Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 58

— Ребеко, — мовила вона, обмацуючи стіни, — які ми були несправедливі до тебе!

Усі вважали, що Урсула просто марить, а надто після того, коли їй спало на думку ходити, випроставши вперед праву руку, як ото архангел Гавриїл. Проте Фернанда зауважила, що подеколи сонце здорового глузду осяває морок цього марення, адже Урсула могла, не затнувшися, відповісти, скільки грошей витрачено в домі за минулий рік. Десь така ж думка зринула й у Амаранти, коли одного разу на кухні Урсула, помішуючи суп у горщику й не знаючи, що її слухають, раптом сказала, що ручний млинок для кукурудзи, який був куплений у перших циган і Зник ще раніше, ніж Хосе Аркадіо шістдесят п'ять разів об'їхав навколо світу, й досі стоїть у Пілар Тернери. Теж майже столітня, але міцна й жвава, незважаючи на свою неймовірну гладкість, якої лякались діти, як колись голуби лякались її дзвінкого сміху, Пілар Тернера не здивувалася зі слів Урсули: вона вже почала пересвідчуватися, що пильна мудрість старих людей може іноді бути проникливішою, ніж карти.

І все ж, коли Урсула побачила, що їй не вистачить часу утвердити Хосе Аркадіо в його покликанні, вона засмутилася. Стала помилятися, намагаючись роздивитися очима ті речі, які набагато ясніше бачила інтуїцією. Якось уранці вона вилила хлопчикові на голову чорнило з чорнильниці, подумавши, що то квіткова вода. В своєму невідпорному бажанні у все втручатися вона робила похибку за похибкою, відчувала чимдалі частіші напади туги й марно силкувалася виплутатись із павутини мороку, яка оповивала її чимраз більше. Тоді вона й подумала, що її похибки — не свідчення першої перемоги, здобутої над нею старістю й темрявою, а наслідок якогось пошкодження самого часу. «Раніше, — думала вона, — поки Бог не шахрував іще з місяцями й роками, як отой турок, що відміряє ярд перкалю, все йшло інакше. А тепер не тільки діти ростуть швидше, але й людські відчуття змінилися». Ще не встигла Ремедіос Прекрасна вознестися душею й тілом на небо, а вже безсовісна Фернанда почала бурчати по закутках, навіщо в неї забрали простирадла. Не встигли ще охолонути в могилах тіла шістнадцяти Ауреліано, як Ауреліано Другий вже знову привів до себе цілий гурт п'яниць, щоб грати на акордеоні й жлуктити шампанське, ніби то загинули не християни, а собаки, і цей будинок божевільних, який коштував їй стільки здоров'я й стільки льодяникових фіґурок, був створений лише для того, щоб перетворитися на кубло пороків. Поки пакували скриню Хосе Аркадіо, Урсула, перебираючи гіркі спогади, питала себе, а чи не краще лягти в могилу, щоб тебе загорнули землею, і безстрашно запитувала Бога, чи він і справді вважає, що люди зроблені з заліза й можуть витерпіти стільки мук і страждань; але, запитуючи отак, вона тільки чимраз дужче заплутувалася, і в ній зростало непереборне бажання говорити все, що спаде на думку, як ото роблять чужинці, й урешті збунтуватися бодай на одну мить, на ту коротку мить, якої вона так палко жадала і яку стільки разів відкладала, зробивши самозречення основою свого існування; і ще страшенно хотілося плюнути бодай раз на все, вивернути з серця неосяжні купи поганих слів, які давили її ціле сторіччя покори.

От гад! — вигукнула Урсула.

Амаранта, яка почала складати в скриню одежу, вирішила, що матір укусив скорпіон.

Де він? — злякано спитала вона.

Хто?

Та скорпіон, — уточнила Амаранта.

Урсула тицьнула пальцем собі в серце.

Тут.

В один четвер, о другій годині дня, Хосе Аркадіо виряджали до семінарії. Урсула завжди пам'ятатиме його таким, яким уявляла собі під час розстання, — худим і серйозним хлопцем, що стояв, задихаючись від спекоти, в костюмчику з зеленого вельвету з мідними ґудзиками та накрохмаленим бантом на комірі і не зронив, як вона його вчила, жодної сльози. Коли Хосе Аркадіо пішов, у їдальні залишився гострий запах квіткової води, якою Урсула поливала хлопчикові голову, щоб легше було знаходити його в будинку. Поки тривав прощальний обід, родина приховувала своє хвилювання за веселими балачками і з перебільшеним захватом відгукувалася на жарти падре Антоніо Ісабеля. Та коли понесли геть оббиту оксамитом скриню зі срібними косинцями, всі відчули себе так, ніби з будинку винесено труну. Лише полковник Ауреліано Буендіа відмовився брати участь у проводах.

Досі нам бракувало тільки одного, — пробурчав він під ніс, — найсвятішого папи!

