Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 27

Збирай хлопців, — наказав він. — Підемо на війну.

Герінельдо Маркес не повірив йому.

А з якою ж зброєю? — спитав він.

З їхньою, — відповів Ауреліано.

У вівторок уночі було проведено відчайдушно сміливу операцію: двадцять один чоловік, усі молодші тридцяти років, під командою Ауреліано Буендіа, озброєні столовими ножами та нагостреними заточками, захопили зненацька ґарнізон, заволоділи ґвинтівками й розстріляли на площі капітана й тих чотирьох солдатів, котрі забили жінку.

Тієї самої ночі, коли від площі ще долинали залпи, Аркадіо було призначено цивільним і військовим правителем

Макондо. Одружені повстанці ледве встигли попрощатися зі своїми жінками, перше ніж кинути їх напризволяще. Удосвіта, під вітальні вигуки звільненого від терору населення, загін Ауреліано залишив Макондо, йдучи на з'єднання з військами революційного генерала Вікторіо Медіни, який, за останніми повідомленнями, посувався на Манауре. Перед відходом Ауреліано витяг дона Аполінара Москоте з шафи: «Не хвилюйтеся, тестю, — сказав він. — Нова влада ґарантує своїм словом честі недоторканність особи вам і вашій родині». Дон Аполінар Москоте насилу второпав, що бунтар у високих чоботях, із ґвинтівкою за плечима, і його зять, з яким він грав у доміно до дев'ятої години вечора, — та сама особа.

Таж це божевілля, Ауреліто! — вигукнув він.

Ніяке не божевілля, — відказав Ауреліано. — Це війна. І не називайте мене більше Ауреліто — віднині я полковник Ауреліано Буендіа.

Полковник Ауреліано Буендіа підняв тридцять два збройних повстання й програв їх усі. У нього було сімнадцятеро дітей чоловічої статі від сімнадцяти різних жінок, і всіх його синів було забито одного за другим однієї ночі — найстаршому так і не сповнилося тридцять п'ять років. Сам він зостався живий після чотирнадцяти замахів на його життя, сімдесяти трьох засідок і розстрілу. Вижив навіть після чашки кави з такою дозою стрихніну, яка могла б убити коня. Він відмовився від ордена Пошани, яким його нагородив президент республіки. Врешті-решт став верховним головнокомандувачем революційних сил, наділеним судовою і військовою владою над територією від кордону до кордону, й людиною, якої уряд боявся понад усе, однак жодного разу не дозволив сфотографувати себе. Він відхилив довічну пенсію, запропоновану йому після війни, й до глибокої старості жив з прибутку від золотих рибок, які виготовляв у своїй майстерні в Макондо. Хоча він завжди бився попереду свого війська, єдину свою рану він завдав собі сам після підписання Неєрландської капітуляції, що поклала край громадянським війнам, які тривали майже двадцять років. Він вистрілив собі в груди з пістолета, і куля вийшла через спину, не ушкодивши жодного життєвого центру. Єдине, що залишилося після всього, — це названа його іменем вулиця в Макондо. Проте, як сам зізнався на старості незадовго до смерті, він ні на що таке не сподівався навіть того ранку, коли на чолі загону в двадцять один чоловік залишив Макондо, щоб з'єднатися з військами генерала Вікторіо Медіни.

— Ми полишаємо Макондо на тебе, — це було все, що він сказав Аркадіо перед відходом. — Полишаємо в доброму стані, так дивися: коли ми повернемось, тут має бути ще краще.

Аркадіо витлумачив цей наказ по-своєму. Натхнений кольоровими малюнками з однієї Мелькіадесової книжки, він придумав собі мундир з маршальськими галунами та еполетами і почепив до пояса шаблюку з золотими китицями, що належала розстріляному капітанові. Він поставив обидві гармати обабіч в'їзду до міста, зодягнув у військову форму своїх колишніх учнів, які горіли завзяттям від його запальних закликів, озброїв їх і пустив марширувати вулицями, щоб створити у зайд враження про неприступність Макондо. Його хитрість виявилася палицею на два кінці: уряд справді майже десять місяців не насмілювався послати військо на штурм неприступного міста, та коли врешті-решт наважився, то кинув туди такі непомірно великі сили, що опір було зламано за півгодини. Від самого початку свого урядування Аркадіо виказав неабияку любов до декретів. Іноді він оголошував до чотирьох декретів на день, наказуючи все, що спливе на думку. Запровадив обов'язкову військову повинність з вісімнадцяти років, оголосив, що худоба, спіймана на вулиці після шостої години вечора, вважатиметься громадською власністю, зобов'язав літніх чоловіків носити на рукаві червону пов'язку. Ув'язнив падре Никанора в його будинку, заборонивши виходити під загрозою розстрілу, і дозволяв правити меси та бити в дзвони, тільки коли святкували нову перемогу лібералів. А щоб ніхто не взяв під сумнів серйозність його намірів, наказав, щоб загін солдатів постійно тренувався на міській площі, розстрілюючи опудало. Спершу ніхто не сприймав цього всерйоз. Зрештою ці солдати були тільки хлопчаки, школярі, що гралися в дорослих. Та якось уночі, коли Аркадіо зайшов до закладу Катаріно, трубач оркестру насмішив товариство, привітавши правителя сигналом фанфари. Аркадіо наказав розстріляти його за неповагу до властей. Тих, що насміли протестувати, він звелів забити в колодки й тримати в одній із класних кімнат на хлібі та воді. «Ти вбивця! — щоразу кричала йому Урсула, зачувши про його нове самоправство. — Коли Ауреліано дізнається про все, то розстріляє тебе, і я зрадію перша». Та все було намарне. Аркадіо й далі чимраз дужче загвинчував гайки своєї непотрібної жорстокості, перетворившися зрештою на найлютішого з правителів, яких будь-коли знало Макондо. «Тепер вони на своїй шкурі відчули різницю, — зауважив якось дон Аполінар Москоте. — Оце й є їхній ліберальний рай». Про ці слова донесли Аркадіо. На чолі солдатського патруля він узяв штурмом будинок дона Аполінара Москоте; меблі потрощили, дочок відшмагали, а самого колишнього корехідора поволокли до казарми. Зачувши таке, Урсула кинулася бігти через усе місто, волаючи з сорому й розлютовано вимахуючи просмоленою нагайкою, а коли увірвалася на подвір'я казарми, то Аркадіо саме зібрався особисто керувати розстрілом.

