Осінь патріарха - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 1

Габріель Гарсіа МАРКЕС

ОСІНЬ ПАТРІАРХА

Роман

1

Під кінець тижня грифи злетілися на балконипрезидентського палацу, ударами дзьобів роздерли дротяні сітки на вікнах,розворушили своїми крильми час, що застоявся всередині дому, і в понеділокудосвіта місто, яке вже сотні років спало летаргічним сном, збудилося відтеплого, слабкого ще повіву протухлої величі, від запаху великого мерця. Лишетоді ми зважилися увійти в палац, і нам не довелося ні штурмувати напівобваленіфортечні мури, як намірялися декотрі, найвідчайдушніші, ані волячими запрягамизривати головну браму, як пропонували інші, бо досить було штовхнути броньованістулки, що в героїчні для цього дому часи не піддалися гарматам корсара УїльямаДеймпера, як вони розчинилися. Ми ніби опинилися в іншій епосі, бо й повітря вцьому загидженому кублі влади було розрідженішим, і тиша - давнішою, а речіледь виднілись у кволому світлі. На першому патіо, брукованому плитками, крізьякі тепер пнувся густий бур’ян, ми побачили покинуту в безладді караульню, - абиякзвалену в шафи зброю, довгий збитий з грубих дощок стіл, а на ньому - тарілки знедоїдками, що лишилися тут від неділі, коли варта панічно розбіглася, недокінчивши сніданку; ми побачили похмуру будівлю, де раніше були урядовіканцелярії, - яскраві гриби та бляклі півники проросли поміж доповіднихзаписок, що, за звичай, розглядалися довше, аніж тягнеться наймарудніше людськежиття; посеред патіо ми побачили купіль, у якій прийняли генеральське хрещенняп’ять чи й більше поколінь, а в глибині - допотопну віце-королівську стайню,перетворену на каретний сарай; ми побачили серед камелій та мексиканськихорхідей двомісну коляску доби Великого Шуму, фургон часів Чуми, парадний екіпажроку Комети, катафалк епохи “Порядку Заради Прогресу, сомнамбулічний лімузинПершого Століття Миру, - весь той транспорт, ще досить справний, дарма що гетьу поросі й павутинні, було пофарбовано в кольори державного прапора. На другомупатіо за залізними ґратами росли притрушені місячним пилом кущі троянд, - учаси піднесення цього дому в їхньому затінку спали прокажені; троянди таквільготно розрослися в запустінні, що, либонь, не було куточка, куди б недолинав їхній аромат, змішаний зі смородом, яким тягнуло з глибини саду, - різкимзапахом курника, смердотою коров’ячих кізяків і солдатського лайна: то тхнуловід палацу колоніальних часів, де тепер була корівня. Продираючись крізьзадушливий чагарник, ми побачили заставлену горщиками з гвоздиками,астромеліями та братками аркову галерею барака, де жили наложниці, - швацькихмашинок та різного хатнього начиння було так багато, що, мабуть, і справді тутмогло мешкати більше тисячі жінок з виводками недоношених байстрят; ми побачилигармидер на кухнях, зотлілу на сонці білизну в басейнах для прання, відкритуяму вбиральні, до якої ходили жінки й солдати; в глибині подвір’я ми побачиливавилонські верби, перевезені - зі своїм ґрунтом, соками й росою - аж із МалоїАзії на гігантських кораблях-оранжереях, а за вербами - величезний та похмурийпалац, у який крізь роздерті жалюзі й досі залітали грифи. Нам не довелосявиламувати дверей, бо головна брама прочинилася, здається, від одного лишезвуку голосу, отож ми піднялися на другий поверх кам’яними сходами, ступаючи порозкішних килимах, пошматованих коров’ячими ратицями, і скрізь, од першоговестибюля до особистої спальні, ми бачили зруйновані канцелярії та приймальні,якими блукали зухвалі корови, жуючи оксамитові запинала й поскубуючи атласкрісел, - а долі, серед свіжих коров’ячих кізяків та потрощених меблів,валялися героїчні полотна з життя святих і полководців; ми побачили об’їденукоровами їдальню, концертну залу, яку осквернили ревиськом корови, столики длягри в доміно, що їх поламали корови, зелені луки більярдних столів, на якихпаслися корови; ми побачили кинуту в кутку машину вітру, що імітувала всілякіявища в кожному з чотирьох квадрантів рози вітрів, аби мешканці дому легшезносили тугу за морем, якого не стало; ми побачили повно пташиних кліток - їхяк позавішували на ніч ганчір’ям ще в котрийсь із вечорів минулого тижня, таквони й досі були запнуті; за безліччю вікон ми побачили здоровенного сплячогозвіра - місто: воно й гадки не мало про те, що історичний понеділок уже настав;а далі, за містом, аж ген на обрії, ми побачили мертві кратери з шорсткогомісячного пилу на безмежній рівнині, де колись було море, в цій фортеці, якусподобилися зріти лише обранці, ми вперше відчули трупний сморід, який надивсюди грифів з їхнім віщим інстинктом, їхньою одвічною ядухою, - і, прямуючитуди, звідки чулися удари крил і тягло духом тліну, ми дійшли до конференц-залуй побачили там укриті червою туші здохлих корів - їхні озаддя множилися увеличезних дзеркалах зали; і, нарешті, ми штовхнули бічні двері, сховані встіні, які вели до осібної кімнати, і побачили його - в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, іззолотою острогою на лівому закаблуці, старішого за найстаріших людей і звірів:він лежав долілиць на підлозі, підклавши під голову правицю замість подушки, - таквін спав щоночі протягом усього свого довгого життя, життя самотнього деспота.