Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 104

Вона з'явилася у дверях як привид, освітлена знизу лампою, що вже ледь блимала. Не вмовкаючи, погасила лампу, перш ніж зайти за сітку.

Давай ось що зробимо, — перебив її полковник.

Єдине, що можна зробити, це продати півня, — сказала вона.

Можна ще продати годинник.

Його не купують.

Завтра подбаю, щоб Альваро дав мені сорок песо.

Не дасть.

Тоді продамо картину.

Жінка знову вийшла з-під сітки. Від неї пахло цілющими травами.

Не куплять, — сказала вона.

Тоді побачимо, — відказав полковник спокійно, без найменшої зміни в голосі. — А тепер спи.

Він силкувався не заплющувати очей, але сон його переміг. Він запав у дивний стан без часу і простору... А через мить відчув, що його трусять за плече.

Відповідай.

Полковник не знав, коли почув це слово: до чи після сну. Світало. У зеленому мерехтінні світанку вимальовувалось вікно. Полковник подумав, що в нього гарячка. Йому пекло очі, довелось зробити велике зусилля, щоб прийти до тями.

Що можна зробити, коли не можна продати нічого? — повторила жінка.

Тоді буде двадцяте січня, — сказав полковник цілком свідомо. — Двадцять відсотків заплатять того ж дня.

Якщо півень виграє, — сказала жінка. — А якщо програє? Ти не подумав, що півень може програти.

Цей півень не може програти.

Але уяви собі, що програє.

Ще сорок п'ять днів, маємо досить часу про це подумати.

Жінку пойняв розпач.

А доти що ми їстимемо? — запитала вона, схопила полковника за комір і сильно струснула його. — Скажи мені, що ми їстимемо?

Полковникові потрібно було сімдесят п'ять років, — цілих сімдесят п'ять років життя, що спливали хвилина за хвилиною, — аби дожити до цієї миті.

Він відчув себе очищеним, міцним і непереможним, коли відповів:

Лайно.

З іспанської переклали

Лев ОЛЕВСЬКИЙ, Женев'єва КОНЄВА

ХРОНІКА ВБИВСТВА, ПРО ЯКЕ ВСІ ЗНАЛИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Лови кохання — це соколині лови. Жіль Вісенті

I

Того дня, коли його вбили, Сантьяго Насар підвівся з ліжка о пів на шосту ранку, бо збирався йти на пристань зустрічати корабель, на якому мав прибути єпископ. Перед тим йому наснилося, ніби він іде в гаю між смоковницями, а з неба сіється тепла мжичка, і на мить він почув себе уві сні щасливим, та коли прокинувся, йому здалося, ніби він весь обляпаний пташиним послідом. «Сантьяго завжди снилися дерева, — розповіла мені його мати Пласіда Лінеро, згадуючи через двадцять сім років події, що сталися того злощасного понеділка. — За тиждень до своєї смерті йому наснився сон, ніби він летів сам-один на літаку із сухозлотиці і той літак петляв між мигдалевими деревами, проте не зачепив жодної гілки». Ця жінка славилась тим, що непомильно розгадувала чужі сновидіння, за умови, що їх розказували їй натщесерце, а проте вона не зауважила жодної фатальної прикмети у тих двох снах свого сина, а також не звернула уваги на те, що незадовго до смерті він став бачити дерева в кожному своєму сні й одразу, як прокидався вранці, розповідав про те матері.

Не розпізнав згубного передвістя і сам Сантьяго Насар. Спав він тієї ночі мало й погано, не роздягаючись, і пробудився з головним болем і таким присмаком у роті, ніби вночі гриз мідну острогу. Проте Сантьяго Насар сприйняв це спокійно — адже вчора він цілісінький день пив і гуляв на весіллі, та й спати ліг уже над самий ранок. Багато людей, які зустрічались йому від тієї миті, коли він вийшов з дому о 6.05, і до тієї, коли годиною пізніше його закололи, мов кабана, згадували, що був він трохи сонний, але настрій мав чудовий і кожному казав наче мимохідь, що день обіцяє бути гарним. Ніхто не міг підтвердити з певністю, що Сантьяго Насар мав на увазі саме погоду. Чимало людей запевняли мене, що той ранок був сонячний і над банановими плантаціями з моря віяв легенький бриз, що й не дивно, бо за тих часів у лютому майже завжди стояла добра погода. Але більшість очевидців усе-таки сходилися на тім, що день тоді був хмурний, з розвихреним і низько навислим небом, з густим запахом застояної води, а в ту мить, коли сталося нещастя, сіялася дрібна мжичка, така, як у останньому сні Сантьяго Насара, коли він ішов у гаю смоковниць. Я тоді очунював від весільного перепою на апостольському лоні Марії Алехандріни Сервантес і прокинувся тільки тоді, коли забамкали на сполох дзвони, але подумав, що то дзвонять на честь єпископа.

