Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 141

Так, — зауважила Ласара, — але краще вже не оперуватися, ніж не знати, котра година.

Вона також не взяла золоту оправу від окулярів, хоч він сказав, що має іншу, рогову і, оглянувши речі, призначені на продаж, поклала кінець сумнівам.

Цього вистачить.

Перед тим як виходити, Ласара зняла вогку білизну з мотузки і забрала з собою, щоб висушити та випрасувати її вдома. Вони поїхали на мотоциклі Омеро, він за кермом, вона позаду, обхопивши його за пояс. На вулицях саме засвітилися вечірні вогні, вітер зривав останнє листя з гілок, і дерева були схожі на обскубаних викопних тварин. З буксирного пароплава чулися звуки музики та окремі слова пісні, яку співав Жорж Брассан: Mon amour tiens bien la barre, le temps va passer par la, et le temps est un barbare dans le genre d'Attila, par la ou son cheval passe l'amour ne repousse pas1. (1 Моє кохання стоїть на піску, час пролітає понад ним, а час це варвар, схожий на Аттілу, — там, де проходить його кінь, трава не росте (фр.).)

Омеро та Ласара їхали мовчки, насолоджуючись звуками музики та запахом гіацинтів. Через якийсь час вона наче прокинулася від довгого сну.

Боже мій!

Що таке?

Бідолашний старий, — мовила Ласара. — Що в нього за собаче життя!

Наступної п'ятниці, сьомого жовтня, президента оперували. Операція тривала п'ять годин, і нічого певного лікарі так і не сказали. Єдиною розрадою для президента було те, що він лишився живим. Через десять днів після операції його перевели в палату, де були інші хворі, і дозволили відвідувати його. Він дуже змінився: виглядав змарнілим та розгубленим, густе раніше волосся від найменшого поруху пасмами залишалося на подушці. Від колись величної постави залишилися тільки розмірені рухи рук. Перша спроба пересуватися на двох милицях закінчилася невдачею. Ласара залишалася на ніч у його палаті, щоб він не витрачався на доглядальницю, і вже сама майже падала з ніг, до того ж один із хворих кричав цілими ночами.

Через чотири місяці після приїзду президента до Женеви його виписали з лікарні. Омеро, який дбайливо розпорядився своїми невеликими заощадженнями, заплатив свої гроші за перебування президента в лікарні і перевіз його за допомогою колег, які підняли хворого на восьмий поверх, до своєї квартири, влаштувавши його в спальні дітей, на яких президент так і не звернув ніякої уваги. Поступово він оклигав, почав уперто робити вправи з реабілітації і, нарешті, навчився ходити, опираючись на свою паличку. Навіть добре вдягнений, він уже не був схожий на колишнього себе ані зовнішністю, ані своєю суттю. Його лякала зима, що починалася й, за прогнозами, мала бути найсуворішою в цьому сторіччі, і він вирішив повернутися на Мартиніку на пароплаві, який відплив із Марселя тринадцятого грудня. Хоч лікарі хотіли б спостерігати за ним іще якийсь час, але гроші зовсім закінчилися. Ласара вирішила таємно від чоловіка взяти щось із заощаджень, залишених для дітей, але з'ясувала, що там уже майже нічого не було, й Омеро признався, що мусив оплатити рахунок із лікарні.

— Добре, — погодилася Ласара. — Це так, ніби в нас є іще один старший син.

Одинадцятого грудня вони посадили його в потяг до Марселя. Погода була дуже вітряна, сипав сніг, коли вони повернулися додому, то знайшли прощального листа на нічному столику дітей, на якому він також залишив свої з дружиною весільні обручки для їхньої дочки Барбари та годинника з ланцюжком для сина Ласаро. Оскільки була неділя, деякі сусіди родом із Карибських островів також пішли провести хворого на вокзал; хтось навіть узяв із собою маленькі музичні інструменти. Президент ледве дихав під поривом вітру, стоячи в тамбурі останнього вагона в своєму старому пальті та довгому барвистому шарфі, який подарувала Ласара, але все ж таки він попрощався з усіма, махаючи капелюхом. Поїзд уже рушив, коли Омеро помітив, що в нього залишився президентів ціпок. Омеро побіг по перону і кинув його президентові, але ціпок упав на рейки і був розтрощений колесами. Всі страшенно перелякалися. Останнє, що побачила Ласара, була тремтяча рука, яка намагалася зловити ціпок, і кондуктор вагона, який устиг схопити президента за шарф і в такий спосіб урятувати йому життя. Ласара, водночас плачучи та сміючись, побігла назустріч чоловікові й закричала:

— Слава Богу, цей чоловік ще не збирається помирати.

