Адюльтер - Коэльо Пауло. Страница 27

Навіть знаючи, що кожен у якусь мить почувається цілком й абсолютно самотнім, принизливо зізнатися: «Я самотній, потребую товариства, потребую вбити монстра, схожого на казкових драконів. Усі вважають, що це фантазія, але це не фантазія. Я чекаю шляхетного й доброчесного лицаря, який прийде зі своєю славою, щоб завдати йому поразки й остаточно скинути його в безодню, але лицар не з’являється».

Але ми все одно не повинні втрачати надію. Ми починаємо робити те, чого ніколи не робили, більше того, що є справедливим і необхідним. Колючки всередині нас стають більшими й руйнівнішими, а проте навіть у такій ситуації ми не можемо зупинятися посередині. Так, ніби життя — це грандіозна гра в шахи: усі дивляться й чекають результату. Ми вдаємо, ніби нам байдуже, виграємо ми чи програємо, головне — змагатися, викручуємося так, щоб наші справжні почуття були темними й прихованими, але в такому разі…

…Замість здобути собі товариство, ми ще більше ізолюємо себе, щоб мовчки зализувати рани. Або йдемо вечеряти з тими людьми, які не мають нічого спільного з нашим життям, і гаємо свій час, розмовляючи про речі, які не мають щонайменшої ваги. І хоч ми розважаємося протягом певного часу, випиваємо й святкуємо, але дракон залишається живим. Поки нарешті люди, справді до нас близькі, бачать, що з нами діється щось не те, і починають звинувачувати себе за те, що їм не вдалося зробити нас щасливими. Вони запитують у нас, у чім наша проблема. Ми відповідаємо, що з нами все гаразд, але насправді це не так…

Усе дедалі погіршується. Будь ласка, дайте мені спокій, бо я вже не маю сліз, щоб плакати, і не маю серця, щоб страждати, маю лише безсоння, порожнечу, апатію, і ви повинні почувати те саме, можете себе запитати. Але вони наполягають і кажуть, що я лише переживаю важку фазу або депресію, бо бояться застосувати справжнє й проклятуще слово — «самотність».

Поки все це відбувається, ми й далі не припиняємо шукати єдиного, що могло б зробити нас щасливими: лицаря в блискучому обладунку, який убив би дракона, підібрав троянду й обламав із неї колючки.

Багато хто переконує нас у тому, що ми несправедливі з життям. Інші залишаються задоволеними, бо вважають, що саме на це ми й заслуговуємо: почуватися самотніми, нещасливими, бо ми все маємо, а вони — ні.

Але одного дня сліпі починають бачити. Ті, хто опанований смутком, знаходять розраду. Ті, хто страждає, знаходять порятунок. Лицар прибуває й визволяє нас, і життя знову знаходить своє виправдання…

Але все одно вам доводиться брехати й обманювати, бо обставини можуть змінюватися. Кому ніколи не хотілося покинути все й податися на пошуки мрії? Мрія завжди є ризикованою, за неї завжди треба платити, тебе або віддають під суд, або каменують у певних країнах, в інших це може бути або соціальний остракізм, або байдужість. Але завжди існує ціна, яку треба сплатити. Хоча ви й далі брешете, а люди вдають, ніби вам вірять, а потай вам заздрять і стверджують у вас за спиною, що ви є чимось найгіршим, чимось найзагрозливішим. Ви не чоловік-перелюбник, якого терплять і яким нерідко захоплюються, ви жінка-перелюбниця, та, яка спить з іншим, обманюючи свого чоловіка, свого бідолашного чоловіка, завжди такого поступливого й ніжного…

Але тільки ви знаєте, що цей чоловік виявився неспроможним урятувати вас від самоти. Бо в ньому бракувало чогось, чого навіть ви не можете пояснити, бо кохаєте його й не хочете втратити. Тим часом осяйний лицар зі своїми обіцянками про пригоди в далеких краях виявляється набагато сильнішим, аніж ваше бажання, щоб усе залишалося таким, як і було, навіть якщо на святах люди дивляться на вас і між собою базікають, що ліпше було б прив’язати вам на шию млиновий камінь і вкинути вас у море, щоб ви не подавали поганого прикладу.

І ситуацію тільки погіршує те, що ваш чоловік терпить усе мовчки. Не протестує й не влаштовує сцени. Сподівається, що це минеться. Ви також знаєте, що це минеться, бо час сильніший за вас.