Лише коли ми його перевернули, щоб розгледіти лице, то збагнули, що впізнатийого неможливо: не тому, що грифи подзьобали йому обличчя, а через те, що ніхтоз нас ніколи його не бачив, і хоч його профіль був на монетах з обох боків, напоштових марках, на етикетках проносних засобів, на бандажах і ладанках, алітографія в рамці, на якій його зображувано зі стягом і драконом, символомвітчизни, на грудях, красувалася по всіх усюдах, - ми знали, що то лише копії зкопій портретів, які вважалися неточними ще за часів Комети, коли нашим батькамбуло відомо, хто він, бо вони чули про нього від своїх батьків, а ті - відсвоїх, і змалечку нас привчили вірити, що він безсмертний, що він живе в оселівлади, бо хтось бачив, як одного святкового вечора там спалахнули кулястіліхтарі, а ще хтось оповідав, ніби крізь церковне оздоблення президентськогоекіпажу розгледів сумні очі, бліді губи, чиюсь руку, що меланхолійно махалабозна-кому на знак прощання; а одної неділі, багато років тому, до палацупривели з вулиці якогось сліпця, котрий за п’ять сентаво читав напам’ять віршізабутого поета Рубена Даріо, і він повернувся звідти ощасливлений справжньоюзолотою унцією, яку чесно заробив за свій концерт, влаштований для самого, - сліпець, звісно, його небачив, і не тому, що був сліпий, а тому, що ні одна жива душа не бачила його щевід часів жовтої пропасниці, та попри все те ми знали, що він є, ми були певніцього, бо світ стояв собі й далі, життя тривало, пошта надходила, на Військовійплощі під запорошеними пальмами й тоскними ліхтарями оркестр муніципалітетувигравав щосуботи вечірню зорю з дурнуватих вальсів, і підстаркуваті музикизаступали в оркестрі померлих. В останні роки, коли броньовані стулкизачинилися назавжди і з палацу вже не долинав ні людський гомін, ні пташинийспів, ми знали, що там хтось є, бо вечорами у вікнах, які виходили до моря,горіло світло, схоже на корабельні вогні, і той, хто наважувався підійтиближче, чув за мурами тупіт ратиць і сопіння якоїсь великої худобини, а одногосічневого вечора ми побачили корову, яка милувалася заходом сонця зпрезидентського балкона, - “уявіть собі, корова на головному балконі вітчизни!оце так так! що за паскудна країна!..” - а втім, робилося стільки припущень - таяк це можливо, щоб корова опинилася на балконі, коли всьому світу відомо, щокорови не видираються сходами, та ще й кам’яними, тим паче - по килимах, - щоми врешті-решт не знали вже й самі, чи бачили її насправді, чи, може, тоговечора ми проходили Військовою площею і нам просто привиділася корова напрезидентському балконі, де вже багато років не було, та й бути не моглоанікогісінько, - аж до останньої п’ятниці, коли вдосвіта прилетіли перші грифи -з карнизів лікарні для вбогих, де вони завжди дрімали, а потому прилетіли грифиз глибин країни, прилетіли, накочуючись хвилями з- за моря пісків, щорозляглося на місці колишнього моря, - вони цілий день повільно кружляли надпалацом, аж поки котрийсь вожак із білим султаном і червоною шиєю не віддавмовчазного наказу, і тоді брязнули шибки, потягло отим смородом великого мерця,грифи почали шугати у вікна, - так буває тільки в домі, де нема господаря, отожі ми наважилися увійти туди і знайшли в безлюдному святилищі тільки руїнивеличі, подзьобаний груп, пещені, як у дівчини, руки з перснем державної владина підмізинці; геть усе його тіло було вкрите дрібними лишаями та морськимипаразитами, а надто під пахвами й на череві, брезентовий бандаж прикривав грижув паху - грифи обминули її, хоч вона й була завбільшки з волячу нирку; але мивсе ж ніяк не могли повірити в його смерть, бо це вже вдруге його знайдено вцій канцелярії, самотнього і вдягненого, померлого, либонь, природною смертю,уві сні, як і пророчили за багато років до того віщі води в мисках ворожок.