Алхімік - Коэльо Пауло. Страница 5

Він повернув юнакові книгу.

— Завтра, о цій порі, приведи мені десятину своєї отари, і я навчу тебе, як знайти захований скарб. Бувай.

І він зник за рогом.

Юнак знову почав читати, але не міг зосередитись. Був збентежений, бо знав, що старий говорив правду. Пішов по хліб, міркуючи, чи не розповісти пекареві, що говорив про нього старий. «Іноді краще лишити все, як є», — подумав собі він і промовчав. Інакше пекар вагався би три дні, чи не кинути все до біса, хоча вже звик до своєї пекарні.

Не варто завдавати йому такої гризоти. Юнак побрів містом навмання і врешті опинився в порту. Там стояла невеличка будка з віконечком, де продавали квитки до Африки. А Єгипет знаходився в Африці.

— Тобі щось потрібно? — запитав чоловік у віконці.

— Та ні, може завтра, — відповів юнак і відступив. Досить продати лише одну вівцю, і він буде на другому боці протоки. Ця думка його налякала.

— Ще один мрійник, — сказав продавець квитків своєму помічникові, коли юнак відійшов. — Хочеться їхати, а грошей нема.

Згадавши біля віконечка про своїх овець, юнак захотів знову бути з ними. За два роки він як слід опанував вівчарське ремесло: знав, як стригти овець, знав, що робити, коли вони вагітніють, як захищати їх від вовків. Йому були відомі всі поля й пасовища Андалузії. І ще він знав, скільки грошей можна виручити за ту чи іншу тварину.

Він вирішив йти до стайні найдовшою дорогою. Тут також був замок, і він видряпався на саму верхівку муру. Згори було видно Африку. Хтось йому розповідав, що саме звідти прийшли колись маври, які захопили згодом мало не всю Іспанію. Юнак не любив маврів. Це вони привели з собою циганів.

Йому було видно звідси усе містечко разом із майданом, на якому він розмовляв зі старим.

«Хай би їй грець, тій хвилині, коли я зустрів того діда», — подумав він. Адже прийшов він сюди лише для того, щоб розшукати жінку, яка тлумачить сни. Ані її, ні діда не зацікавило те, що він — пастух. Хіба можуть самотні, зневірені люди збагнути, як міцно прив’язуються вівчарі до своїх овець? Він знав про них усе: котра з них кульгає, в котрої через два місяці має народитись ягнятко, а котра найледачіша. Знав, як їх стригти й як різати. Вони без нього пропадуть.

Почав здійматися вітер. Цей вітер був йому знайомий — його називали «левантом», бо віяв він з Леванту, звідки присунули орди невірних. Юнак ніколи не думав, що Африка так близько від Таріфи. Це було небезпечно, бо сюди могли знову вдертися маври.

Левант подув з новою силою. «Отара чи скарб?» — подумав юнак. Треба було вибирати між тим, до чого він звик, і тим, до чого прагнув. Була ще й донька крамаря, але їй він був не настільки потрібний, як вівцям. Можливо, вона вже й забула його. Можливо, коли він не з’явиться через два дні, вона цього й не зауважить — для неї всі дні однакові, а коли дні однакові, це означає, що люди перестають помічати всі ті чудесні речі, які відбуваються з ними щодня, від сходу до заходу сонця.

«Я залишив батька, матір і наш міський замок. Вони до цього звикли, звик і я. Так і вівці звикнуть, що мене не буде поруч», — подумав юнак.

Він ще раз глянув на майдан. Пекар торгував у своїй крамничці. Молоденька парочка цілувалась на тій лаві, де він розмовляв зі старим.

«Той пекар...», — подумав було він, але тут таки й забув, відчувши на обличчі нові пориви леванту. Цей вітер привів за собою маврів, це так, але ще він приніс аромати пустелі й пахощі вкритих чадрою жінок. Приніс піт і марення чоловіків, які вирушали колись на пошуки невідомого, пошуки золота, пригод... і пірамід. Юнак позаздрив вільному вітрові, але й відчув, що сам може стати таким. Ніщо його не стримує, крім нього самого. Вівці, крамарева дочка, поля Андалузії — все це лиш перші кроки його Леґенди.

Наступного дня опівдні юнак зустрівся зі старим. Він привів шестеро овець.

— Дивно, — сказав юнак. — Мій товариш відразу купив отару. Він сказав, що все життя мріяв стати чабаном, і це для нього гарна прикмета.

