Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 120

Дон Рохеліо де ла Флор, чоловік Клотільди Арменти, який у свої вісімдесят шість років мав квітуче здоров'я, підвівся з ліжка востаннє, щоб подивитися, як полосують ножами Сантьяго Насара перед замкненими дверима його будинку, і не пережив цього струсу. Пласіда Лінеро взяла ті двері на засув в останню мить, але не визнала за собою провини. «Я засунула їх, бо Дівіна Флор заприсяглася, що бачила, як мій син увійшов у дім, — розповіла мені вона, — а то була неправда». Зате вона ніколи не могла простити собі, що не розгадала нещасливого провістя у синовому сні з птахами та деревами, і зрештою приохотилася до згубної тогочасної звички жувати сім'я кардаміну.

Через дванадцять днів після злочину слідчий, призначений вести цю справу, нарешті зустрівся з мешканцями містечка. Сидячи в брудному приміщенні нашої управи та попиваючи каву, запарену в чавунці й розбавлену домашнім ромом, — надійний засіб від спричиненого спекою запаморочення голови, — він був змушений просити підкріплення з поліції — стримати натовп людей, які наринули давати свідчення, хоч їх і не кликали, бо кожен прагнув розповісти, яку важливу роль відіграв він у драмі. Слідчий нещодавно закінчив інститут і ще був у чорному форменому костюмі Вищої школи права; він носив на пальці золоте кільце з емблемою свого випуску і був самовпевнений та лірично настроєний, як це властиво безтурботним початківцям. Але його прізвища я не взнав ніколи. А про деякі риси його вдачі довідався з протоколу допиту, знайденого мною в Ріочачі у Палаці Правосуддя через двадцять років після злочину, — шукати його допомагало мені багато людей. В архіві не існувало жодної класифікації, і папки з судовими справами більше ніж за сторічний період лежали просто на підлозі напівзруйнованого будинку в колоніальному стилі, який свого часу протягом двох днів правив за штаб-квартиру Френсісу Дрейкові^[27]. Під час особливо бурхливих штормів нижній поверх затопляло море, й незшиті томи плавали по безлюдних приміщеннях. Я багато разів досліджував це болото давно мертвих справ, і часто мені доводилося стояти по кісточки у воді. Проте лише випадковість допомогла мені через п'ять років невтомних пошуків викупити 322 аркуші протоколу, вкрадені з папки, в якій колись зберігалося, певне, понад п'ятсот.

Прізвище слідчого не зазначалося на жодному зі знайдених мною аркушів, та було очевидно, що того чоловіка спалювала жага літературної творчості. Він, безперечно, читав іспанських класиків і кількох латинських, а також добре знав Ніцше — дуже модного автора в тогочасних судових колах. Нотатки на берегах протоколу, здавалося, були написані кров'ю — і не тільки через колір чорнила. Слідчий був такий приголомшений загадкою, з якою йому випало зіткнутися, що багато разів збивався на ліричні відступи, протипоказані в його професії. Він просто не міг збагнути, як життя могло нанизати на один ланцюг стільки випадковостей, немислимих для літературного твору, щоб сталося це вбивство, про яке всі знали заздалегідь.

А втім, чи не найдужче стривожився він уже наприкінці свого аж надміру доскіпливого розслідування, бо ж йому не трапилося жодного знаку, бодай трохи правдоподібного, що винуватцем завданої кривди був справді Сантьяго Насар. Подруги Анхели Вікаріо, які намагалися схилити її до обману, не раз розповідали, що вона розкрила їм свою таємницю ще до весілля, але імені спокусника не назвала. На допиті ті дівчата посвідчили: «Вона повідомила нас про чудо, але не сказала, як звуть святого». Що ж до Анхели Вікаріо, то вона наполягала на своєму. Коли слідчий, намагаючись що-небудь вивідати манівцями, запитав, чи знала вона особисто небіжчика Сантьяго Насара, вона незворушно відповіла:

— То був винуватець моєї ганьби.

Так записано в протоколі, проте без уточнення, як це сталося і де саме. Виступаючи на суді, який тривав усього три дні, прокурор підкреслив явну слабкість цього звинувачення. Слідчий був такий розгублений і розчарований повним браком доказів проти Сантьяго Насара, що іноді його копітка праця, певне, здавалась йому марною і непотрібною. На аркуші 416 зроблено червоним аптекарським чорнилом такий запис на берегах: «Дайте мені упередження, і я переверну світ». Під цим гірким афоризмом слідчий упевненими штрихами намалював червоне серце, простромлене червоною стрілою. Для нього, як і для найближчих друзів Сантьяго Насара, сама поведінка цього хлопця в останні години перед смертю переконливо свідчила про його невинність.

