Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 18

Поки Урсула зі своїми дівчатами розпаковували меблі, чистили срібло і, оживляючи зведені мулярами стіни, розвішували картини з зображенням сеньйорит у навантажених оберемками троянд човнах, Хосе Аркадіо Буендіа відмовився від подальшого переслідування Бога, дійшовши твердого висновку, що його не існує, і вительбушив піанолу, силкуючись знайти розгадку її чарівної таємниці. За два дні до свята, засипаний лавиною Гвинтів і молоточків, розпачливо борсаючись серед плутанини струн, які, щойно їх розпростати з одного кінця, тут же скручувалися у кільця з другого, він сяк-так склав інструмент. Ще ніколи доти в оселі Буендіа не зчинялося такої метушні й переполоху, як у ці останні дні, проте нові гасові лампи було запалено точно в призначений день і годину. Будинок, який іще пахнув соломою й непросохлим вапном, розчинив свої двері, і діти й онуки засновників Макондо оглянули обставлену папоротниками й бегоніями ґалерею, поки що тихі кімнати і сад, наповнений запахом троянд, а потім зібрались у вітальні навколо невідомого дива, прикритого білим простирадлом. Ті, що вже бачили піанолу, досить поширену в інших містах долини, були дещо розчаровані, та найбільше розчарувалася Урсула, коли поставила перший циліндр, щоб Ребека й Амаранта відкрили бал, а механізм не запрацював. Мелькіадес, уже майже зовсім сліпий, справжня руїна від старості, спробував удатися до свого колишнього чарівницького мистецтва й полагодити піанолу. Нарешті Хосе Аркадіо Буендіа зовсім випадково зрушив застряглу деталь, і з інструмента вихопилася музика — спершу якесь клекотіння, а відтак цілий потік переплутаних нот. Калатаючи по начеплених без розбору й настроєних навздогад струнах, молоточки злітали зі своїх Гвинтів. Та вперті нащадки двадцяти двох сміливців, які подолали гірський хребет у пошуках моря, спритно обминали підводні рифи безладного музичного потоку, і бал тривав до світання.

П'єтро Креспі повернувся в Макондо, щоб налагодити піанолу. Ребека й Амаранта допомагали йому впорядковувати струни і разом з ним потішалися зі спотворених вальсів. Він був такий привітний і тримався з такою гідністю, що цього разу Урсула відмовилася від нагляду. Напередодні його від'їзду влаштували прощальний бал під музику відремонтованої піаноли, і П'єтро Креспі в парі з Ребекою продемонстрували високе мистецтво сучасного танцю. Аркадіо й Амаранта танцювали так само Граціозно і вправно. Але показовий виступ довелося урвати, бо Пілар Тернера, яка стояла в дверях разом з іншими цікавими, вчепилася в коси жінці, котра посміла зауважити, що в молодого Аркадіо жіночий зад. Настала північ. П'єтро Креспі виголосив на прощання зворушливу промову і пообіцяв невдовзі повернутися. Ребека провела його до дверей, а коли все в будинку позамикали на ніч і погасили лампи, побрела до своєї кімнати й гірко розплакалася. Цей невтішний плач тривав кілька днів, і ніхто не знав його причини, навіть Амаранта. Потайливість Ребеки не здивувала родину. Видаючись зовні товариською й привітною, Ребека насправді мала замкнуту вдачу й непроникне серце.

