люди навколо мене живуть, нарікаючи на все. «Я працюю вісім годин на день, а якби мене добре стимулювали, то працював би й дванадцять». «Відтоді, як я одружився, більше не маю часу на себе самого». «Знайшов Бога й тепер мушу ходити на релігійні служби та церемонії».

Усе те, чого ми шукаємо з великим ентузіазмом і нерідко досягаємо в зрілому віці, — любов, робота, віра, — зрештою перетворюється на досить важкий тягар.

Якщо існує спосіб цього уникнути, то тільки через любов. Любити — це перетворити поневолення на свободу.

Але тепер я неспроможна любити. Мене опанувала ненависть.

І хоч би яким це здавалося абсурдним, саме ненависть надає певного смислу моїм дням.

Я прийшла туди, де Маріанна читає лекції з філософії, — до флігеля, який, на мій подив, стоїть на одному з кампусів університетського шпиталю Женеви. То невже, запитую я себе, цей знаменитий, як зазначає вона у своїй анкеті, курс перебуває поза загальною лінією навчання й не має найменшої академічної цінності?

Я зупинила автомобіль біля одного із супермаркетів і пройшла пішки близько кілометра, аж поки дісталася сюди, до цілого кварталу низеньких будинків посеред чудового зеленого поля з невеличким озером у центрі й табличками, що вказують напрямки. Тут розташовані інституції, які, хоч і здаються окремими, але, якщо добре подумати, доповнюють одна одну: лікарняне крило для літніх людей і притулок для божевільних. Психіатрична лікарня облаштована в гарному будинку початку XX сторіччя, і там удосконалюють свій фах психіатри, санітарки, психологи та психотерапевти з усієї Європи.

Я проминаю дивну річ, схожу на межовий знак у кінці посадкової смуги аеропорту. Щоб з’ясувати, навіщо вона тут стоїть, я прочитала табличку поруч. Виявилося, що це скульптура під назвою «Прохід 2000», «візуальна музика», утворена з десяти рівнів проходу, освітлених червоними ліхтарями. Я запитала себе, чи ця штука виготовлена одним зі студентів, але прочитала далі й з’ясувала, що вона належить знаменитій скульпторці.

Мистецтво, звичайно, слід шанувати. Але ця скульптура не підтвердила моїх сподівань на те, що світ у нас нормальний.

Нині час обіду — єдина моя вільна година протягом дня. Усі найцікавіші події в моєму житті відбуваються в обідній час: зустрічі з друзями, політиками, джерелами й торгівцями.

Думаю, лекційні зали порожні. Я не можу піти до спільного ресторану, де Маріанна, — або пані Кеніг, — певно, грається своїм білявим волоссям, недбало відкидаючи його вбік, тоді як молодики, що тут навчаються, намагаються уявити собі, що можна зробити, аби звабити цю жінку, таку цікаву, а дівчата дивляться на неї як на модель елегантності, розуму та делікатної поведінки.

Я підійшла до столика адміністратора й запитала, де зала пані Кеніг. Мене повідомили, що нині час обіду (неможливо, щоб я цього не знала). Я сказала, що не хочу уривати її відпочинок і почекаю біля дверей зали.

Я була вдягнена, як абсолютно нормальна людина, що дивиться один раз у дзеркало, а подивитися наступного разу забуває. Підозру могли викликати лише темні окуляри, які я наділа в захмарений день. Либонь, дівчина за столом адміністратора помітила кілька шрамів під моїми лінзами й подумала, що я недавно зробила собі пластичну операцію.

Я пішла туди, де Маріанна читає лекції, дивуючись власному самоконтролю. Я думала, мене опанує страх і я можу зупинитися на півдорозі, але ні. Я тут і почуваюся абсолютно спокійно. Якби одного дня я захотіла написати книжку про себе, то взяла б собі за приклад Мері Шеллі та її Віктора Франкенштейна: мені хотілося вийти за межі свого рутинного й нецікавого життя, знайти для нього кращу причину й прийняти бодай один із його викликів. І в результаті перетворитися на монстра, спроможного скомпрометувати невинного й урятувати винного.

