Алхімік - Коэльо Пауло. Страница 11

Але караван уже рушив і слів не було чути. Хоча юнак здогадувався, про що йдеться: про загадковий ланцюжок, який усе пов’язує і завдяки якому він став спочатку чабаном, тоді побачив двічі один сон, тоді опинився в містечку біля Африки, тоді зустрів на майдані короля, тоді був пограбований, тоді зійшовся з Торговцем Кришталем, тоді...

«Коли наближаєшся до мрії, сенсом життя стає Леґенда», — подумав юнак.

Караван рухався на схід. Він вирушав рано-вранці, зупинявся, коли спека ставала нестерпною, а під вечір знову пускався в дорогу. Юнак мало спілкувався з Англійцем, бо той здебільшого читав.

Тому він мовчки спостерігав, як сунуть пустелею люди й тварини. Все тепер дуже відрізнялось від того, що діялося в день від’їзду: тоді панував безлад і гамір, дитячий плач та іржання коней, впереміш із нервовими вигуками погоничів та купців.

А в пустелі царювала тиша, яку порушувало тільки завивання вітру й тупіт копит. Навіть погоничі рідко розмовляли між собою.

— Я вже багато разів переходив через ці піски, — розповідав один з них уночі. — Але пустеля така безмежна, а обрії такі далекі, що людина чується малою й мовчить.

Юнак чудово розумів, що мав на увазі погонич, хоча сам був у пустелі вперше. Дивлячись на море чи вогонь, він міг годинами мовчати, не думаючи ні про що, весь у полоні неосяжності й могуті цих стихій.

«Я дечого навчився від овець, дечого — від кришталю», — подумав він. «Може, навчуся й від пустелі. Вона виглядає старою й мудрою».

Вітер не вщухав. Юнакові згадалось, як цей вітер віяв йому в обличчя на мурах Таріфської фортеці. Тепер він, мабуть, куйовдить злегенька вовну його овець, які й далі шукають їжу та воду в полях Андалузії.

«Це вже не мої вівці», — подумав він без жалю. «Вони звикли до нового чабана, а про мене забули. Це й добре. Коли постійно мандруєш, наче та вівця, то знаєш, що рано чи пізно надходить мить прощання».

Згадав крамареву дочку, яка, мабуть, давно вже вийшла заміж. Може, за пекаря, може, за пастуха, який також умів читати й розповідав неймовірні історії — зрештою, він був не єдиний такий. Подивувався власній інтуїції — можливо, він теж опановує Всесвітню Мову, що охоплює минуле й сучасне всіх людей. «Це внутрішній голос», — казала його мама. Юнак починав розуміти, що інтуїція — це несподіване занурення душі у світовий потік життя, в якому сплелися людські історії і з якого можна довідатись усе, бо там усе написано.

Мактуб, — вимовив юнак, пригадавши Торговця Кришталем.

Місцями пустеля була піщана, а місцями — кам’яниста. Коли на дорозі лежав камінь, його обминали, але щоб обійти скелі, треба було робити великий гак. Якщо пісок ставав надто грузьким для верблюдячих копит, шукалося місця, де він був твердішим. Деколи земля була вкрита сіллю з висохлих озер. Тварини тоді пручалися, й погоничі злізали з них, щоб допомогти. Тоді вони несли вантаж на власних плечах, а минувши підступні місця, знову нав’ючували верблюдів. Якби захворів або помер Провідник, погоничі кидали б жереб, щоб вибрати нового.

Все це робилося з однією метою: скільки б не було обходів, караван мусив триматися незмінного напрямку. Подолавши чергову перешкоду, він знову брав курс на зорю, яка вела до оази. Коли люди бачили у вранішньому небі сяйво цієї зорі, вони знали, що попереду їх чекає вода, жінки, фініки й пальми. Лише Англієць цього не знав: він був заглиблений у свої книжки.

Юнак також мав книгу, і читав її в перші дні подорожі. Але йому було цікавіше дивитися на караван і слухати вітер. Коли він краще зрозумів свого верблюда й став йому приятелем, він зовсім закинув книгу. Це був зайвий тягар, хоча юнак і далі вірив у те, що, відкривши книгу, щоразу знайде там щось важливе.

Він потоваришував з погоничем, який їхав поруч. Вечорами біля вогнища юнак описував йому свої вівчарські пригоди.