Хоч вона вже стала гарною, міцною й довгоногою дівчиною, однак, як і перше, полюбляла сидіти в гойдалці, з якою прийшла в будинок Буендіа, тій самій, не раз лагодженій гойдалці, тільки вже без билець. Ніхто не відав того, що вона навіть у цьому віці зберігала свою звичку смоктати пальця. Тим-то вона за всякої зручної нагоди замикалася в купальні й привчила себе спати обличчям до стіни. Тепер, бувало, дощового вечора, вишиваючи в гурті подруг у Ґалереї з бегоніями, дівчина раптом затиналася, й гірка сльоза туги зволожувала їй піднебіння, коли вона бачила мокрі доріжки саду та горбики з грязюки, вивершені дощовими черв'яками. Відколи вона почала плакати, її погані звички, вилікувані свого часу за допомогою помаранчевого соку й ревеню, знов непереборно заволоділи нею. Ребека знову почала їсти землю. Першого разу вона зробила це радше з цікавості, певна того, що неприємний смак виявиться найкращими ліками проти спокуси. І справді, вона відразу все виплюнула. Але, знеможена чимраз більшою тугою, Ребека не припинила своїх спроб, і поступово до неї вернувся первісний потяг до первинних мінералів. Вона насипала землі в кишені і потайки, жменями, з невиразним почуттям щастя й страждання, з'їдала її геть усю, поки навчала подруг найважчих стібків і говорила з ними про різних чоловіків, не вартих того, щоб через них приносити себе в жертву, поїдаючи землю та вапно. Оці жмені землі ніби робили реальнішим, наближали до неї єдиного чоловіка, який гідний був таких принизливих жертвоприносин, немовби мінеральний присмак, що залишав сильний жар у роті й заспокійливий осад у серці, передавав Ребеці через землю, по якій він ступав своїми елегантними лакованими чобітками на другому кінці світу, вагу й тепло його крові. Якось увечері Ампаро Москоте несподівано попросила дозволу оглянути новий будинок. Амаранта й Ребека, збентежені нежданими відвідинами, зустріли старшу корехідорову дочку холодно й церемонно. Вони показали їй перебудований дім, увімкнули для неї піанолу, почастували лимонадом та печивом. Ампаро дала дівчатам такий урок гідності, чарівності та добрих манер, що справила враження на Урсулу навіть за ті кілька хвилин, коли остання навідалася до вітальні. Через дві години, коли розмова почала вичерпуватися, Ампаро, скориставшися з того, що щось відвернуло увагу Амаранти, передала Ребеці листа. Остання встигла помітити на конверті ім'я вельмишановної доньї Ребеки Буендіа, писане тим самим акуратним почерком, тим самим зеленим чорнилом, з тим самим гарним розташуванням слів, що й в інструкції до піаноли; вона згорнула листа кінчиками пальців і сховала за корсаж, дивлячись на Ампаро Москоте з безмежною вдячністю й мовчазною обіцянкою спільництва аж до смерті.

Дружба, що раптово виникла між Ампаро Москоте й Ребекою Буендіа, вселила сподівання в серце Ауреліано. Спогад про маленьку Ремедіос повсякчас мучив його, але нагоди побачити її усе ще не траплялося. Прогулюючись містом зі своїми найближчими друзями, Маґніфіко Вісбалем і Герінельдо Маркесом — синами засновників Макондо, яких звали так само, — він шукав її жадібним поглядом у кравецькій майстерні, але бачив тільки старших сестер. Поява Ампаро Москоте в будинку стала ніби якимсь знаменням. «Вона повинна прийти з нею, — шепотів собі Ауреліано. — Повинна». Він так часто й з такою переконаністю повторював ці слова, що якось увечері, працюючи в майстерні над золотою рибкою, раптом відчув певність, що Ремедіос відповість на його заклик. І справді, трохи згодом він зачув дитячий голосок, звів очі, й серце в нього завмерло з переляку, коли в дверях постала дівчинка в рожевій сукні й білих черевичках.

Туди не можна, Ремедіос, — гукнула Ампаро Москоте з ґалереї. — Там працюють.

Але Ауреліано не дав дівчинці часу усвідомити цих слів. Підняв догори золоту рибку, підвішену за губу на ланцюжку, й мовив:

Заходь.

Ремедіос увійшла і почала щось питати про рибку, але Ауреліано нічого не зміг відповісти через раптовий напад ядухи. Йому хотілося залишитися назавжди біля цієї лілейної шкіри, біля цих смарагдових очей, вічно чути цей голос, який із кожним запитанням вимовляв слово «сеньйор» з такою шанобливістю, неначе був звернений до рідного батька. В кутку за столом сидів Мелькіадес, шкрябаючи якісь нерозбірливі карлючки. Ауреліано його зненавидів.

Він тільки встиг одне — запропонувати Ремедіос рибку на згадку, але дівчинка злякалася такої пропозиції і поквапилася вийти із майстерні. Того вечора Ауреліано назавжди втратив приховане терпіння, з яким досі чекав нагоди зустрітися з нею. Геть закинув роботу. Багато разів робив розпачливі зусилля, щоб зосередитись і знову викликати Ремедіос, але вона не озивалася. Шукав її в майстерні сестер, за опущеними завісками вікон її оселі, в конторі її батька, але зустрічав тільки в омріяному образі, який виповнював його жахливу самотність. Ауреліано проводив цілі години у вітальні, слухаючи разом з Ребекою вальси, що вигравала піанола. Ребека слухала їх, бо під цю музику П'єтро Креспі учив її танцювати; Ауреліано — просто тому, що геть усе, навіть музика, нагадувало йому про Ремедіос.