Коли його знайшли вперше, на початку його осені, нація була ще досить живою, - вінмав би відчувати загрозу смерті навіть на самоті у власній спальні, а втім - вінправив так, наче був певний, що йому взагалі не судилося вмерти, іпрезидентський палац скидався тоді на якийсь базар, де доводилосяпроштовхуватися поміж босими ординарцями, які розвантажували в коридорахвіслюків, нав’ючених кошиками з курми та городиною, переступати через жінок,які спали, зібгавшись калачиком, на сходах разом зі своїми голодними дітьми вочікуванні чуда казенної милостині, обминати потоки брудної води, коли балакучіналожниці міняли ввечері зів’ялі квіти на свіжі,, мили підлогу та співалипісень про незбутнє кохання, вибиваючи влад палицями килими на балконах, - а вцей час вічні урядовці лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, якітам неслися, жінки й солдати шастали до вбиральні, птахи не вгавали, приблудніпси гризлися між собою в конференц-залі, - і невідомо було, хто тут що робить уцьому палаці з повідчиняними дверима, де серед неймовірного розгардіяшу годібуло розшукати уряд. Господар дому був не лише учасником, але й натхненником тастратегом цього катастрофічного ярмарку, бо тільки-но загорялося світло в йогоспальні, ще до півнів, як президентська охорона грала зорю, сповіщаючи пропочаток нового дня сусідню Графську казарму, та подавала сигнал військовій базіСвятого Ієроніма, а вже та - портовій фортеці, яка шість разів повторювалайого, пробуджуючи спершу місто, а потому й усю країну, поки господар палацуроздумував над своїм переносним пісуаром і, стискаючи долонями скроні,силкувався затамувати дзвін у вухах, що тоді саме почав його турбувати, тадивився на мерехтливі корабельні вогні в неспокійному імлистому, морі, яке затих славних часів ще було перед його вікном. Він, відтоді, як став володаремпалацу, щодня стежив за доїнням корів, особисто відміряв, молоко, яке трипрезидентські фургони розвозили потім у міські казарми, випивав на кухні чашкучорної кави з маніоковим коржем, іще не знаючи, куди його занесе течія новоїднини, уважно прислухався до балачок челяді, з якою завжди говорив її ж мовою,цінуючи над усе відверті лестощі цього люду і якнайкраще вгадуючи його душу;близько дев’ятої години неквапно приймав ванну з відвару цілющих трав угранітному басейні, збудованому в затінку мигдалевих дерев на його особистомупатіо, - і тільки по одинадцятій нарешті оговтувався від ранкової тривоги, щобпротистояти ударам життя. Раніше, коли країна була окупована морськимипіхотинцями, він зачинявся в канцелярії, щоб вирішувати долю вітчизни разом зкомандуючим десантними військами, і затверджував усілякі закони та наказивідбитком свого великого пальця, бо ж тоді ще був неписьменний, - а коли йогопокинули наодинці з батьківщиною та владою, він не став псувати собі кров іморочити голову писаниною, а віддавав усі накази сам, усно, встигаючи скрізь івсюди, долаючи верховини влади з невсипущою обачністю, але й з неймовірною дляйого віку спритністю; переслідуваний юрбою прокажених, сліпих та паралітиків,які навперебій канючили цілющу сіль з його рук, супроводжуваний ученимиполітиками й нахабними підлабузниками, котрі проголошували його корехідором[1]землетрусів, затемнень, високосних років та інших помилок господа бога, віннасилу тягнув через увесь дім свої здоровенні ноги,, достоту як слон по снігу,і на ходу розв’язував державні проблеми й домашні справи - так само просто, якнаказував: “зніміть-но звідси ці двері й перевісьте їх он туди”, - і дверізнімали, - “ні, перевісьте їх назад”, - і двері перевішували назад, - “хай годинникна вежі б’є дванадцяту годину не о дванадцятій, а о другій, щоб життя здавалосядовшим”, - і це мерщій виконували: без вагань виконувалися всі його накази, яківін віддавав безперестану, за винятком хіба що мертвого часу сієсти, коли він усутінках спалень підстерігав наложниць, зненацька накидався на котрусь із них,не роздягаючись і не роздягши жінки, не причинивши дверей, - і тоді в усьомудомі чулося бездушне сопіння нетерплячого мужчини, його собаче скавчання,дзенькання золотої остроги, лемент переляканої жінки, яка не могла втішатися наочах у своїх недоношених байстрят: “забирайтеся геть, грайтеся надворі, діти неповинні цього бачити!..” - і неначе тихий ангел пролітав тоді небом вітчизни:змовкали голоси, спинялося життя, цілий світ кам’янів, приклавши палець довуст, затамувавши подих: “тихіше, генерал уже...”; але ті, хто знав його краще,не вірили в паузу навіть цієї священної миті, бо завжди він ніби роздвоювався:о сьомій вечора його бачили за грою в доміно, і тоді ж можна було