Сантьяго Насар одягнув на себе штани й сорочку з білого лляного полотна, ненакрохмалені, такі самі, у які вбирався напередодні, йдучи на весілля. То був його парадний одяг.

Якби не очікуваний приїзд єпископа, він би вдягнув костюм хакі і взув чоботи для верхової їзди, тобто вбрання, в якому щопонеділка вирушав у «Святий образ» — так називалася скотоферма, яка дісталась йому в спадок від батька і якою він управляв досить розважливо, хоч і без особливої фортуни. У таких випадках він носив на поясі «магнум-357», бронебійна куля з якого, — так казав Сантьяго Насар, — могла розсікти навпіл коня. Під час сезону полювання на куріпок він також брав із собою все необхідне для соколиних ловів. У шафі в нього ще зберігалися ґвинтівки «манліхер-шенауер-30.06», «голланд-магнум-300», «горнет-22» з оптичним прицілом та скорострільний «вінчестер». Як і його батько, Сантьяго Насар завжди спав з револьвером у подушці, під наволочкою, але того дня, виходячи з дому, він розрядив його і поклав у шухляду нічного столика. «Він ніколи не залишав револьвера зарядженим», — розповіла мені його мати. Я й сам це знав і знав, крім того, що Сантьяго Насар тримав зброю в одному місці, а набої — в іншому, десь далеко, так щоб ніхто в домі не зміг навіть випадково зарядити ґвинтівку чи револьвер. Цей мудрий звичай запровадив ще його батько від того дня, коли служниця труснула подушку — скидала з неї наволочку — і револьвер, упавши на підлогу, від удару вистрелив. Куля потрощила тоді шафу, пройшла крізь стіну, пролетіла, завиваючи як снаряд, через їдальню сусіднього будинку і розбила на друзки гіпсову статую святого в людський зріст на вівтарі церкви з протилежного боку майдану. Сантьяго Насар був тоді зовсім дитиною, але той нещасливий випадок став для нього наукою на все його подальше коротке життя.

Останній спогад про сина, який зберігся в пам'яті матері, це коли він на мить зайшов до її спальні. Він розбудив її, шукаючи напомацки таблетку аспірину в аптечці, що висіла у ванній; увімкнувши світло, вона побачила його в дверях зі склянкою води в руках — таким і запам'ятала навіки. Сантьяго Насар розповів тоді матері про свій сон, але на дерева вона чогось зовсім не звернула уваги.

— Птахи сняться завжди на добре, — сказала.

Вона бачила його з того самого гамака і лежачи в тій самій позі, в якій я застав її зовсім немічною від глибокої старості, коли приїхав до того містечка в надії зібрати з безлічі скалок розбите дзеркало пам'яті. Серед білого дня вона вже ледве розрізняла обриси предметів чи людські постаті, а на скронях у неї були наліплені лікувальні листки від головного болю, який навічно передав їй син, коли востаннє пройшов через спальню. Вона лежала на боку, схопившися за мотуззя гамака у спробі підвестися, і в сутіні чувся запах хрестильної купелі, який так вразив мене того ранку, коли стався злочин.

Тільки-но вона побачила мене на порозі кімнати, як їй здалося, що це з'явився Сантьяго Насар. «Отут він і стояв, — розповіла мені Пласіда Лінеро. — На ньому був костюм з білого лляного полотна, випраного в чистій воді, бо його ніжна шкіра не зносила шорсткої накрохмаленої тканини». Вона довго сиділа в гамаку, жуючи зернята кардаміну, аж поки в неї згасла ілюзія, що я — її син, котрий повернувся. Тоді зітхнула й сказала: «Він був єдиний, кого я любила на цьому світі».