І справді, того ранку, коли його вбили, Сантьяго Насар не виявив бодай тіні страху, хоча добре знав ціну приписуваної йому кривди. Він знав, що живе у світі лицемірному й святенницькому, і мусив розуміти: близнюки — хлопці надто прості і не зможуть опертися дикунській моралі, яка вимагатиме від них душогубства. Ніхто добре не знав Байярдо Сан Романа, але Сантьяго Насар був якраз досить близький до нього, щоб чітко усвідомлювати: під своєю великосвітською пихою той не менше, аніж будь-хто, чутливий до забобонів суспільства, в якому йому випало жити. Отож умисна безтурботність Сантьяго Насара дорівнювала самогубству. Крім того, коли в останню мить він нарешті довідався, що брати Вікаріо збираються його вбити, він не запанікував, як можна було б сподіватися, а скоріше просто розгубився — так поводиться тільки людина, певна своєї невинності; про це було говорено багатьма і не раз.

Особисто я переконаний, що він помер, так і не збагнувши, чого вмирає. Після того, як він пообіцяв моїй сестрі Марго, що прийде до нас снідати, Крісто Бедойя взяв його під руку, і двоє приятелів пішли набережною. Обидва здавалися такими безтурботними, що в декого зародилися фальшиві ілюзії. «Побачивши їх такими спокійними й задоволеними, — сказав мені Меме Лоайса, — я подякував богові, бо подумав, що справу залагоджено». Звичайно, не всі любили Сантьяго Насара, і, наприклад, Поло Каррільйо, власник електростанції, подумав, що його спокій свідчить не про невинність, а про цинічну самовпевненість. «Він гадав, гроші роблять його недоторканим», — сказав мені він. Фауста Лопес, дружина Поло Каррільйо, докинула й собі: «Усі вони такі, турки». Індалесіо Пардо незадовго перед тим заходив до крамниці Клотільди Арменти, і близнюки сказали йому, що, як тільки поїде єпископ, вони вб'ють Сантьяго Насара. Він подумав, як і багато інших, що то п'яне базікання, але Клотільда Армента розтлумачила йому правду і попросила, щоб він знайшов Сантьяго Насара і попередив його.

Не завдавай собі зайвого клопоту, — сказав йому Педро Вікаріо. — Вважай, що він уже мертвий.

То була похвальба з досить очевидною метою. Близнюки знали про близькі взаємини між Індалесіо Пардо і Сантьяго Насаром і, певне, вважали його саме тією людиною, яка зможе перешкодити злочину, щоб і вбивати їм не довелося і ніхто не посмів закинути, що вони зганьбили себе. Але Індалесіо Пардо побачив, як Сантьяго Насар іде під руку з Крісто Бедойєю в гурті людей, що розходилися з пристані, і не зважився застерегти його. «У мене чогось не стало духу», — розповів мені Індалесіо Пардо. Він тільки плеснув кожного з двох по плечу, і вони пішли собі, ледве чи й помітивши його, бо геть заглибились у підрахунки витрат на весілля.

Люди розходилися, сунучи до майдану, в тому самому напрямку, що й Сантьяго Насар з Крісто Бедойєю. То був досить густий натовп, але Есколастіці Сіснерос здалося, що двоє друзів ідуть у самій гущі зовсім вільно, мов у центрі порожнього кола, бо люди знали, що Сантьяго Насар зараз помре і боялися навіть торкнутись до нього. Крісто Бедойя теж пригадував, що ставлення до них було якесь дивне. «Вони дивилися на нас так, ніби в нас були розмальовані обличчя», — розповів мені він. Сара Норіега відкрила свою взуттєву крамницю в ту мить, коли вони проходили мимо, і злякалася, побачивши, який блідий Сантьяго Насар. Але він заспокоїв її.

Ви ж розумієте, пані Саро, — сказав він не спиняючись. — Після такої гульні!

Селеста Дангон, сидячи в піжамі під дверима свого будинку і підсміюючись із тих, хто вирядився з нагоди візиту єпископа, запросила Сантьяго Насара на каву. «Я сказала це, щоб виграти час, поки думала, що робити», — розповіла мені вона. Але Сантьяго Насар відповів їй, що квапиться перевдягтись, бо запрошений до нас на сніданок. «Я так нічого й не сказала йому, — розповіла мені Селеста Дангон, — бо мені раптом подумалося: хіба можуть убити людину, коли вона напевне знає, що робитиме ближчим часом?» Джаміль Шаюм був єдиним, хто зробив те, що хотів зробити. Як тільки чутка про замислюване вбивство дійшла до нього, він вийшов зі своєї крамниці і став біля дверей, чекаючи на Сантьяго Насара, щоб застерегти його. Він був з тих арабів, які прибули сюди останніми з Ібрагімом Насаром, постійно грав з Ібрагімом у карти, поки той не помер, і навіть тепер, як і колись, часто допомагав своїми порадами їхній родині. Важко було знайти чоловіка, чиє слово мало б для Сантьяго Насара більшу вагу. Але він побоявся зняти марну тривогу — а що як раптом чутка безпідставна? — і тому вирішив спочатку перемовитися з Крісто Бедойєю, — чи не знає той бува більше, ніж він? Джаміль Шаюм гукнув його, коли вони проходили мимо. Крісто Бедойя плеснув Сантьяго Насара по плечу, уже на розі майдану, і рушив на оклик.