побачити, яквін підпалює сухі коров’ячі кізяки, аби вигнати москітів із конференц-залу, - отожніхто не тішив себе ілюзіями, аж доки не гасли останні вогні у вікнах і нелунав гучний брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок президентськоїспальні; чути було, як знеможено падає тіло на кам’яну підлогу, а далі - диханнянемічної дитини, яке дедалі глибшало з наближенням припливу, коли нічні арфивітру заглушали сюрчання цикад у його вухах, і безкрайнє розбурхане мореспустошувало вулиці древнього міста віце-королів та корсарів, ринучи крізь усівікна в палац, як тої жахливої серпневої суботи, коли прибій геть обліпивдзеркала черепашками, і віддав конференц-зал на поталу знавіснілим акулам, іпересягнув найвищий рівень доісторичного океану, затопивши всю землю, іпростір, і час, - зостався тільки він один: наче утопленик, плив долілицьмісячними водами своїх снів - у полотняному мундирі рядового, в крагах, іззолотою острогою, підклавши під голову правицю замість подушки. Ця довголітня -аж до його першої смерті - всюдисущість, коли він водночас підіймався нагору іспускався вниз, або ж милувався морем і мучився од згубного кохання, не булаані даром божим, як запевняли підлабузники, ні масовою галюцинацією, якподейкували критикани, - просто йому поталанило: в нього був вірний, мовсобака, двійник, Патрісіо Арагонес, якого знайшли, не шукаючи навмисне, одногодня принесли новину: “мій генерале, там якась карета, точнісінько наче ваша,їздить по індіанських селищах, а в ній якийсь пройдисвіт, він видає себе за васі має з того добрий зиск; він таки схожий на вас, - люди бачили в напівтемрявікарети його сумні очі та бліді губи, і рука в нього теж ніжна, як у нареченої,і теж в атласній рукавичці, - він кидав пригорщі солі хворим, які стоялинавколішки на вулиці, а за каретою їхали верхи двоє в офіцерській формі тазбирали гроші за зцілення, ви тільки подумайте, мій генерале, якеблюзнірство!..” - але він не скарав шахрая, а тільки звелів потай допровадититого в палац: “та накиньте йому на голову мішок, аби нас, бува, не переплутали”,- і тоді-то він зазнав приниження, побачивши другого себе: “чортівня, хіба такивін - це я?” - пробурмотів він, бо той негідник і справді був достеменний він, -хіба що бракувало владного голосу, якого двійник так і не вивчився імітувати,та ще малюнок долоні в того був на диво чіткий: лінія життя тяглася навколооснови великого пальця, ніде не розриваючись; і якщо він не наказав негайно розстріляти нахабу, то зовсім не тому, щохотів зробити своїм офіційним двійником, - це йому спало на думку пізніше, - ні,тоді його вразила химерна думка, ніби розгадка його власної долі позначена надолоні ошуканця. Доки він переконався в марності своїх сподівань, ПатрісіоАрагонес устиг спокійнісінько пережити шість замахів, призвичаївся волочити ноги,навмисне для цього сплющені довбешкою, в нього дзвеніло у вухах і зимовимиранками нила грижа, він навчився поправляти золоту острогу, - буцімтозаплуталися ремінці, - аби тільки виграти час на аудієнціях, бурмочучи: “хай їмчорт, цим фламандським пряжкам, нікуди вони не годяться!” - з балакучогожартівника, яким він був, коли видував пляшки при склоплавильній печі свогобатька, зробився похмурим і замисленим, не зважав на те, що йому кажуть, апильно вдивлявся в очі, намагаючись розгадати, що від нього приховують, ніколине відповідав на питання, не перепитавши спершу: “а ви як гадаєте?”; з гультяята дармоїда, яким він був, коли гендлював чудесами, зробився нестерпнозапопадливим і ретельним, хитрим і жадібним, призвичаївся кохатися знаскоку іспати долілиць на підлозі - не роздягаючись і без подушки, зрікся і своєїпередчасної пихи, - аякже, був схожий на самого,- і долі бути з діда-прадіда простим склодувом; протистояв найстрашнішимнебезпекам влади, закладаючи перший камінь там, де ніколи не збиралися кластидругого, перерізаючи стрічки на всіляких урочистих відкриттях, коли довколабуло повно ворогів, тамуючи зітхання від нездійсненних мрій, коли коронував, - іпальцем їх не зачепивши, - безліч ефемерних і недосяжних королев краси, - вінназавжди скорився своїй долі жити життям іншої людини, хоча й зробив це нечерез жадібність або з переконання: просто смертну кару йому замінили довічноюпосадою офіційного двійника з місячною платнею п’ятдесят песо та можливістюжити, як король, не маючи нещастя бути ним насправді, - чого ж бо й ще бажати?