— Так буває завжди, — відповів старий. — Це — Закон Сприяння. Коли вперше сідаєш грати в карти, то майже завжди виграєш. Фортуна початківця.

— Чому це так?

— Щоб почати жити Леґендою. Успіх збуджує азарт. Оглянувши овець, старий зауважив, що одна з них накульгує. Нічого страшного, пояснив юнак, бо якраз ця вівця — найкмітливіша і вовни з неї багато.

— Ну й де той скарб? — запитав він.

— В Єгипті, біля Пірамід.

Дивно, стара циганка сказала йому те ж саме, але нічого за це не взяла.

— Щоб до нього дійти, треба читати знаки. Бог сотворив їх для кожного з нас. Зумій тільки прочитати, що написано тобі.

Не встиг юнак відповісти, як між ним і старим затріпотів крильми метелик. Йому пригадався дідусь: коли він був малим, дідусь йому повідав, що метелики — гарна прикмета. Як цвіркуни, ящірки й конюшина з чотирма листочками.

— Це правда, — сказав старий, читаючи юнакові думки. — Саме так, як казав дідусь. Все це — знаки.

Тут старий розгорнув мантію, яка закривала йому груди. Юнак був вражений побаченим: відразу пригадалося сяйво, яке засліпило його вчора. То сяяла пектораль із чистого золота, всипана коштовними каменями.

Це справжній король! Просто він маскувався від грабіжників!

— Візьми, — сказав старий, виймаючи з пекторалі два камені, білий та чорний. — Це Урім і Туммім. Чорний означає «так», білий — «ні». Коли не розумітимеш знаків, вони тобі допоможуть. Завжди став їм точні питання. Однак, якщо можеш, вирішуй все сам. Скарб заховано біля Пірамід, це ти вже знаєш. Але я взяв за це шість овець, бо допоміг тобі прийняти рішення.

Юнак заховав камінці до торби. Відтепер він прийматиме рішення сам.

— Не забувай, що світ — одне ціле. Не забувай мови знаків. І не забудь головного: Особисту Леґенду треба прожити до кінця. А тепер я розповім тобі притчу.

«Один купець відправив свого сина до найбільшого мудреця світу, щоб довідатись від нього Секрет Щастя. Сорок днів блукав хлопчина пустелею, аж вийшов до прекрасного замку, що височів на вершечку гори. Там жив Мудрець.

Він думав, що побачить там святого старця, але натомість, увійшовши до замку, наш герой мов потрапив у вируючий вулик: метушилися купці, по кутках велися розмови, грав невеличкий оркестр, а стіл був заставлений розкішними наїдками. Мудрець постійно з кимось говорив, і минуло зо дві години, поки прийшла черга хлопця.

Мудрець уважно вислухав, за чим той прибув, але сказав, що зараз не має часу тлумачити йому Секрет Щастя. Хай він піде оглянути палац і вернеться через дві години.

— Зроби лише послугу, — попросив Мудрець, простягаючи хлопцеві ложечку з двома краплями олії. — Носи це з собою і гляди, не пролий.

Хлопчина подався навмання численними залами палацу, не зводячи з ложечки очей, а через дві години прийшов назад.

— Ну що, — запитав Мудрець, — ти бачив перські гобелени в моїй їдальні? А сад, який десять років вирощував мій садівник? А розкішні пергаменти в моїй бібліотеці?

Розгублений юнак зізнався, що не бачив нічого, — він дбав тільки про те, щоб не розілляти олію, довірену йому Мудрецем.

— Ще раз піди й оглянь дива мого світу, — звелів Мудрець. — Не можна вірити людині, не знаючи дому, в якому вона живе.

Втішений юнак схопив ложечку й знову подався блукати палацом, не пропускаючи цього разу жодного мистецького твору. Він побачив сад, навколишні гори, красу квітів і те, з яким смаком було все підібране в замку, а повернувшись, детально про все розповів.

— А де та олія, яку я тобі довірив? — запитав Мудрець.

Глянувши на ложечку, юнак побачив, що олії там не лишилося.

— Ну, що ж, дам я тобі одну пораду, — прорік Наймудріший з Мудреців. — Секрет Щастя полягає в тому, щоб побачити всі дива світу, не забувши про дві крапельки олії».

Юнак не сказав нічого. Він зрозумів притчу старого короля. Вівчар може мандрувати, але не повинен забувати про своїх овець.