Через три місяці Ауреліано Другий та Фернанда відвезли Меме до монастирської школи й повернулися з клавікордами, які зайняли місце піаноли. Саме в цей час Амаранта почала ткати собі похоронний покрівець. Бананова лихоманка трохи вляглася. Корінні жителі Макондо виявили, що їх відсунули на задній план чужинці, але, насилу зберігши свої попередні прибутки, вони все ж відчували радість, неначе їм пощастило врятуватися після аварії корабля. В домі Буендіа й далі запрошували до столу гостей, але колишнє спокійне родинне життя відновилося лише через кілька років, коли не стало бананової компанії. Проте традиційна гостинність була піддана ґрунтовним змінам, адже тепер влада перейшла до рук Фернанди. Урсула перебувала на вигнанні в країні пітьми, Амаранта з головою поринула в пошиття покрівця, тож колишня кандидатка на королівський престол дістала повну свободу вибирати співтрапезників на свій смак і нав'язувати їм суворі правила, прищеплені їй батьками. Завдяки такому суворому порядкуванню дім Буендіа перетворився на твердиню віджилих звичаїв у місті, приголомшеному тією вульґарністю, з якою чужинці розтринькували свої легко нажиті статки. Фернанда вважала порядними людьми тільки тих, хто не мав нічого спільного з банановою компанією. Навіть її дівер, Хосе Аркадіо Другий, став жертвою її дискримінаторського заповзяття, бо в сум'ятті перших днів бананової лихоманки він знову продав своїх чудових бойових півнів і пішов наглядачем на плантації.

Щоб і ноги його тут не було, поки на ньому зараза від цих чужинців, — сказала Фернанда.

Життя в будинку зробилося таким суворим, що Ауреліано Другому стало, безперечно, затишніше в Петри Котес. Спершу, під тим приводом, що хоче полегшити дружині тягар турбот, він переніс до коханчиного будинку свої бенкети. Потім, під тим приводом, що худоба втрачає плодючість, перемістив хлів і стайні. А тоді під тим приводом, що в будинку Петри Котес не так жарко, переправив туди маленьку контору, де вів свої справи. Коли Фернанда спостерегла, що стала солом'яною вдовою, було вже запізно.

Ауреліано Другий майже не їв удома і приходив туди лише ночувати — одне слово, бував у жінки про людське око. Якось через свій недогляд він незчувся, як ранок застав його в ліжку Петри Котес. Всупереч усім сподіванням, він не почув від дружини не тільки анінайменшого докору, ба навіть найлегшого зітхання, однак того ж дня Фернанда відіслала до коханчиного будинку дві скрині з його одежею. Відіслала їх удень, та ще й звеліла нести серединою вулиці, перед очима всього міста, гадаючи, що заблудлий чоловік не витримає ганьби і з похиленою головою повернеться до свого стійла. Але цей героїчний жест не тільки зайвий раз довів, як погано знала Фернанда вдачу свого чоловіка й звичаї Макондо, що не мали нічого спільного зі звичаями її батьків: кожен, хто бачив скрині, казав собі подумки, — ось нарешті завершилась, як і слід було сподіватися, історія, що її інтимні подробиці вже ні для кого не були таємницею. Ауреліано Другий відсвяткував даровану йому свободу триденним бенкетом. На додаток до всіх нещасть, Фернанда в своїх темних і довгих убраннях, зі своїми давно не модними медальйонами й недоречною гордістю мала вигляд дочасно постарілої, а виряджена в яскраві сукні з натурального шовку коханка, чиї очі сяяли радістю від свідомості того, що її потоптані права поновлено, здавалося, цвіла другою молодістю. Отже, він знову віддався Петрі Котес із юним запалом, як і в давніші часи, коли вона спала з ним тому, що сприймала Ауреліано Другого за його брата-близнюка, і, живучи з обома братами, думала, що Бог послав їй небачене щастя — чоловіка, який уміє кохати за двох. Знову відроджена пристрасть була невситима: не раз, бувало, вже сівши до столу, вони подивляться в вічі одне одному, безмовно понакривають каструлі покришками й вирушають до спальні — вмирати з голоду й кохання. Натхненний тим, що йому випало побачити, коли він таємно відвідував французьких жіночок, Ауреліано Другий купив Петрі Котес ліжко з балдахіном, як у архиєпископа, повісив на вікна оксамитові штори, покрив стелю й стіни спальні велетенськими дзеркалами з гірського кришталю. Він зробився ще більшим веселуном і зайдиголовою, ніж перше. Щодня об одинадцятій годині ранку поїзд приставляв йому ящики з шампанським та з бренді. Вертаючися з ними зі станції, Ауреліано Другий захоплював і вів за собою, як в імпровізованій кумбіамбі1, будь-кого, хто траплявся йому назустріч, — місцевого чи прийшлого, знайомого чи незнайомого. Він спокусив закличними жестами навіть вивертливого сеньйора Брауна, що розмовляв тільки своєю незрозумілою мовою, і той кілька разів напивався до нестями в будинку Петри Котес, а якось навіть примусив своїх злих німецьких вівчарок танцювати під техаські пісні, що їх він сам абияк промимрив під музику акордеона.