Плутанина стала ще більшою, коли однієї вітряної ночі в і н натрапив наПатрісіо Арагонеса, - той стояв серед запахущого жасмину і зітхав, дивлячись убік моря, - і він запитав Патрісіо із законною тривогою, чи не підсипали йому,бува, у страву отрути, що він мов сам не свій, а Патрісіо Арагонес відповів: “ох,мій генерале, ще гірше!” - в суботу він коронував королеву якогось карнавалу ітанцював з нею перший вальс, а тепер ніяк не може збутися того спомину, бо вона- найчарівніша жінка в світі, вона з тих жінок, які не створені для простихсмертних, “мій генерале, якби ви її тільки побачили!..” - проте в і н одказав,співчутливо зітхнувши: “хай йому грець, чоловіки втрапляють у таку халепу, колиїм бракує жінки”, - і запропонував Патрісіо викрасти її, як робив це сам збагатьма гарненькими жіночками, - потім вони ставали його наложницями: “ясиломіць покладу її тобі в ліжко, четверо солдатів триматимуть її за руки й заноги, поки ти зробиш усе, як годиться, ти набудешся з нею, чорти б її взяли, - кажутобі точно, найнеподатливіші з них спершу аж качаються від люті, а потімблагають - не кидайте мене так, мій генерале, мов перестиглий плід!” - алеПатрісіо Арагонес не зазіхав аж на таке, а проте прагнув більшого, він хотів,щоб його кохали: “бо вона з тих жінок, які знають, що й до чого, мій генерале,ви самі побачите!” - отож він дарував Патрісіо рецепт розради - показав нічнустежку до своїх наложниць і дозволив користуватись ними так, ніби то був вінсам: знаскоку, швидко, не роздягаючись; і Патрісіо Арагонес сумлінно зануривсяв цю драговину позиченого кохання, сподіваючись хоч таким чином угамувати своюжагу; але він так знемагав од пристрасті, що іноді забував про умови позички,розстібався через неуважність, гаяв час на дрібниці, необачно зачіпавнайпотаємніші струни жінок, краяв їхні серця зітханнями і змушував їх сміятисяв темряві од здивування: “ви такий розбишака, мій генерале, і старості на васнемає!..” - і відтоді ні жінки, ані вони самі вже не знали, яке дитя від когонародилося, бо й діти Патрісіо Арагонеса, і його діти народжувалисянедоношеними. Так Патрісіо Арагонес зробився втіленням влади, найулюбленішим і,може, найгрізнішим, а він тепер мав більше часу, щоб займатися збройними силамитак само, як на початку свого правління, - зовсім не тому, що армія була опороюйого влади, як ми всі гадали, а, навпаки, через те, що це був найнебезпечнішийдля нього природний ворог, - отож він переконував одних офіцерів, нібито іншістежать за ними; щоб вони не змовилися між собою, перетасовував їхні посади,постачав армію холостими патронами - по вісім на кожен десяток - та споряджавпорохом, змішаним із береговим піском, - а сам мав під рукою склад боєприпасів -у сховищі своєї резиденції, і ключі від складу носив на масивному металевомукільці разом з іншими ключами, які не мали дублікатів, - від дверей, котрих несмів одчинити ніхто, крім нього самого; його вкривала незворушна тінь генералаРодріго де Агіляра з артилерійської академії, “мого вірного друга”, - який дотого ж був міністром оборони, командиром охорони президента, начальником службнаціональної безпеки та одним з небагатьох смертних, кому дозволялося виграти усамого партію в доміно: адже цеРодріго де Агіляр позбувся правиці, намагаючись знешкодити динамітний заряд залічені хвилини, поки президентська карета ще не під’їхала до місця замаху.Завдяки генералові Родріго де Агіляру та Патрісіо Арагонесу він почувався такпевно, що показувався дедалі частіше, нехтуючи своєю безпекою, і навітьодважився проїхати містом у звичайній кареті з одним лише ад’ютантом, - одсунувшифіранку, дивився крізь віконце на величний роззолочений кафедральний собор,який він спеціальним президентським декретом оголосив найкрасивішим у світі,роздивлявся кам’яні споруди зі старомодними порталами та соняшниками,зверненими до моря, бруковані вулиці віце-королівського кварталу, звідкитягнуло чадом, дивився на блідих, незмінно скромних сеньйорит, які плелимережива на балконах серед горщиків з гвоздиками та гірлянд із братків, на клітчастиймонастир біскайок, звідки о третій годині дня долинали ті ж самі гамиклавікордів, якими відзначали першу появу комети; він перетнув вавілонськийлабіринт торговища з його пекельною музикою, лотерейними столиками, візками згуарапо[2],купами ігуанячих яєць, вицвілим на сонці старим мотлохом - турецьким крамом, змоторошним зображенням: дівчину перетворено на скорпіона за те, що не слухаласябатьків; з жалюгідним провулком, де мешкали незаміжні жінки, - надвечір, покиїхній одяг сохнув на прикрашених вицяцькованих різьбленням дерев’яних балконах,вони напіводягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками; вінвідчував, як