Президент прибув додому живий та здоровий, про що сповістив у великій вдячній телеграмі. Потім понад рік від нього не було жодної звістки. Кінець кінцем, прийшов лист на шістьох аркушах, написаний від руки. Він писав, що біль знову повернувся, але він вирішив не звертати на нього уваги і жити, поки живеться. Поет Еме Сезер подарував йому іншого ціпка з перламутровою головкою, але президент вирішив ходити без ціпка. Вже півроку він регулярно їсть м'ясо й креветки і буває, що випиває до двадцяти чашок кави без цукру за день. Але вже не дивиться на дно чашки, бо його прогнози не справдилися. На день свого сімдесятип'ятиріччя він випив кілька чарочок чудового мартинікського рому й знову почав палити. Почуває себе не краще, але й не гірше. Проте головний зміст листа полягав у тому, — саме тому він його й написав, — що йому хочеться повернутись на батьківщину й очолити там новий рух за справедливість та гідне життя, а може, й задля ницої слави, щоб не померти старим у ліжку. «З цього погляду, — закінчувався лист, — перебування в Женеві виявилося для мене дуже доречним».

З іспанської переклала Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА

Ґабріель Ґарсіа МАРКЕС

САМОТНІСТЬ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Нобелівська лекція, виголошена 1982 року

Флорентійський мореплавець Антоніо Піґафетта, Маґелланів супутник у першій кругосвітній подорожі, дуже сумлінно описав похід через нашу Південну Америку, але його опис радше скидається на вигадку. Він розповідає, що бачив свиней з пупом, розміщеним на крижах, безлапих птахів, самиці яких висиджували яйця на спині самця, і ще інших, без'язиких, на вигляд як альбатроси, з ковшеподібними дзьобами. Розповідає, що бачив якихось покручей з головою і вухами лами, тілом верблюда, ногами оленя, а іржали вони як коні. Розповідає, що коли першого стрічного патагонця поставили перед дзеркалом, приголомшений своїм власним зображенням велетень зі страху збожеволів.

Ця коротка і чарівна книга, в якій я вбачаю зародки наших сьогоднішніх романів, ще не є найдивовижнішим свідченням нашої тогочасної дійсності. Хроністи двох Індій доносять нам дані про інші дива. Ельдорадо, пожаданий примарний край, довгі роки зображувалося на численних мапах, міняючи своє місце і обриси залежно від фантазії картографів. У пошуках джерел Вічної Молодости леґендарний Альвар Нуньєс Кабеса де Вака вісім років обстежував північну частину Мексики, влаштувавши мисливську експедицію, члени якої поїли одне одного, і з шестисот її учасників вижило лише п'ятеро. А ось одна зі стількох нерозгаданих таємниць: одинадцять тисяч лам, кожна нав'ючена ста фунтами золота, вийшли з Куско, везучи викуп за інку Атауальпу, і так не добралися до пункту призначення. Уже згодом, у колоніальні часи, у Картагені-де-Індіас продавалися вирощені на наносних землях кури, у жовтку яких траплялися золоті лелітки. Це марення наших засновників про золото не переставало переслідувати нас до останніх часів. Ще в минулому сторіччі німецька місія, послана підготувати прокладання міжокеанської залізниці на панамському перешийку, прийшла до висновку, що проект можливий при умові, якщо рейки виготовляти не з заліза, рідкісного в цьому регіоні металу, а з золота.

Від цього божевілля не порятувало нас і визволення від іспанського панування. Генерал Антоніо Лопес де Сантана, який три терміни був диктатором Мексики, врядив пишний похорон правої ноги, яку він утратив на так званій Війні Пиріжків. Генерал Ґабріель Ґарсія Морена самовладно правив в Еквадорі шістнадцять років, і його труп одягли в парадну форму та панцер з нагородами і посадили у президентське крісло. Генерал Максиміліано Ернандес Мартінес, сальвадорський деспот-теософ, ініціатор страшної різанини тридцяти тисяч селян, винайшов маятник для перевірки, чи не отруєні продукти харчування, і звелів обгорнути червоним папером вуличні ліхтарі для боротьби з епідемією скарлатини. Пам'ятник генералові Франсіско Морасану, зведений на головному майдані Теґусіґальпи, це справжнісінька статуя маршала Нея, куплена у Парижі на складі скинутих скульптур.