— Тільки посмій, вилупку! — крикнула Урсула.

І не встиг Аркадіо спам'ятатися, як вона оперезала його важкою нагайкою з бичачих жил. «Посмій-но, вбивце! — горлала вона. — І мене теж убий, шльондрин ти виплодку! Тоді принаймні мені не доведеться плакати з сорому, що я виростила таку потвору». Вона безжально шмагала Аркадіо нагайкою й переслідувала його доти, доки він забився в найдальший закуток двору, скрутившись, мов слимак. Дон Аполінар Москоте, прив'язаний до стовпа, де перед тим висіло здірявлене кулями опудало, був непритомний. Хлопці з загону розбіглися хто куди, побоюючись, коли б, бува, Урсула не кинулася зганяти рештки своєї злості на них. Але вона навіть не глянула в їхній бік. Кинувши відбатоженого, в роздертім мундирі, Аркадіо, що аж рикав з болю й люті, вона розв'язала дона Аполінара Москоте, щоб відвести додому. І перш ніж залишити казарму, випустила на волю всіх колодників.

Відтоді правити містом стала Урсула. Вона відновила недільну месу, скасувала червоні нарукавні пов'язки й оголосила недійсними суворі декрети Аркадіо. Та погіри виявлену мужність, Урсула потай оплакувала свою лиху долю. Почувалася такою самотньою, що стала шукати порятунку в марному товаристві забутого під каштаном чоловіка. «Бач, до чого ми дожилися, — говорила вона йому під шум червневого дощу, що загрожував прорвати накриття з пальмового листя. — Наш дім збезлюднів, сини розбрелися по світу, й ми знов самі, як і на початку». Але Хосе Аркадіо Буендіа, що поринув у прірву безуму, залишався глухий до її скарг. Щойно збожеволівши, він ще владним тоном, каліченою латиною повідомляв своїх про свої нагальні щоденні потреби. А в короткі хвилини прояснення скаржився Амаранті, яка носила йому їсти, на свої найдокучливіші немочі й слухняно дозволяв їй ставити собі банки й гірчичники. Але на той час, коли Урсула почала приходити до нього зі своїми скаргами, він уже втратив будь-який зв'язок з дійсністю. Сидів на своїй лавці, а Урсула мила його частинами й розповідала про родинні справи. «Ауреліано уже понад чотири місяці як пішов на війну, і ми про нього нічого не знаємо, — говорила вона, розтираючи йому спину намиленою ганчіркою. — Хосе Аркадіо повернувся, він вищий від тебе і геть увесь повишиваний хрестиком, та від нього нашому дому сама тільки ганьба». Та їй здалося, ніби погані новини смутять чоловіка. Тоді вона почала обдурювати його. «Не вір тому, що я тобі намовила, — говорила вона, посипаючи попелом його екскременти й відтак підбираючи їх лопатою. — Господь зволив, щоб Хосе Аркадіо й Ребека побралися, і тепер вони дуже щасливі». Вона навчилася брехати так правдоподібно, що зрештою сама почала знаходити розраду в своїх вигадках. «Аркадіо вже став поважним і дуже сміливим чоловіком, — провадила вона далі. — Він такий молодецький у своєму мундирі, з шаблею при боці». Насправді воно було однаково, що розмовляти з мерцем, адже Хосе Аркадіо Буендіа був уже недосяжний для будь-яких веселих і сумних клопотів. Але Урсула й далі вперто бесідувала з чоловіком. Він зробився такий сумирний, такий байдужий до всього, що вона вирішила відв'язати його. Але він і не зворухнувся зі своєї лавки. І далі сидів під сонцем і дощем, неначе мотузки не мали ніякого значення, бо сила, могутніша за будь-які видимі для зору пута, ніби в'язала його зі стовбуром каштана. В серпні, коли зима, здавалось, заповзялася тривати довіку, Урсула змогла нарешті повідомити чоловікові новину, яку вважала правдивою.