повіяло запахом гниючих черепашок, побачив білий спалах за рогомвулиці - то була зграя пеліканів, побачив строкаті негритянські халупи напагорбах довкола бухти, і раптом - ось він, порт, ах, порт, причал із намоклихтрухлявих дощок, старий панцерник морських піхотинців, довший і похмуріший засаме життя; він побачив негритянку-вантажницю, яка запізно відсахнулася, щобдати дорогу шаленому ридвану, і відчула подих смерті, забачивши похмурогостарого, що зі світовою скорботою в очах дивився на порт: “це він!” - зляканоскрикнула вона, - “слава герою!” - залементувала вона; “слава!” - гукаличоловіки, жінки й дітлахи, які миттю позбігалися з пивничок та вбогих крамниць;“слава!” - кричали люди, зупинивши коней і товплячись навколо екіпажу, щобпотиснути руку володаря, - все це сталося так зненацька, що він ледве встигвідсторонити руку озброєного ад’ютанта і зауважив суворо: “не будьте йолопом,лейтенанте, не заважайте їм виявляти любов до мене!” - він був такий збудженийцим та іншими виявами любові, що генерал Родріго де Агіляр насилу відмовив йоговід наміру проїхати містом у відкритій кареті: “хай справжні патріоти бачатьмене на повен зріст, сто чортів!” - бо він і гадки собі не мав, що тільки вибухпочуттів у порту був стихійний, а всі наступні організовувала його власнаслужба безпеки, аби потішити його, не ризикуючи; ця народна любов напередоднійого осені була така спокуслива, що він - уперше за багато років - наваживсяпокинути місто: знову було приведено в рух старий, пофарбований у кольоридержавного прапора поїзд, який долав уступи його неозорого гнітючого царства,продирався крізь зарості орхідей та амазонського бальзаміну, полохав мавп,райських пташок і леопардів, котрі спали просто на рейках, - віз його дохолодних та безлюдних селищ рідного плоскогір’я, де на станціях його стрічалипохмурі оркестри, де його вітали заупокійними дзвонами та транспарантами на честьприбуття безіменного вельможі, який возсідає по праворуч од святої трійці; донього зганяли звідусіль індіанців - вони спускалися з гір, щоб на власні очіпобачити владу, сховану в потойбічній темряві президентського вагона, і ті,кому пощастило підійти ближче, крізь закіптюжені шибки тільки й бачилиздивовані очі, тремтячі губи та бозна-чию руку, яка махала їм з високостіслави, поки хтось із почту намагався відсторонити його від вікна: “будьтеобережні, мій генерале, ви потрібні вітчизні!” - а він одказував, витаючи вхмарах: “не турбуйтеся, полковнику, ці люди люблять мене!” - він торочив це,їдучи поїздом через пустелю, і на річковому пароплаві з дерев’яним колесом,який плив, лишаючи за собою шлейф зіграних на піанолі вальсів, крізь солодкіпахощі гарденій та тлінний дух саламандр із екваторіальних приток, повз кістякидопотопних ящерів, повз богом забуті острови, де розроджувалися сирени, повзвечори із катастрофами величезних зниклих міст, - до випалених сонцем убогихсіл, мешканці яких виходили на берег подивитися на дерев’яний пароплав,пофарбований у державні кольори, і навряд чи помічали чиюсь руку в атласнійрукавичці, що махала з вікна президентської каюти, зате він бачив на березілюдей, які розмахували маланговим листям - за браком прапорів, бачив, як дехтокидався в воду з живим тапіром або здоровезною бульбиною ямсу зі слонячу ногузавбільшки, або з кошиком дичини для президентської юшки, - і розчулено зітхаву священних сутінках каюти: “дивіться лишень, капітане, дивіться, як вони менелюблять!” У грудні, коли весь карибський світ робиться по-весняному прозорим,президентська карета підіймалася стрімким узгір’ям до будинку, що височів надскелями, і він цілий вечір грав удоміно з колишніми диктаторами інших країн континенту, батьками інших вітчизн,скинутими зі своїх тронів, - він давно вже надавав їм притулок, тепер вонидоживали віку в присмерку його милосердя і, сидячи на терасах, мріяли прохимерний корабель, що принесе їм нову щасливу нагоду, розмовляли самі з собою іврешті-решт умирали в цьому будинку відпочинку, який він збудував для них надморем, приймаючи їх усіх, наче одну особу, бо всі вони з’являлися рано-вранці,в парадному мундирі, вдягненому навиворіт просто на піжаму, з баулом грошей,награбованих у державній скарбниці, та валізою, де лежала шкатулка знагородами, газетні вирізки, закладені в старі розрахункові книжки, та альбом зфотокартками, що їх вони показували йому на першій аудієнції, наче вірчіграмоти: “гляньте, генерале, це я - коли ще був лейтенантом, а це - в день,коли було взято владу, а це - шістнадцята річниця приходу до