І так усе триває місяць, два місяці, рік… Усі терплять мовчки.

Але тут не йдеться про те, щоб просити дозволу. Ти озираєшся назад і бачиш, що вже думала так само, як ті особи, котрі тепер тебе звинувачують. Ти також звинувачувала перелюбниць і уявляла собі, що живеш у тій країні, де за такі речі карають каменуванням. Ти так думала до того дня, коли таке сталося з тобою. Тоді ти знайшла тисячу виправдань за свою поведінку, стверджуючи, що маєш право на те, аби бути щасливою бодай трошки, бо осяйні лицарі, які вбивають драконів, існують лише в дитячих історіях. Справжні дракони не вмирають ніколи, але навіть у цьому випадку ти маєш право пережити дорослу казку бодай раз у житті.

Ось тоді й настає хвилина, якої ти всіма силами намагалася уникнути, яку відкладала на потім стільки часу: хвилина, коли треба ухвалити рішення, чи вам і далі жити разом, чи розлучитися назавжди.

Водночас приходить і страх помилитися, хоч би яким було ухвалене тобою рішення. І ти болісно чекаєш, щоб інший ухвалив рішення, чи викинути тебе з дому та з ліжка, бо так далі тривати не може. Зрештою, ти вже не одна, вас двоє або вас багато, кардинально відмінних між собою. А що з тобою раніше такого не було, то ти не знаєш, куди йти. Факт полягає в тому, що ти постала перед ситуацією, яка примусить страждати одну людину, або дві, або всіх…

…Але передусім вона знищить тебе, хоч би яким був твій вибір.

Рух повністю припинився. І саме сьогодні!

Женева зі своїми двомастами тисячами жителів поводиться так, ніби є центром світу. І є люди, які в це вірять і прилітають сюди зі своїх країн, щоб улаштувати тут так звані збори під куполом. Ці зустрічі переважно відбуваються в приміських зонах і впливають на рух транспорту дуже рідко. Здебільшого ми бачимо лише кілька гелікоптерів, які літають над містом.

Я не знаю, що відбулося сьогодні, але перекрили одну з головних ліній. Я прочитала кілька денних газет, але не найголовніших у місті, а лише тих, які повідомляють локальні новини. Проте знаю, що великі світові держави послали своїх представників, щоб обговорити «на нейтральній території» загрозу поширення атомної зброї. Але в який спосіб це торкається мого особистого життя?

Багато в чому. Я ризикую запізнитися на службу. Тому вирішила обрати громадський транспорт, а не їхати своїм ідіотським автомобілем.

Щороку в Європі витрачають близько сімдесяти чотирьох мільйонів швейцарських франків (близько вісімдесяти мільйонів доларів) на наймання приватних детективів, чиєю спеціальністю є стежити, фотографувати й надавати персонам докази, що їх зраджує їхня дружина або їхній чоловік. Тоді як решта континенту переживає кризу, підприємства звільняють працівників, ринок подружньої невірності переживає бурхливе зростання.

І не лише приватні детективи здобувають із цього вигоду. Техніки інформатики опрацювали пристосування для телефонів, такі як СОС-алібі. Воно функціонує дуже просто: у призначений час надсилає партнерові любовне послання прямо в його кабінет. Тож, поки ви лежите в постелі, п’єте шампанське, на мобілку партнера прибуває торпеда, повідомляючи, що ви повернетеся зі служби дуже пізно через несподівану нараду. Інше пристосування, «машина вибачення», пропонує серію пробачень французькою, німецькою й італійською мовами — і ви можете обрати найприйнятніше для вас на сьогодні.

Крім детективів і техніків інформаційного обслуговування, велику вигоду з поширення перелюбів здобувають також готелі. Позаяк один із сімох швейцарців має позашлюбну пригоду (згідно з офіційною статистикою) і взявши до уваги кількість одружених у країні, ми говоримо про триста п’ятдесят тисяч індивідів, яким потрібне потаємне помешкання, де вони могли б зустрічатися. Щоб привабити клієнтів, управитель готелю-люкс заявляє: «Ми маємо систему, у якій борг на кредитній картці позначений як сніданок у нашому ресторані». Заклад пропонував вигідні умови для тих, хто міг заплатити шістсот швейцарських франків за один вечір. До такого закладу я й звернулася.