Усі на світі мають свою темну сторону. Усі хочуть випробувати свою абсолютну силу. Я читала історії про тортури та війну й зрозуміла, що ті, хто спричиняє страждання, у ту мить, коли можуть застосувати свою силу, перебувають під впливом невідомого монстра, та коли повертаються додому, то перетворюються на турботливих батьків родини, слуг батьківщини й чудових чоловіків.

Згадала, як мій хлопець попросив мене, щоб я доглянула його пуделя. Я була молода й терпіти не могла того цуценяти, мені доводилося ділити з ним увагу молодика, якого я кохала. Я хотіла, щоб усю свою любов він віддавав мені.

Того дня я вирішила помститися нерозумному звірові, з якого не було ніякої користі людям, але його пасивність будила в них любов і ласку. Я почала дошкуляти йому так, щоб не залишати слідів: прилаштувала на кінці віника булавку й підколювала його нею. Цуцик вищав, гавкав, але терпів, поки я не стомилася.

Коли прийшов мій коханий, він обняв і поцілував мене, як завжди. Подякував за турботу про його пуделя. Ми покохалися, і життя тривало, як і раніше. Цуценята не розмовляють.

Я згадала про це, ідучи до зали, де читала лекції Маріанна. Чому я на це спроможна? Тому, що на це спроможні всі. Я бачила чоловіків, палко закоханих у своїх дружин, які втрачали голову й били їх, а потім із плачем просили пробачення.

Ми незрозумілі тварини.

Але вчинити так із Маріанною за те, що вона трохи посміялася з мене на святі? Навіщо мені було опрацьовувати план, ризикувати, купуючи наркотик, і намагатися покласти його в шухляду її стола?

Це помста їй за те, що вона домоглася того, чого не домоглася я: здобула увагу й любов Жакоба.

Чи така помста має сенс? Якби так було, то в цю мить 99,99 відсотків людей змовлялися б, щоб завдати шкоди одне одному.

Але я стомилася нарікати й журитися. Бо безсонні ночі довели мене до божевілля. Бо я не хочу, щоб мене розкрили. Не хочу й далі бути цим одержимою. Бо я серйозно хвора. Бо я не одна така. Якщо Франкенштейн досі не втратив популярності, то це тому, що кожен упізнає себе у вченому та в монстрі.

Я зупиняюся. «Я серйозно хвора». Не випадає сумніватися, що це так. Мабуть, мені треба було б піти звідси негайно й знайти лікаря. Я це зроблю, але спочатку мушу домогтися мети, яку перед собою поставила, навіть якщо потім лікар повідомить поліцію (хоч він і мусить захищати мене, зберігаючи професійну таємницю, але вирішить усунути несправедливість).

Я підійшла до дверей зали, міркуючи про всі «чому?», які перелічила. Проте однаково заходжу, не вагаючись.

І зупиняюся біля дешевого столу, у якому немає жодної шухляди. Це дерев’яна дошка на кривих ніжках. На яку можна покласти кілька книжок, сумку й нічого більше.

Я мусила передбачити таку можливість. Відчуваю розчарування й полегкість водночас.

Досі мовчазні коридори знову подають ознаки життя: студенти повертаються до аудиторій. Я виходжу, не озираючись назад і не дивлячись туди, звідки вони йдуть. У кінці коридору бачу двері. Відчиняю їх і виходжу до шпиталю літніх людей, який стояв на невисокому пагорку з масивними стінами й — я в цьому переконана — опаленням, що функціонувало досконало. Я пішла туди й перед столом чергової запитала про якусь особу, що не існувала. Мене інформували, що ця особа, певно, перебуває десь-інде, Женева — місто з притулками на кожному квадратному метрі. Санітарка запропонувала здійснити для мене пошук. Я сказала, що не треба, але вона наполягала:

— Мені це неважко.

Аби більше не збурювати підозр, я погодилася. Поки вона зайнялася комп’ютером, я взяла на прилавку книжку й почала гортати її.

— Історії про дітей, — сказала санітарка, не відриваючи очей від екрана. — Наші пожильці захоплюються такою літературою.