влади, гляньте-носюди, генерале”, - проте він надавав їм політичний притулок, не звертаючи наних особливої уваги і не перевіряючи їхніх вірчих грамот, бо “єдиною посвідкоюскинутого президента має бути свідоцтво про його смерть”, - казав він, з тою жзневагою вислуховуючи їхню балаканину: “я не довго користуватимусь вашоюшляхетною гостинністю - поки народ притягне до відповіді узурпатора!” - то булаодвічна легковажна й пишномовна формула, яку він згодом вислуховував одузурпатора, а потім від узурпатора узурпатора: ті йолопи ніби не тямили, що вцьому людському ремеслі хто впав, той упав; він спочатку оселяв їх на кількамісяців у президентському палаці, змушував грати в доміно, аж поки геть чистоне оббирав їх, - “а тоді він брав мене за руку і підводив до вікна, - і,підтакуючи моїм скаргам на це кляте життя, якого не повернути назад, утішавмене, мовляв, ось ви підете в отой величезний будинок, - гляньте-но, начеокеанський корабель сів на мілину, - там для вас буде і світла кімната, ідобрий харч, і дозвілля, щоб разом із друзями по нещастю забути про все лихе, ітераса над морем”, - на цій терасі він і сам полюбляв сидіти грудневимивечорами - не через те, що йому так уже кортіло грати в доміно з цієюнаволоччю, а щоб потішитися зі свого сякого-такого талану, бо ж він не ставодним із них; щоб подивитися в дзеркало їхнього гіркого досвіду, їхньогоубозтва, коли сам він чвалав безмежною драговиною щастя, мріючи на самоті,крадучись навшпиньках, як нечиста сила, за покірними мулатками, котрі вдосвітапідмітали палац, - вистежував їх серед запахів спільної спальні та аптечногобрильянтину, чигав на них, щоб повтішатися із котроюсь півнячими любощами де-небудьза дверима канцелярії; в темряві жінки аж заходилися од сміху: “ви такийрозбишака, мій генерале, такий великий, а й досі такий ласий!..” - проте післялюбощів йому робилося сумно, і він, щоб заспокоїтися, йшов співати туди, деніхто не міг його почути: “пресвітлий місяченьку, от, - співав він, - ступив ія на ешафот перед вікном твоїм”, - співав він, настільки певний у любові свогонароду в ті часи, які не віщували нічого злого, що напинав гамак просто наподвір’ї приміського будинку, де мешкала його мати Бендісьйон Альварадо, і безохорони спочивав по обіді в затінку тамариндів, - йому снилися рибки, якіплавають туди-сюди в барвистих водах спалень; “вітчизна - це найкраща вигадка,мамо!” - зітхав він, ніколи не сподіваючись відповіді од єдиної в світі людини,яка наважувалася картати самого президента за те, що з- під пахов у нього тхнепрілою цибулею; він повертався до палацу через велику браму, зачарованийсічневим краєвидом Карібського моря, цією злагодою зі світом, бодай під старість,цими тихими вечорами, коли наставав мир між ним і папським нунцієм - тойнавідувався до нього без церемоній, аби спробувати навернути його до Христовоївіри, попиваючи шоколад із галетами, а він, помираючи зо сміху, правив своєї: “колиГосподь бог справді такий бравий хлопець, то перекажіть йому, хай витягне тогоджмеля, що гуде в мене у вусі!” - він розстібав дев’ять ґудзиків ширінки іпоказував нунцієві потворну грижу: “перекажіть господу, хай він мені спуститьоцю штуку!” - проте нунцій стоїчно проповідував, з усіх сил переконував його,що все істинне - від святого духа, що б там не говорили; коли засвічувалисяперші вогні, він проводжав нунція до дверей, веселий, як ніколи: “не бийтегоробців із гармат, панотче! - казав він, - нащо ви мене навертаєте, я ж і такроблю все, що вам завгодно, хай йому чорт!” І зненацька ця спокійна ідиліяурвалася, коли на далекому плоскогір’ї під час півнячих боїв якийсь кровожернийпівень одірвав своєму супротивникові голову і склював її на очах у ошалілих відкрові глядачів та п’яненьких оркестрантів - ті привітали це жахливе видовиськобравурною музикою, і тільки йогоодного охопило таке виразне передчуття неминучого лиха, що він потай наказавлюдям зі своєї охорони заарештувати одного музиканта, отого, що грає накорнеті; і справді, в того знайшли обріз, а під тортурами він зізнався, що мавнамір вистрілити в президента серед метушні при виході; “це було ясно, як божийдень, - пояснив він, - бо я дививсяна всіх і всі дивилися на мене, один тільки той негідник із корнетом, тойнікчема, не смів мені у вічі глянути!” - звичайно, він розумів, що не це булопричиною тривоги, яка мучила його ночами в палаці, хоча служба безпекизапевнила його, що немає ніяких підстав для хвилювання: “мій генерале, всегаразд!” - проте він після того лихого передчуття на півнячому бою так учепивсяза Патрісіо Арагонеса, наче то був він сам: давав йому їсти те, що їв сам,частував медом із власної ложки, щоб принаймні померти разом, якщо їжа отруєна,- наче втікачі, блукали вони удвох безлюдними кімнатами, ступаючи по килимах,аби ніхто не вчув їхньої ходи, скрадливої, наче в сіамських слонів, разомпливли в миготливому зеленому сяйві маяка, яке що тридцять секунд заливалопокої, наповнені духом коров’ячого гною і тужливими прощальними гудкамикораблів із сонного моря, цілими днями дивилися на дощ, похмурими вересневимивечорами рахували ластівок, наче зістарілі коханці, такі відчужені від світу,що він незчувся й сам, як йогожорстока боротьба за життя стала викликати підозру - чи, навпаки, нескорочується його існування, чи не поринув він у летаргічний сон; і хочаохорону було подвоєно, а входити до президентського палацу та виходити звідтизаборонено, хтось, як на сміх, таки зумів обминути цей небезпечний фільтр іпобачив мовчазних птахів у клітках, корів, які пили воду з хрестильні,прокажених та паралітиків, поснулих серед трояндових кущів, - і, здавалося,увесь світ опівдні чекає світання, бо він помер природною смертю, уві сні, як іпророчили віщі води в мисках ворожок, а верховне командування зволікає зповідомленням, намагаючись розв’язати на своїх зборищах давні кривавісуперечки. Він, хоч і не зважав на ці чутки, усвідомлював, що в його житті от-отмає щось скоїтися, і час від часу, перервавши довгу партію доміно, питавгенерала Родріго де Агіляра: “як справи, друже?” - “повний порядок, мійгенерале, вітчизна спокійна!” - та він вишукував знаки перестороги в старихколодязях та коров’ячих кізяках, які палали погребовими вогнищами по коридорах,але не знаходив, ніякого пояснення своїй тривозі; коли спадала спека, віннавідувався до своєї матері Бендісьйон Альварадо, і вони сідали під тамариндамивипити прохолодного напою: вона, старезна, але міцна духом, вмостившись у своєкрісло-гойдалку, кидала пригорщі маїсу курям та павичам, які порпалися наподвір’ї, а він у білому плетеному кріслі обмахувався сомбреро, слідкуючипожадливим поглядом за дебелими мулатками, які приносили фруктову воду, “аби немучила спрага, мій генерале!” - і думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, колиб ти тільки знала, як мені все остогидло, як мені хочеться податися світ заочі, матусю, геть від цих мук!” - проте навіть своїй матері він не відкривавдушу; увечері, коли засвічувалися перші вогні, він повертався допрезидентського палацу, проходив через службовий вхід і, крокуючи коридорами,прислухався до тупотіння вартових, які вітали його: “ніяких новин, мійгенерале, все гаразд!” - але він знав, що це не так, що його обдурюють зазвичкою, що йому брешуть з остраху, що після того фатального півнячого бою немаправди, є тільки скрутна непевність, яка отруїла його славу і відбила в ньогоколишнє бажання повелівати; він допізна не міг заснути, лежав долілиць напідлозі, а крізь розчинене вікно до нього долинали далекі звуки барабанів тасумних флейт - якесь бідняцьке весілля святкували з такими радощами, з якими бвідсвяткували і його смерть; він чув прощальний гудок несправного корабля, якийзнявся з якоря без дозволу капітана, чув паперовий шерхіт троянд, якірозкривалися на світанку, обливався холодним потом, знехотя зітхав, не знаючині хвилини спочинку, інстинктивно передчуваючи неминучий прихід того дня, коливін їхатиме з приміського дому, і його приголомшать юрби на вулицях, грюкітвікон, панічна метушня ластівок у прозорому грудневому небі, - він відхиливтоді фіранку, щоб глянути, що ж там скоїлося, - “це воно, матусю, це воно!” - сказаввін з моторошним відчуттям полегкості, побачивши в небі різноколірні кулі - червоній зелені, жовті, ніби великі помаранчі, сині - безліч мандрівних куль, щолітали поміж переляканих ластівок, пливли якийсь час у прозорому повітрі і раптомполопалися безгучно й одночасно, і тоді на місто посипалися тисячі папірців,ураган летючих пасквілів, - тож візник скористався з такої нагоди, і вонипустилися навтьоки, поки ще ніхто з базарного натовпу не впізнав каретиволодаря, “бо люди накинулися на ті папірці, мій генерале, вони зачитувалиїхній текст з балконів, повторювали їх напам’ять: “геть диктатуру!” - кричаливони, - “смерть тиранові!” - і навіть вартові президентського палацу голосночитали в коридорах: “союз усього народу проти вікового деспотизму!” - “патріотичнаєдність проти корупції та засилля військових!” - “досить крові!” - вигукуваливони, - “досить Сваволі!” - ціла країна прокинулася від тисячолітнього сну в тусаму ми