Під час однієї з таких розмов погонич розповів йому про своє життя.

— Я мешкав поблизу Ель Кайруму, — сказав він. — Мав свій сад, дітей, і життя моє мало бути незмінним до самої смерті. Одного року, коли сад уродив найкраще, ми відправились до Мекки, отож я виконав останній у житті обов’язок. Тепер міг спокійно помирати й тішився цим.

— Одного дня затряслася земля і Ніл вийшов з берегів. Я не думав, що таке трапиться зі мною. Сусіди боялися, що повінь знищить оливкові дерева, дружині було страшно за наших дітей. Мене ж лякало те, що все моє майно загине. Та що тут вдієш. Земля була спустошена, і я мусив якось заробляти на життя. Тому й став погоничем верблюдів.

Тепер я розумію слова Аллаха: не треба боятися невідомого, бо ми можемо здобути все, що захочемо. Нам страшно втратити те, чим володіємо — життя, майно. Але страх зникає, коли зрозуміти, що й наші долі, й уся світова історія написані однією Рукою.

Іноді цей караван зустрічався з іншими. Завжди один з них мав те, чого бракувало другому — неначе справді все було написане однією Рукою. Зібравшись навколо вогню, погоничі розмовляли про піщані бурі й оповідали різні байки про пустелю.

Часом з’являлися загадкові чоловіки у відлогах; це були бедуїни, які охороняли караванні шляхи. Вони застерігали від грабіжників та дикунських племен. З’являлися й щезали мовчки, вбрані з голови до ніг у чорне. Виднілися лише їхні очі.

Одного вечора до вогнища, біля якого сиділи Англієць з юнаком, підійшов погонич верблюдів.

— Ходять чутки про війну між племенами, — сказав він.

Запала тиша. Юнак відчув напругу й страх, хоча ніхто й не озивався. Але він уже знав мову без слів, Всесвітню Мову.

Англієць поцікавився, чим це їм загрожує.

— Коли ти в пустелі, назад вороття немає, — відповів погонич. — А коли немає дороги назад, треба думати про дорогу вперед. На все воля Аллаха.

І він прорік оте таємниче слово: Мактуб.

— Ти б більше уваги вділяв караванові, — порадив Англійцеві юнак, коли погонич відійшов. — Ми часто йдемо в обхід, але не сходимо з курсу.

— А ти б більше читав, — відповів Англієць. — Книжки схожі на каравани.

Довжелезна валка людей і тварин рухалася дедалі швидше. Тепер не тільки вдень, але й вечорами біля вогнищ — де мандрівники звичайно розмовляли — панувала тиша. А одного дня Провідник Каравану вирішив, що відтепер вони взагалі не розводитимуть вогню, щоб не привертати до себе уваги.

Тварин тепер розташовували колом, а люди спали всередині, ховаючись від нічного холоду. Провідник звелів також виставляти озброєну варту.

Однієї ночі Англійцеві не спалося. Він покликав юнака й вони вирішили прогулятися довколишніми дюнами. Був повний місяць, і юнак описав Англійцеві своє життя.

Англієць був у захваті, коли хлопчина розповів про працю у крамничці та про досягнутий там успіх.

— Цей принцип керує всім, — сказав він. — В Алхімії це зветься Світовою Душею. Коли прагнеш чогось усім серцем, тоді ти найближче до Світової Душі. Ця сила завжди позитивна.

Він також сказав, що цей дар належить не тільки людині, бо все на Землі має душу — мінерали, рослини, тварини й навіть звичайні думки.

— Все на Землі постійно змінюється, бо Земля жива... і має душу. Ми — частка цієї Душі, тому рідко усвідомлюємо, що вона все робить для нас. Але ти, мабуть, помітив, що в крамничці навіть кришталь тобі допомагав.

Юнак мовчки дивився на місяць і білий пісок.

— Я стежив, як караван перетинає пустелю, — сказав нарешті він. — Вони обоє говорять однією мовою, тому пустеля його пропускає. Вона перевіряє кожен його крок, щоб він їй пасував. Лише так йому буде дозволено дійти до оази. Бо коли покладатися лише на відвагу, не розуміючи цієї мови, можна загинути першого ж дня.

Вони удвох дивилися на місяць.

— Це — магія знаків, — вимовив юнак. — Я бачив, як погоничі читали пустельні знаки, а душа каравану розмовляла з душею пустелі.

Англієць сказав: